Кривой Рог > Писатели и поэты > Грес Галина Ивановна > Успіння Пресвятої Богородиці | Писатели и поэты Кривого Рога - 1775.dp.ua
Спливає останній місяць літа. Ранками та вечорами над річкою клубочуться молочні тумани. Часом землю зволожують короткі прохолодні дощі. На обрії бовваніє старий, ще зелений ліс і манить до себе пізніми ягодами та першими осінніми грибами. Неділя. Незвичайна неділя. Сьогоднішнє свято по –народному називають одним словом – Спління. І хоч справ по господарству завжди вистачає, та щось робити у таке свято -- справжній гріх, а от відвідати улюблені місця в лісі та помилуватись матінкою-природою не заборонено. І водночас поєднати приємне з корисним: набрати смачних ягід, назбирати маслюків, підосиновиків, а поталанить – то й білих красенів. «Тиху охоту» я полюбляла змалечку, а тому на цю приємну подорож налаштувалась як завжди швиденько. Та тільки-но ступила на поріг, як назустріч – мати:
-- І куди ж це ти, доню, в такий день?! – окинула вона мене здивованим поглядом і заступила вихід.
-- У «Красну», мамо, у «Красну».Може якогось гриба знайду. Це ж не гріх. Правда?
-- Ой, доню, доню ... З твоїм животом? Чого доброго, ще й пологи в лісі почнуться. І що тоді? Та й повір’я є, що цього дня, саме на Спління, усе лісове гадюччя на сонечко перед довгою зимою погрітися виповзає.
-- Та ні, мамо, я таки піду. Назбираю грибів, чи ні, а нудьгувати в хаті не буду.
-- То хоч чоботи взуй. І, борони боже, не йди до болота-озера. Бо там... Сама знаєш.
-- Не хвилюйся, мамо, все обійдеться. Я ж – не мала дитина, -- заспокоїла, як могла неньку, але важкі чоботи так і не взула, бо йти в калошах і легше, і зручніше. Взяла на дорогу кусень хліба і пару червоних яблук та й поспішила до лісу. За селом зупинилась, озирнулася навкруги і неначе поринула в казку. Попереду, у густому сонячному промінні, височить моя улюблена гора. За нею – ліс. А поміж ними висріблюється наша річка: у важкі роки – годувальниця, у свята – звичне і чудове місце відпочинку. Любила я нашу гору, як рідну сестру. Вийдеш, бувало, на її маківку та як заспіваєш, -- а це я полюбляла з дитинства, -- луна й покотиться. Понад річкою, понад луками, до самісінького лісу. І здається тоді, що не одна я тут, а співають разом зі мною і земля, і верби над річкою, і птахи у небі. Хоч до мосту звідси й далеченько, та воно, мабуть, так і краще, бо за дорогу встигаєш багато чого передумати, чимало подій із свого життя-буття пригадати. Думки летять, летять... Як оті хмаринки над головою. Глянеш в річку, а там – небо. А вода в річці як сльоза, чиста-пречиста. Он і риба зграйками плаває, хоч руками її лови. Змійкою петляє моя стежка вздовж річки. Берег тут невисокий, порослий густою осокою та верболозом. А ось і міст, перекинутий через лівий рукав річки. Зупиняюсь посередині, обпираюсь на перила, і спогади мимо волі переносять мене в дитинство. Як і тоді, внизу тече річка, встелена килимом білих лілей. Квіти ледь погойдуються на воді і здаля стають схожими на білих лебедів. Такої краси, як у цьому рукаві, не знайти по всій течії. Рвати ті лілеї ніхто не наважувався, бо в нашому краї ходила легенда нібито в давнину, на цьому мосту, щоб помилуватись чарівним краєвидом, зупинявся молодий пан із панночкою. Коралі, що прикрашали жінці шию, чомусь посипались у воду і з того часу проростають щороку сніжно-білими квітами.
На зелені свята тут бувало завжди людно: і діти, і молодь, і старі – всі приходили на гуляння. Люди старшого віку разом з дітьми займали галявинки поодаль від берега, на пригорбку. Розстеляли на траві скатертини і викладали на них святковий обід. Чого там тільки не було: і сало, і печеня, і голубці та вареники, і солені огірки та капуста, і хліб пшеничний та житній. Для жінок – калинівка, для чоловіків – домашня горілка. А молодь святкувала по-своєму. Дівчата стелили на траву вишивані рушники і розкладали на них свої приготування. Ближче до ночі, на завершення свята, розпалювали вогнище, співали пісень, танцювали. Скільки бувальщин можна було тут почути, скільки відбувалось потаємних освідчень в коханні! А душею свята завжди був гармоніст Іван Жолудь – невисокого зросту, чорнявенький, жвавий парубок з великими чорними очима, веселун і жартівник. Бувало, підморгне своїй любці, та як розтягне міхи, та як вдарить «польку», «яблучко» чи «гопака», то на місці ніхто вже не встоїть, всі йдуть у танок. Ото був гармоніст! Не встигнуть люди попоїсти, а Іванко вже затягує «Розпрягайте, хлопці коней». Ллється луна дібровою аж до сусіднього села. Це – для всіх. А для молоді була інша пісня. Неначе подарунок диво-квітам. А може, й самому Іванові:

