Кривой Рог > Писатели и поэты > Грес Галина Ивановна > Зозулині рушнички | Писатели и поэты Кривого Рога - 1775.dp.ua
Галина Грес

Зозулині рушнички
(оповідання)

« Тече річечка невеличечка: схочу -- перескочу
Віддай же мене, моя матінко, за кого я схочу.
Як оддавала, приказувала: « В гостях не бувати.
Бо якщо прийдеш, моя донечко, то й вижену з хати…»
(З укр. народ. пісні)

З Оксаною Петрівною, жінкою віком за п’ятдесят, колишньою вчителькою, нині ж -- заслуженою пенсіонеркою, поталанило познайомитись декілька років тому. Низенька зростом, кароока, з акуратно укладеним волоссям, вона була людиною високоосвіченою, завжди привітною, чемною і, головне -- по-житейськи мудрою та розважливою. Тому не випадково нагадувала мою першу улюблену і незабутню вчительку. Після виходу на пенсію Оксана Петрівна перебралась до доньки, яка на той час мешкала у нашому будинку, і з приємною сусідкою я зустрічалась досить часто: як влітку та теплими осінніми вечорами, так і в погожі зимові дні. Щоб погомоніти про те про се і подихати свіжим повітрям, ми зазвичай вмощувались на лавочці біля будинку. А сьогодні я побачила там Петрівну з дещо незвичайною роботою. Мугикаючи якусь жалібну пісеньку, вона вишивала рушника. Та побачивши мене, радісно всміхнулась і повідомила:
-- Оце, Степанівно, аби вчасно закінчити цю роботу, доведеться мені гарненько попотіти. Адже рушник -- не звичайний. Не випадково хочу закарбувати на ньому дорогі моєму серцю квіти -- зозулині рушнички. Ось такого подарунка готую внучці, на весілля. Як перейде жити до судженого, то, поглянувши на рушник, згадає рідну домівку, і тата з мамою.
Оксана Петрівна задоволено розістлала рушника у мене на колінах. Від здивування я не могла проронити й слова. На полотні пломеніли неописанної краси квіти. Вони світились дивним сяйвом і неначе живі розмовляли зі мною, похитуючи голівками і листочками. А я мовчала, як зачарована, адже такої краси не бачила зроду.
-- Оце вони і є -- зозулині рушнички, -- Оксана Петрівна бережно згорнула полотно і додала: -- згодом я розповім вам про них і цей весільний рушник. А сьогодні… Сьогодні поговоримо про інше.
Вона довго розповідала про своїх колишніх вихованців.
-- І як ви ото, Петрівно, -- поцікавилась я в кінці розмови, -- все життя -- з дітьми та й з дітьми? Працювати вчителем цікаво, але … Щоб увесь вік!? Я , напевне, так ні за що не змогла б. Та ще й розповідати про тих неслухів і пустунів з такою любов’ю і ніжністю…
-- А знаєте, сусідонько, ви маєте рацію. Таке щастя всміхається не кожному. Ви мене краще зрозумієте, коли розповім про своє не таке вже й солодке дитинство. Бо ж саме тоді й зародилась в мені ота безмежна, я б сказала навіть шалена любов до дітей. Пригадую, коли я пішла в перший клас, мої батьки та ще дві сестрички жили у красивому поліському селі. До нього з усіх сторін підступав густий дрімучий ліс. У ньому височіли стрункі вічнозелені сосни, шуміли віттям могутні старезні дуби. А поміж деревами-велетнями зеленів папоротник, піднімався ліщинник, ховалися ягідники. Вільним від красеня-лісу залишався хіба що просторий, навпіл перерізаний річкою луг. Сніжними морозяними зимами при сонячній і тихій погоді у вихідні усі ми, від малюків до старшокласників, збирались на пагорбі біля вітряного млина. Посопуючи та підганяючи одне одного, тягли туди здоровенні дерев’яні ґринджоли, вмощувались на них хто як міг, і з галасом та вереском летіли вихором донизу. Майже кожного разу сани перевертались і тоді довкілля наповнювалось невтримним реготом, веселими жартами, а часом -- і тихими слізьми…
Я уважно слухала свою співрозмовницю і на якусь мить здалось, ніби вона й тепер подумки летить на отих санях по льодяній гірці. Щоки її палали, в очах горіли веселі вогники, куточки рота тремтіли у радісній посмішці. А вона схвильовано продовжувала:
