Кривой Рог > Писатели и поэты > Грес Галина Ивановна > Подорож у дитинство | Писатели и поэты Кривого Рога - 1775.dp.ua
Зима того року видалась довгою, морозною, сніжною, з хурделицями та заметілями. Ми раділи такій зимі, бо мали можливість грати в сніжки, кататись на ковзанці, ліпити снігові баби. Та як би при цьому не було весело, ми мріяли про теплу і привітну весну. Адже тоді, з настанням тепла, могли б відчути справжню свободу.
Та сніг лежав до кінця березня. Воно б то, здавалося , й нічого: зима – є зима. Так то – якщо живеш вдома, разом з батьками. А тут – інтернат, закрита зона. Уся його територія з будівлями, спортивним майданчиком, теплицями, квітниками була обнесена хоч і не колючою, зате щільною, заввишки в три метри, металевою, та ще й порослою густим диким виноградом, сіткою. Ворота інтернату охороняв великий, старовинного зразка замок. І вийти за територію, окрім персоналу, без письмового дозволу директора нікому з вихованців не вдавалось. Одне слово – ніби й не в’язниця, але й не санаторій. Та й те - не вся біда, бо найболючішим для нас було інше. Часом граєшся біля загорожі чи на гойдалці, а однолітки селищних багатіїв ще й насміхаються: «Гей, бездомники! Байстрюки! Виходьте, поговоримо» Від тих незаслужених образ на очі наверталися сльози, і якийсь гострий біль пронизував нашу дитячу свідомість. Бо які ж ми байстрюки, які бездомники, якщо у декого з нас були, хоч і полишені батьківських прав, а все ж - мама, а чи й тато. До того ж мали тут красиву двоповерхову школу. А в ній – просторі світлі класи. На підвіконнях - вазони з дивовижними кімнатними квітами. Коридорні стіни прикрашені репродукціями відомих художників. У новенькому спальному корпусі підлога аж виблискує свіжою фарбою. Для кожного вихованця – окреме ліжечко з білосніжною постіллю. Біля нього – м’який килимок, на стіні – також. Здавалося б, чого іще бажати? Адже вдома нічого цього і в помину не було. Та, не дивлячись на всю цю « розкіш» , переважна більшість вихованців скучала за домівкою, бажала сімейного тепла і затишку, нудилась напіввійськовим інтернатським режимом. Єдиною розрадою для нас були вчителі. Щоправда, зустрічались поміж них добрі і не дуже, такі, що любили вихованців, як своїх власних дітей, і такі, що лише виконували набридлі службові обов’язки. Загалом, то були добрі люди. Та найліпшою з усіх виявилась вчителька природознавства Надія Василівна, низенька на зріст, з ніжно-блакитними очима і вкладеною віночком довгою русою косою жіночка. Її погляд постійно випромінював щиру любов до дітей. Вона мала власну донечку, але нас, «бездомників», обожнювала. А тому й не дивно, що посеред зими, коли всі готувались зустрічати новий рік, улюблена вчителька подарувала нам мрію – у перші теплі весняні дні відвідати ліс. Її пропозицію підтримав тоді вчитель праці Мар’ян Оксентійович. Він нікого не обожнював. Навпаки, діти обожнювали його. Та й було за що. Середніх літ чоловік, високий, худощавий. Обличчя прикрашали пишні вуса і густі брови, під якими ховались темні, з ледь помітним смутком, очі. Характер у нього був м’який, вдача легка і добра. До того ж Мар’ян, - так звали його всі поза очі, - був справжнім майстром своєї справи. Наша інтернатська майстерня, якою він завідував, знаходилась у глухому кутку шкільного подвір’я. До приміщення, обсадженого горобиною, вела березова алея, яку колись в юності висадив Мар’ян зі своїми однокласниками. От і ходимо тепер щодня до майстерні Мар’яновою алеєю. Уроків праці, які зазвичай проходили по вівторках і п’ятницях, ми чекали як справжнього свята: в ці години у кожного з нас з’являлась можливість побачити бодай незначні, але відчутні