Кривой Рог > Писатели и поэты > Вретик Алена Владимировна > Сповідь письменниці | Писатели и поэты Кривого Рога - 1775.dp.ua
Я довго шукав ці матеріали, адже хотів дізнатися якою вона є насправді, без десятка фотоапаратів та чудернацьких інтерв’ю. Видатна не тільки у нашому місті, а й далеко за кордоном, вона завжди вражала невимовною енергією, яка линула з її великого серця. А її книги не залишали байдужим та причаровували назавжди. Я перечитав усі її видання, кожну публікацію і завжди захоплювався її невичерпним талантом. Шукаючи про неї нові і нові відомості, я зіставляв дати та писав книгу: «Автобіографія несказаного». Проте для цілісності картини не вистачало її свідчень з цього приводу. Я часто з нею бачився, робив статті, але ніколи не наважувався ставити запитання, які б стосувалися безпосередньо її сутності чи думок. І ось, шукаючи цілими днями в різних архівах відомості, я знайшов цікавий нарис. Як зазвичай відкривши її біографію, я помітив текст, який відрізнявся розміром. Спочатку я навіть не второпав, як це стосується письменниці. Проте потім детальніше опрацювавши матеріал, я зрозумів, що це вона написала про власне життя, а для того аби не привернути цим увагу просто помістила нарис у свою біографію.