-- Так, були й сльози. Але ми з дитячим завзяттям знову й знову тягли ті сани на пагорб. І лише під вечір, вибившись з останніх сил, з закляклими руками й червоними носами, з обмерзлою, в бурульках, одежиною, волокли їх додому. Вислухавши незлобливу мамину лайку і повечерявши, чим Бог пошле, ми з сестричками вмощувались на гарячій печі і я розповідала їм казки та різні вигадані історії. Вечорами в нашій хаті частенько збирались на посиденьки сусіди з дітьми. І тоді на їхні прохання я читала газети, журнали, книги з сільської бібліотеки. Одним словом, у нас була така собі своєрідна хата-читальня. З тих часів у селі мене чи то всерйоз, чи жартома почали називати вчителькою. На приємне прізвисько я не ображалась. Навпаки, намагаючись не подати вигляду, у душі цим пишалась. Відтоді окрім поваги до дорослих народжувалась в мені і ота невимовна любов до дітей та непереборне бажання стати справжньою вчителькою.
Слухаючи цю сповідь Оксани Петрівни, я нарешті зрозуміла: до своєї професії жінка йшла не випадково, а любов до дітей, можливо, була у неї ще й спадковою. Співрозмовниця тим часом ненав’язливо, з характерним для справжніх вчителів, спокійним темпераментом, вела свою оповідь далі:
-- Отак, чуєте, як і все на світі, люті зими минали. Незабаром біля річки розцвітали верби. Було, стоять собі вздовж берега немов наречені, від «котиків» -- усі в білому. Промінчики весняного сонця перескакують з гілки на гілку і здається, що то вже не верби, а кружляють у веселому танку казкові принцеси. Нарешті рушає крига, річка виходить з берегів і заливає увесь луг аж до самісіньких городів. Вийдеш, бувало, з двору, а звідти, зі сторони річки, тільки й чути: «Тр-р-ісь! Ш-ш-ух!, Шу-у х!!» « Чуєте, діти, -- раділа з нами мати, -- то зима не хоче весні свої права передати. Сперечатимуться отак, аж поки сонечко не підніметься. А вже як пригріє по-справжньому, отоді зима, куди вона подінеться, зі своєю долею змириться остаточно». Тоді над річкою закружляють лугові чайки. В наших краях, -- сусідка замріяно посміхнулась, -- їх не випадково «книгами» називали. Мабуть, тому що вони своїм пташиним співом постійно повторювали: «Ки -ги! Ки-ги!» Вишукуючи для кубелець купини сухої трави, «книги» довго літали над залитим весняними водами лугом і не втомлювались повторювати свою дивну пісню. Ось і бузько, немов пан у червоних чоботях, гордовито походжає по лузі, видивляючи собі поживу. День за днем земля починає прикрашатись новим та й новим вбранням. Вже й велика жовта лотать зацвіла, і увесь луг відразу ж перетворився на зелено-жовтий килим. А річка поступово вертала в свої береги. Коли ж довкола піднімались молоді трави, мама посилала нас на луки: «Збігайте, дітоньки мої, збігайте! Принесете щавлику, то такого зеленого борщику наваримо, що й за вуха не відірвеш. Ото смакота буде!» Прихопивши з собою полотняну, з вишитою на ній трояндою, торбину, ми наввипередки бігли на луки. А увечері всією сім’єю з задоволенням смакували маминим зеленим борщем. Високо над нами у вечірньому весняному небі клин за клином пливли дикі гуси. Вся околиця наповнювалась урочисто-голосним «Га-а! Га-а!» Душу заповнювала якась тиха і солодка радість. Ми забували за смачний борщ і думками летіли за цими провісниками весни. А мама розповідала, що не всім птахам таланило повернутись до рідного краю. Одні нібито вибивались з сил і падали в морські хвилі, інші гинули від хвороб, когось -- роздирали хижаки.
Оксана Петрівна помовчала, потім важко зітхнула і додала:
-- Отак, сусідонько, іноді буває й з людиною. Довгі роки поневіряється на чужині. Увесь час до рідної сторони поривається. А від заповітних сподівань зостається лише надія бодай знайти там вічний спокій.
«До чого б це вона?» -- хотілось перепитати Петрівну. Але вона , поглянувши на годинник, кудись заспішила. Я не наважилась її затримувати, лише взяла обіцянку поговорити про все іншим разом.
З сусідкою ми зустрілись десь через тиждень, коли вона повернулась із зустрічі з однокласниками.
-- Доброго здоров’ячка, Петрівно! Як з’їздили? А я оце, вибачте, трохи затрималась. Цікаву передачу по телевізору дивилась. Там, знаєте, одну пісню співали. Мелодія щемна, що й казати. А вже що слова !.. Ось послухайте.
« Закувала зозуленька в лузі на калині,
Заплакала дівчинонька при лихій годині…»