плоди своєї праці і уявити себе дорослішою людиною. Кожному Мар’ян видавав по парі рукавиць, синьому халату та кепці. Одягнувши все те, ми ставали схожими на справжніх робітників і цим безмежно гордились. А Мар’ян тим часом не втомлювався наказувати: «Будьте, дітки, обережними. Тут вам – не жарти. Детальку, бува, що й на свердлі заклинить, то ні в якому разі не намагайтесь зняти її рукавицями. Спочатку вимкніть станок, трохи зачекайте, доки свердло не зупиниться, а вже потім і орудуйте» Ми вдавали, що уважно його слухаємо, а самі від нетерплячки аж витанцьовували біля станків. Довгий час у майстерні все обходилось без надзвичайних пригод. Та пригадую прикрий випадок, коли ні в чому не винному Мар’янові загрожувала в’язниця. Якось одного разу, коли ми свердлили отвори на завісах, у мене заклинило-таки деталь на свердлі. Але всі Мар’янові поради і накази про обережність у ту мить неначе вітром з голови винесло; я спробувала поставити завіс на місце, та свердло вмить прихопило рукавицю разом з моєю рукою і почало їх закручувати. Треба було, як і радив Мар’ян, негайно вимкнути станок, але я враз за все забула і від болю та переляку закричала не своїм голосом на всю майстерню. За якусь мить Мар’ян був біля мене. Він вимкнув станок і, замість того, щоб мене сварити, обережно звільнив ледь не покалічену руку та ніжно погладив по голівці. Його обличчя, шия і навіть губи зробились крейдяно-білими, а на очах виступили сльози. Відтоді в майстерню Мар’ян мене не допускав, але я на нього не ображалась, бо вперше у житті усією осиротілою душею відчула не просто вчительську, а батьківську, якої так не вистачало, до себе любов.
Отій Мар’яновій згоді взяти участь у нашій майбутній екскурсії Надія Василівна не просто зраділа, а була від неї в захваті, адже подорож у ліс з досвідченою і мужньою людиною була б для всіх нас не лише цікавою, а й цілком безпечною.
І ось той довгоочікуваний день нарешті настав. Була неділя. Не встигло ще й на світ зазоріти, а всі ми були вже на ногах. Після поспішного сніданку, коли сонечко ледь встигло розмалювати вікна райдужними зайчиками, ми наповнили рюкзаки «сухим» обідом, пляшками з водою, теплим одягом і з веселою піснею вирушили до лісу. Йдучи вулицями селища, не могли намилуватись його весняною красою. На високому пагорбі, що у самому центрі села, сяяла куполами і хрестами старовинна церква. Несподівано заспівали дзвони, запрошуючи віруючих до вранішньої молитви. Мабуть, дзвонар був знавцем своєї справи, бо заклична мелодія то стихала, то знову відроджувалась, розливаючись тривожно-урочистою піснею по всій окрузі. Нарешті ми дістались віддаленої околиці, за якою на великому болоті дивними химерами височіли невеличкі, вкриті пожухлою травою і кущами, острівці. Поміж ними погордливо походжали декілька журавлів. Вони то кумедно підстрибували на місці, то розправляли крила і курликали якусь свою, тільки їм зрозумілу пісню. Трохи далі, за верболозом, крякали качки. А по краях болота до гомону птаства час від часу приєднувались зі своїм кумканням та кваканням жаби.
- Мар’яне Оксентійовичу! Надіє Василівно! – заметушились ми біля вчителів, он туди, на болото погляньте! Подивіться, які там красені!
- Так, справді – красені. Пам’ятаєте, діти, я вам про них на уроках розповідала? Це наші краяни, бо тут боліт вистачає, і жаб вони полюбляють. А тому щовесни повертаються в рідні краї.
Далі, за придорожніми кущами, тихо шуміли зеленим віттям велетенські сосни. Якийсь шанувальник природи розвісив на них шпаківні і годівнички для птахів. Ось так гостинно зустрів нас весняний ліс.
-Надіє Василівно! Хлопці, дівчата! Мерщій усі сюди! закричав Богданко.
