Кривой Рог > Писатели и поэты > Грес Галина Ивановна > Заяча капуста | Писатели и поэты Кривого Рога - 1775.dp.ua
Що зайці полюбляють капусту, знає майже кожен. Але щоб отак!..
Моя робота була пов’язана з численними подорожами і я до цього давно звикла. Кожного разу я поверталась додому з різними життєвими історіями. Ось і того осіннього дня я їхала потягом до Києва. Спочатку нудьгувала, адже окрім мене в купе нікого не було. Та вже на наступній зупинці у двері купе постукали.
- Дозвольте? – на вході стояв високого зросту, худощавий, років під шістдесят чолов’яга. Продовгувате обличчя прикрашала невеличка сива борідка і тонесенькі вуса. З-за дідової спини визирнуло обличчя підлітка з великими сірими очима і русявим волоссям на голові.
- Проходьте, будь ласка. Разом – буде веселіше.
Дідусь поставив біля столика свого ціпка, закинув на полицю рюкзак і поважно відрекомендувався.
- Степан Іванович. А це – внучок мій, Василько. А вас, шановна, якщо не секрет, як звати-величати?
- Я? Людмила Павлівна. Просто Люда.
- Ось і познайомились. Вибачте, Павлівно, ви в столицю, чи ближче? Це я так, між іншим. Бо ми – туди, до професорів. Може допоможуть отого ціпка позбутись.
- Так, Степане Івановичу, мені теж в столицю. І я щиро рада таким попутникам, бо від такої людини, як ви, можна почути чимало цікавого. Чи не так?
- Еге ж, життя – воно таке… Доводиться пройти і скуштувати не тільки доброго , а й поганого.
- Діду, хоч тут не починайте ваші сповіді, бо як заведетесь, то вас і за рік не переслухаєш, - смикнув старого за рукав Василько.
- Ну, от, Павлівно, бачите, яка тепер молодь пішла? Це ж треба, не дають слова промовити. А як воно раніш було? Старші говорять, то вступати у розмову молодим зась, інакше батько чи дід по лобі брязк – і тишина.
Степан Іванович і справді виявився людиною балакучою й цікавою. Час від часу він позирав у вікно, за яким моросив холодний осінній дощ і, кривлячись від болю, потирав ліве коліно. У такі хвилини він морщив свого широкого лоба і ненадовго змовкав. Я не наважувалась турбувати дідуся своїми розпитуваннями, та раптом він сам вибухнув гучним веселим сміхом. Ми з Васильком переглянулись, бо нічого такого, з чого можна було б так реготати не помітили. А Степан Іванович не вгамовувався і, аж захлинаючись від сміху, тицяв пальцем у вікно. Я мимо волі підвелась, подивилась туди, куди дідусь показував пальцем і, окрім капустяного поля та трьох мисливців, що мов привиди блукали по ньому, нічого цікавого чи смішного не помітила.
- Угледіли, Павлівно? – трішки заспокоївшись, запитав Іванович. – Точнісінько, як я колись. З капустою за зайцями, - і знову весело розсміявся.
Мене вже аж розпирало від цікавості. Взагалі-то я знала, що мисливські історії незвичайні, тому й запитала:
- Як це, за зайцями, та ще й з капустою? Розкажіть Івановичу, бо від цікавості я можу збожеволіти.
- Гаразд, від когось і утаємничив би, а вам не легенду якусь, а чисту правду розповім. Сталось це зі мною і моїм дружком Гришею років зо три тому. А це, - Іванович показав на ціпок і хвору ногу, міцна пам’ять іншого, подібного випадку. Це зараз я з ціпком шкутильгаю, а тоді, ну точнісінько як оті троє, яких ви щойно бачили. Але спочатку – про качок. Вийшли ми якось з Гришком на луг до сходу сонця. Надворі – пізня осінь, з неба мрячить щось холодне і колюче, а ми з напарником і всі трави, і кущі, і озерця, і берег річки обійшли, а качок, як на біду, навіть здаля не бачили. Не знаю з якого дива, але в животі у мене бурчало ще звечора, а тому я запропонував Гриші трішечки відпочити, а сам , вибачте, поспішив за ближній кущ. Пристроїв рушницю на гілці, та не встиг і розперезати ременя, як чую над самісінькою головою: «Шу-у, шу-у, шу-у!» Ціла зграя качок пролітала поруч, а я, вибачте…
Тепер вже я не могла стримати сміху, бо чітко уявила собі оту німу сцену.