Так мене, знаєте, за душу взяло, що, повірте, сліз не втримала. Пригадується, минулого разу ви говорили як людина, подібно пташці, все життя хоче в рідні краї повернутись. Чи те, бува, не з вашого особистого життя?
Оксана Петрівна гірко всміхнулась, ствердно закивала головою, і , неначе відновлюючи в пам’яті події далеких днів, тихо відповіла:
-- Авжеж, дорогенька, авжеж… Тому, якщо цікаво, я знову повернусь в дитинство. Одного травневого ранку, тільки-но зійшло сонечко, під нашим вікном закувала зозулька. Та так жалібно, так тоскно, неначе просилась до нас в хату. Ми мимоволі принишкли, а мама підійшла до вікна і тихо промовила: «Що, донечко, заблукала? Чи, може, свій рід втратила? Та й просишся оце до нас, у гості?»
Хоч тоді ми були малотямущими підлітками, але нас вразило, як ненька відреагувала на зозулину пісню. І ми не втримались, запитали: «А чому це, мамо, ви зозульку донечкою назвали? І як могла вона свій рід втратити? Ще й в гості до нас запрошуєте». Мати тоді промовчала, неохоче відійшла від вікна і зайнялась справами по господарству. А увечері, коли ми вже вклались на печі спати, розповіла нам цікаву легенду. І не просто розказала, а й порадила запам’ятати її на все життя. То оце, Степанівно, переповім вам зараз усе, що чула від своєї неньки в дитинстві.
« Було це в далекі-предалекі часи. Сільська красуня Ольга не на жарт закохалась в парубка Василя. Усе б нічого, але хлопець був родом з чужих країв. Не раз, не два приходив він до батьків дівчини, слізно просив віддати за нього доньку, а у відповідь тільки й чув: «Та щоб у далекі краї!? Та ніколи! Та нізащо!» Але палка любов перемогла: одного дня Ольга зібрала-таки свої пожитки і, не звертаючи уваги на материнські докори та погрози, вийшла у двір, де на неї вже чекав Василько. Міцно взявшись за руки, закохані вийшли на дорогу. А навздогін їм, замість батьківського благословення: « Ніколи не повертайся до хати! Бо не впущу! Чуєш, не впу-щу!!»
Відтоді промайнуло чимало часу. Любов поміж Ольгою та Василем з роками не зів’яла, народились дітки та внуки. Та Ольга роками тужила за рідною стороною і не раз поривалась провідати батьків. Але в її голові увесь час звучали материні погрози: « Не повертайся! Не впу-щу!» Не витримало жіноче серце безмірної туги, та й перетворилась Ольга у сиву зозулю. Полетіла пташкою до батьківського дому. Над лісами летіла. Над берегами річок летіла. Зозулею кувала, скупі пташині сльози на землю роняла. Де сльозинка впаде, там і квіточка виростає. Отам -- біленька. А там -- рожевенька. І у кожної -- листячка зелені, з чорними крапельками, неначе маком усіяні. А на тих листочках, і в спеку, і в похмуру днину дрібненькими перлинками сяяли зозулині сльози ».
-- Тепер ніхто вже й не пам’ятає, чому ті квіти зозулиними рушничками назвали. А дорослі завжди попереджали: « Не рвіть, дітки, зозулиних рушничків, бо тоді пташка дорогу додому нізащо не знайде».
Ось таку, сусідонько, невеселу легенду розповіла нам того вечора мама.
Оксана Петрівна сховала обличчя в долоні і змовкла. А у мене перед очима пропливло все моє далеке гірке дитинство і моя печальна юність. Тепер і я не втрималась: рясні сльози покотились з моїх очей. На якусь мить і самій захотілось перетворитись в оту зозульку, яка шукає дорогу до рідного краю. Махнути крильцями та й полинути туди слідами зозулиних рушничків, щоб хоч краєчком ока зазирнути в далеке і рідне минуле.
***


Добавить комментарий
Ваше имя:
Введите код:
Комментарий:

Вы творческий человек?
У Вас есть собственные стихи или проза?
Вы имеете отношение к нашему городу - Кривому Рогу?
Мы будем рады абсолютно бесплатно опубликовать Ваше творчество в текущем разделе.
Для этого нужно просто написать нам.