« А у нас на озере – лилии цветут.
А мою любимую Лилией зовут.
Уплыву на озеро – лилии сорву
И тебе, любимая, я их подарю...»

Та не поталанило парубкові у коханні. З війська його наречена не дочекалась, вийшла за іншого. Ні дарувати лілеї, ні виспівувати було вже нікому…
Над головою у мене пролунав журавлиний клич. Птахи летіли наздоганяти літо, а я ще раз окинула поглядом сріблясту річку, високі очерета на її берегах, та й поспішила до лісу. По дорозі мене вітали знайомі дуби, сосни, кущі ліщини, просторі галявини, зарості ожиннику. Десь тут, під білокорими красунями, під грабами, ховається моя майбутня здобич. Дісталась нарешті до «Красної», -- так у нашому селі називали найкрасивіший куточок прадавнього лісу. Росли тут старезні дуби, що оточували просторі світлі галявини. Колись, у давнину, на цьому місці стояв старовинний панський маєток, від якого тепер лишився лише фундамент. Отам, в долинці росли тільки берези та осики, а на пригорбку, з іншого боку стежки, тягнулись своїми вершинами до сонця сосни та ялини. Земля в низинці покрита густим зеленим мохом. Станеш на нього і ноги тонуть як у пуховій перині. Збирання грибів у цьому місці дарувало мені особливе, я б навіть сказала, загадкове задоволення. Грибів ще не видно, та я на відстані вловлюю тільки їм властивий запах, і знаю – вони десь тут, поруч. Присідаю навпочіпки і уважно роздивляюсь навкруги. Ось там з-під купки зеленого моху визирає червоний капелюшок, оце і є мій перший підосиновик. А он – і другий, а отам – третій... Схоже, до «Красної» завітала не даремно і додому повернусь не з порожнім кошиком. Ото якби ще й дощове літо... Грибів було б сила-силенна: і білих , і маслюків, і підберезовиків.
Швиденько назбирала червоноголових та й подалась в глибину лісу за білими, на свою улюблену поляну. Бо що то за трофеї без білого гриба? Та щоб туди дістатись, іншого шляху аніж повз болота-озера не було. Колись це було красиве лісове озеро. Береги зеленіли густо насадженими вербами та березами. А вже що птаства, то співів -- на всі голоси. Он там, на вербі, відраховувала комусь роки зозуля. Біля самої води перегукувались очеретянки. Десь у заводі крякали дикі качки, кумкали жаби. Грибники частенько зупинялись тут перепочити, попити джерельної водиці, помилуватись природою. Та з часом озеро почало заростати очеретами та лозняками. І люди все рідше й рідше відвідували це місце. Може, ще й від того, що кілька років тому помітили тут скупчення безлічі змій. І хоч озеро майже перетворилось на суцільне болото, що не замерзало навіть у суворі холоди, воно залишилось надійним пристанищем для багатьох звірів і птахів. Їжі їм вистачало тут і взимку. В селі я ходила у відчайдухах, але йти повз болота-озера було страшнувато й мені, тому вирішила триматись від нього осторонь. Та не встигла зробити й десятка кроків, як переді мною, неначе з-під землі, піднялась товстелезна чорна палиця. А вже наступної миті я з жахом зрозуміла, що ніяка то не палиця, а справжня гадина. Її голова завбільшки з чоловічий кулак знаходилась на рівні моїх очей і ледь-ледь похитувалась. Наші погляди схрестились і завмерли.
- А-а-а-а-й!!! – вирвалось у мене з грудей , і в ту ж мить гадина зникла так само несподівано, як і з’явилась. Та я боялась не те що зрушити з місця, а навіть дихати. Трішечки заспокоївшись, рухатись вирішила поодаль. Вся тремчу, ледь ноги переставляю, а сама думаю: «Звідки ж вона отака приповзла?! І чим я її потурбувала?» Згадала мамині перестороги, покартала себе за власну необачність і подумала: « А може це мені якийсь знак із неба?». Як би там не було, а дякувати Богу, хтось-таки врятував мене від цієї зміюки. Та й власна обережність, подумала собі, тут не завадить.
А ось і улюблена поляна. Краса неописанна. Сонечко світить. Пташки співають. Горлиці ... «водички», «водички» - просять.
- Добридень, полянко! От і прийшла я за твоїми скарбами.
А у відповідь, осипавши мене пожовтілим листям, вклонились берези, зашуміли дуби, тихенько зашелестіла трава. Я всілась посередині галявини, дістала червонобоке яблуко. Яка смакота! Вдома воно чомусь не таке смачне. Чи не тому, що вже притомилась? Трішки перепочила, та й – за роботу. А грибочків тут неначе кимсь насіяно. Переверну листячко під берізкою, а вони, дорогенькі, тут як тут. Ах, ви мої хороші! Чекали на мене? От я і прийшла. Вже і в корзину не вміщаєтесь. Мабуть, завітаю до вас і завтра.