- Гришо! Качки!! Гришо, стріляй! - кричав я товаришеві. А що Гриша? Він же відпочивав. Перекинулись ми з ним «солодкими» словами з ненормативної лексики, побажали тим качкам «довгого» життя та й пішли далі. Через годину-другу вибрались з лугу на капустяне поле, а на ньому – голови білокачанної неначе навмисне розгублені недбалим господарем. Так, ніби на зиму для зайців залишені. Боляче дивитись на таку безгосподарність. Отут, кажу Гриші, обов’язково маємо вуханя підстрелити. Ти ж знаєш, як вони капусту полюбляють. Та скільки не блукали по липкій, як клей, землі, так ні разу й не вистрілили. «Давай, Степане, – запропонував Гриша, – якщо на дичину не спроможні, то хоч капусти в рюкзаки наберемо. Не порожніми ж додому повертати. Та й добро не пропаде». І знаєте, я таки погодився. Напхали ми тієї капусти під самісіньку зав’язку і, хоч цим втішені, попрямували до міста. Йдемо, не поспішаючи, невдале полювання обговорюємо, на несприятливі дні киваємо. Одним словом – повністю розслабились. І раптом – заспівав Гришин мобільник. Поки він його діставав і давав цінні вказівки дружині, з-під самісіньких його ніг вистрибнув величезний сірий зайчисько. Від несподіванки я остовпів, та й стріляти не міг, бо заєць чесав до лісу попереду ходячого «рюкзака з капустою». «Стріляй! Гришо, заєць! Повернись!» – кричу товаришеві. Та поки Гриша ховав телефон і прицілювався, зайчисько вже був у рятівних кущах. І треба ж було Гришиній дружині так невчасно зателефонувати?!
Далі йшли мовчки. Розчаруванню не було меж. До того ж давалися взнаки важкі, переповнені капустою рюкзаки. А потім, Павлівно, було найцікавіше. До міста лишались якихось пара кілометрів, але ми ще на щось сподівались і рушниці свої не зачохлювали. Перепочили. Закурили. І продовжили невеселу розмову: «І чого воно, скажи, Степане, запитує мене Гриша, завжди отак виходить: півдня оту кляту качку шукаєш, а вона, варто тільки відволіктися, тут як тут. Те ж саме – з зайцем. І на якого тільки біса я той телефон з собою брав?!»
Йдемо вздовж залізничного полотна і обмінюємося отак своїми міркуваннями. Аж гуль – з трави зайчисько вискакує. Ось, думаю, де наша печеня дрімала. Ну, цього вуханя ми вже не впустимо. «Гришо, за спиною – заєць, розвертайся і стріляй!» І Гриша майже не схибив. Але підранений сіряк знову метнувся в траву. Гриша – за ним, а я – за Гришею. Отак і чешемо за вуханем з повними рюкзаками капусти. Не знаю, за що я там зачепився ногою, тільки наступної миті лежав у густій траві обличчям до землі, а на голові у мене височів важелезний рюкзак. «Якого біса ти розлігся?! Міг би ж зайти йому навперейми! - горланив наді мною розлючений товариш. – Я ж гнав його на тебе. Чому не стріляв?!» А я – у відповідь: «А що , Гришо, хіба моя капуста смачніша? Чи може свою зекономити хотів? Ех, Гришо, Гришо… Краще допоможи якось підвестись»…
Ось тепер, Павлівно, як тільки побачу мисливців на капустяному полі, не можу втриматись від сміху. А ногу я на іншому полюванні покалічив. Та це вже зовсім інша історія.
За вікнами вагона мелькали будинки передмістя столиці.


Добавить комментарий
Ваше имя:
Введите код:
Комментарий:

Вы творческий человек?
У Вас есть собственные стихи или проза?
Вы имеете отношение к нашему городу - Кривому Рогу?
Мы будем рады абсолютно бесплатно опубликовать Ваше творчество в текущем разделе.
Для этого нужно просто написать нам.