«Так дивно… Я знову знаходжуся на цій самій вулиці як багато років тому назад. І практично тут нічого не змінилося , лише нові люди заселили ці напівпорожні, невеличкі квартирки. Вся вулиця пронизана ароматами жовтого листя, осені. Складається таке враження, що небо також увібрало в себе цю загальну атмосферу, наповнилось ще більше дощами та природною прохолодою. Нажаль, часто нам доводиться звикати до нових змін і можливо навіть змінювати колоритність відображення власних принципів чи думок. Ще тоді в далекому минулому я була лише атомом великого, курортного міста. І мені завжди здавалося, що я зовсім одна. Просто одна… Я заходила кожного вечора до квартири і вслухалася у мертву, порожню тишу. Відкриваючи навстіж вікна, я хотіла почути шелест осіннього листя, грім із переповнених небес і насолодитися життям цієї фантастичної природи. Потім як звичайно я розставляла декілька тарілок на стіл, ніби когось чекаючи. Бажала присутнім приємного апетиту і тільки тоді починалася моя самотня вечеря. Здавалося, що ці похмурі і чужі стіни були винними у пустоті мого серця. Такого розтріпаного, жалюгідного і чужого. Вони нагадували мені про картини, які закривали їхню байдужість та ганебність. Картини котрі кожного разу вражали по-новому стриманістю та незрозумілістю. Ці полотна я привозила з різних цікавих країн, адже під час виступів з новою книгою часом випадала вільна годинка, яку я з радістю проводила на ексклюзивних колекціях та улюблених виставках. На той момент вони відображали мої глибокі душевні поривання. Тепер картини своїм виглядом деяким чином порушують рівновагу.
І хто ж вигадав оте не зрозуміле слово «рівновага»? Такого стану не існує у часі чи навіть просторі, просто є деякі елементи, які створюють рівний, монотонний фон. Наприклад, хіба можна порівнювати тишу і пустоту? Пустота з’являється від недостачі первинних відчуттів, від страху, який переслідує кожного з нас. А тиша – це стан зовні. І неважливо, як ти керуєш своїми думками і з ким наразі спілкуєшся. Це все об’єднано у своєрідний фантом чи ілюзію для людини. Обирати вам.
Я мала все до чого завжди прагнула та прикладала найбільших зусиль. Просто навколо нас є оболонки які стримують хвилю реальності. Вони заважають світобаченню правильних основ. Але правильність буває різною. Можна вважати правильним будь-який хід, який направлений на досягнення мети і всім відомо - мета у кожного своя. Хід занурений у постійну гру. Це може бути короткочасна так і вічна гра. Гра призводить врешті решт до фіналу, який заслуговує оплесків. Чимось навіть видається схожим деяким чином на виставу у театрі. Але ж хто зааплодує коли ти обрав тишу? Я ніколи не шукала тих «глядачів», які за сценарієм мали до мене вітатися. Ні, не для мене. Головне пам’ятати, що фінал ще може бути гарним початком для чогось нового і прекрасного.
Зрештою все поринає у вічність. Далекі зірки можуть бути приручені вами. Я завжди керувалася думками, які раніше не визнано сиділи у минулих поколіннях. Хтось вивчав Сонце, Космос чи Землю. А як же годинники? Ті, які відміряють не день, не повний цикл місяців – частинку вічного. Це все одно, як зібрати розбиту склянку, а потім здивовано запитати:
- І що ж нового тут з’явилося?
Наш простір змінює час. Так хто про нього говорить? Ми тільки встигаємо слухати маячню про новий брендовий одяг, про ціни на відпочинок влітку, про що завгодно тільки не про те, що змінить наше з вами світобачення. Виходить саме несумісні речі можуть впливати на органічність кожної частинки великого Всесвіту.
Напевно я теж поступилася тій трагічній самотності, сама того зовсім не помічаючи. Надто пізно зрозуміла, що пустота вже розрослася по серцю, як колючий терен, а тиша жила поруч впродовж багатьох років. Моя творчість убила в мені паросток звичайної міської людини. Хоча ще до нашого народження вже на небесах прийняли рішення ким бути кожній людині на Землі. Мабуть в мене також було інше покликання, хоч і вийшло воно чужорідним для мене організмом. Я писала так про життя і часто розмірковуючи на цю тему, надавала своїм героям характерів, які по своїй сутності навчали людей. І тільки зараз я погодилася з думкою, що своє життя ніколи по-справжньому не розуміла. Творча людина, яка постійно перебуває у думках або ж у вигаданому з часом втрачає розуміння буденності. А потім я не знала, як себе поводити. Мені здавалося, що я насправді така, якою мене бачать читачі. Кожна книга була наповнена психологією людини та її підсвідомістю. Я привітно посміхалася та залюбки давала інтерв’ю.
Мене знімали десятки фотоапаратів щасливою та готовою до нових звершень.
Невже я готова до цієї сповіді? Кожний мій ранок починався із турботливих «перегонів» по квартирі, сніданку для чоловіка та дітей і швидкого кросу на літературну студію. І ніколи не вистачало часу на оту щиру сповідь.
Це нестерпно важко зізнатися самому собі в тому, що раніше навіть не затримувало на собі зайвого погляду чи сумніву. Тепер потрібно змусити мою свідомість сприйняти всю правду від початку до кінця. Вперше я не можу підібрати слів для такого незвичайного, невиданого інтерв’ю.
Для людей сповідь це свого роду – очищення власної душі. Іноді хочеться помолитися перед іконою і згадати своїх рідних, які живуть тільки у наших серцях. Не варто забувати про те, що має над нами силу – про святе. Адже людина народжена для того аби виконати своє завдання і головне не забути, не цуратися Бога. Він вам подарував Землю і все, що ви маєте. Потрібно цінувати цей скарб, цю благодать приймати і дякувати небесам. Вас обов’язково почують, просто не забувайте! Ви можете навіть подумки звернутися до Всевишнього і помолитися за здоров’я сім'ї, за щастя, за удачу. А сповідь робить чистим ваше сумління.
Я відчуваю як сповідь вириває з мене по частинкам найпотаємніші зізнання, це вона ламає передчуття руйнівного страху. Найбільшим ударом для мене була байдужість, холод, які линули від чоловіка та дітей безпосередньо до моєї душі. Раніше я над то заклопотана своїми справами та проектами не помічала цього, але згодом відчула, що найріднішим людям зовсім не потрібна. Цей тягар почав супроводжувати мене постійно. Він ніби тягнув донизу та висмоктував з мене, як кліщ останні сили чи задуми, перетворював життя на страшні муки. І це жахливо… От тоді я вирішила купити окреме житло і обґрунтувала це тим, що хочу творчого відпочинку. Дала їм час подумати… Я продовжувала жити звичайним життям, проте нічого не писала (все таки творча перерва). Довго тривав цей період. Нічого не змінилося. Ніяких дзвінків чи електронних листів, таке враження наче мене і не існувало, і не жила я разом із ними і було тих дивних ранкових перегонів. Отже, я все вірно зрозуміла. Як таке може бути? Цього на жаль не могла збагнути.
І тоді під мою руку потрапив чистенький листочок, я сіла у своєму улюбленому кріслі і почала писати. Багато було думок, але тоді хотілося написати не для публіки, а тільки для самої себе. Те, що останнім часом пригнічувало мою душу і не давало спокою. Маленький атом. Так, я як маленький атом, постійно знаходжуся в хаотичному русі не розуміючи, що відбувається. І дивує лиш те – атом один. Зазвичай їх багато і вони живуть таким собі унікальним життям. Зараз я теж змушена жити зовсім по іншому. Стали неважливими ті двадцять років творчої праці. Подумати тільки, скільки це забирало мого часу та любові до сім'ї. А може я сама винна в тому, що трапилося? Не змогла розподілити час. Не виправдала надії. Але ж чому всі мовчали? Чекали сповіді? Не тепер, зараз ця сповідь перед собою.
Я прийшла на цю вулицю аби подивися у вічі рідним. Нічого не змінилося, а як же моє життя. - це головне, що віддала я отим «глядачам»…….»

Ось таким дивним чином я дізнався про чудову письменницю. Свої думки з приводу цього прагну залишити при собі. Нехай це залишиться зі мною – таємниця сповіді. При редагуванні книги цей нарис буде в кінці, наостанок він розкриє те, що я шукав все ж


Добавить комментарий
Ваше имя:
Введите код:
Комментарий:

Василий Савосько
01-11-2012 22:50

Однако

Вы творческий человек?
У Вас есть собственные стихи или проза?
Вы имеете отношение к нашему городу - Кривому Рогу?
Мы будем рады абсолютно бесплатно опубликовать Ваше творчество в текущем разделе.
Для этого нужно просто написать нам.