Випросталась, почепила корзину на плечі, -- так її легше нести, -- та й намірилась повертатись додому. Душа моя від цього тихого полювання і спілкування з природою співала. Та тільки зрушила з місця, від несподіванки відразу ж завмерла на місці. Невже від запахів копитняку, багна та мухоморів настало запаморочення і з’явились видіння? Заплющила очі, похитала зі сторони в сторону головою і знову подивилася на землю.
Так от про що попереджала ота велика гадина! Довкола мене, на усій, поляні повзали змії, та так густо, що ніде було й ногою ступити. Сірі, чорні, коричневі, смугасті, з жовто-золотавим відливом, -- вони скручувались у вірьовки, повзали, сичали. З надією на порятунок я озирнулась, але й там побачила ту ж саму невтішну картину. Вихід з галявини був мені наглухо закритий. З жахом помітила, як сюди приповзають все нові й нові змії. І цьому, здавалося, ніколи не буде кінця. Я опинилась на маленькому, ще не зайнятому ними клаптику землі. Невже оце тут судилося вмерти?! Як шкодувала я у ту мить, що не дослухалась до поради матері! Та хоча б чоботи взула, а то стою ось тут майже босоніж. Значить, доведеться померти від … зміїної отрути... Мимоволі підняла очі до неба. Яке воно красиве, яке чисте і безмежно глибоке! Який гарний цей світ! А тут... тут – смерть. Десятки, сотні смертей , що чекають на мій перший крок. «Боже, Ти – милостивий! Прошу Тебе, визволь мене з цього земного пекла! Господи, прости мені гріхи мої! Пресвята Богородице, врятуй дитя, яке незабаром маю народити! Допоможи! Спаси!»
І в ту ж мить, звідки не візьмись, над галявиною пронісся вихор: захитались дуби, затремтіли осики, зашелестіло листя. І в тому шелесті я почула далекий, але чіткий і ніжний жіночий голос: «Швидше йди сюди! Сюди, сюди, сюди...» Голос доносився зі сторони стежки біля річки і повторювався знову й знову. І, повірите, мій страх почав поступово відступати. А на його місті, неначе невидимі крила, виростала надія на спасіння.

Щоб нічого не бачити, я заплющила очі і наважилась на перші несміливі кроки. Та відразу ж відчула під ногами щось м’яке, слизьке і огидне. Ноги обвивало щось холодне, і я неначе провалювалась в бридке болото. Та я вже не йшла, а ніби летіла на той закличний голос, що продовжував вселяти надію. «Швидше до мене! До мене, ...мене, ...мене!» -- лунало лісом. Зупинилась тільки біля мосту. Перевела подих, але озирнутись так і не наважилась.
Сонце котилося до заходу. Довкола панувала тиша. Лише звідти, з гущавини лісу, звучало дивним відлунням: «Прощавай! …щавай! … щавай!»

Замість епілогу

Відтоді минуло чимало років. Кожного разу в день Успіння Пресвятої Богородиці я дякую Їй за моє неймовірне спасіння, а також розповідаю своїм внукам про пригоду, що сталася зі мною в молодості і нікому не раджу в цей день вирушати до лісу.


Добавить комментарий
Ваше имя:
Введите код:
Комментарий:

Алена Вретик
28-08-2012 19:38

Це просто заворожує, і наповнює сердце відчуттям краси та незвичайної пригоди. Дуже яскраво змальовується пророда під призмою осені і її відтінків. Мені дуже сподобалося!!!

Грес Галина Іванівна
28-08-2012 19:39

Альона, дякую за те, що прочитала мій твір.

Вы творческий человек?
У Вас есть собственные стихи или проза?
Вы имеете отношение к нашему городу - Кривому Рогу?
Мы будем рады абсолютно бесплатно опубликовать Ваше творчество в текущем разделе.
Для этого нужно просто написать нам.