Штовхаючи один одного, ми юрбою кинулись до товариша. З ближньої шпаківні висовувались жовтороті шпаченята. Їхні тато й мама не встигали приносити до гнізда їжу, тому вимогливий писк пташенят лунав щоразу голосніше і вимогливіше. Ми досхочу налюбувались шпаками і вирушили вглиб лісу. Сонце тим часом піднялось вище. Його яскраві промені тремтіли в кронах дерев, сипали золотом на лісові галявини, і здавалось, що ми потрапили в чарівну казку. Нас оточували стрункі білокорі берези, що тихо перешіптувались поміж собою. У променях весняного сонця вони були схожі на вбраних у білі сукні красунь-наречених. А поруч, неначе їхні охоронці, поскрипували могутнім віттям старезні, з коричневими стовбурами, дуби. У тому поскрипуванні вчувалась доброзичлива пересторога: «Це – наш ліс. Чуєте? Не руште красу. Тут – ми господарі» Так і хотілося відповісти їм: «Та ми, дядечки дуби, після важкої зими завітали сюди, аби тільки полюбуватись красою весняного лісу і відпочити тут, поміж вас, і душею, й тілом»
Одна з ледь примітних стежинок привела нас до просторої галявини, вкритої немов білою скатертиною, розквітлою конодрою. З таким дивом ми зустрілись вперше, а тому, вражені небаченою красою, завмерли на краю галявини.
- Молодці, дітки! Дякую, що ви не наважились топтати цю красу, - Надія Василівна зробила крок вперед і промовила: - А ви, Оксентійовичу, дістаньте нам одну квітку з корінцем. Ми її уважненько розглянемо та й повернемо на місце.
Доки Мар’ян діставав квітку, ми розташувались поблизу галявини під розкішним височенним грабом. І незабаром Надія Василівна, тримаючи в руках первоцвіт, неначе на своєму уроці захоплено розповідала і показувала:
- Тримається квіточка ось на цьому ніжному стебельці. А зверніть увагу на листочки. Вони вловлюють сонячні промені і годують рослину цілющими соками. Вони захищають її від вітру і холодів. Подивіться, діти, які ніжні у квітки пелюстки, які вони чисто-білі, неначе сніжинками посипані... Затамувавши подих, довго ще слухали нашу улюблену вчительку, адже вона вчила любити природу, бережно ставитись до оточуючого нас світу. Ми були заворожені її розповіддю, і в той час вона й сама здавалась нам чарівною лісовою квіткою. Ми й далі готові були слухати Надію Василівну, якби ото загальну увагу не привернуло шелестіння сухого листя біля сусіднього дерева. Хруснула сухенька гілочка і повз нас прочимчикував сірий, з довгими голками живий клубок.
- Їжак, їжак!! – кинулись ми йому навперейми. Хтось навіть насмілився доторкнутись до дивовижної гострої мордочки. Їжак зупинився, глипнув на нас своїми чорними як терен оченятами, невдоволено чмихнув і поспішив сховатись за сусідній кущ. Слідом за ним потягнулась смужка перевернутого прілого листя, що пахло хвоєю і грибами.
- Ось вам, діти, один з господарів лісу, - Мар’ян Оксентійович загадково посміхнувся і погладив свої пишні вуса. – До речі, цікава і корисна тваринка. Про нього я вам якось потім розповім. А зараз... Бачу, всі вже трохи притомились. Та, мабуть, і зголодніти встигли. То давайте, хлопці, підшукуйте вільну від квітів галявину. Розведемо на ній вогнище та й будемо обідати.
Цієї команди нам тільки й не вистачало. Разом з Мар’яном хлопці назбирали хмизу, а ми з Надією Василівною заходились готувати обід. Постелили скатертину, розіклали на ній шматочки хліба, ковбаси, дістали солені огірки, відкрили консерви.
- Ось такий, дітки, у нас сьогодні стіл. Прямо-таки скатерть - самобранка. Та й це ще не все!- Надія Василівна дістала з рюкзака десятків зо два картоплин і, задоволено всміхаючись, поклала їх у вогнище.
- Ось... Нехай печеться. Така картопля та ще й з салом – найсмачніша у лісі їжа. Чи не так, Оксентійовичу? Діставай вже своє сало, досить йому в рюкзаку нудьгувати.
Доки Денис і Василько готували з гілок шпички, а Мар’ян ділив сало на невеликі шматочки, з вогнища поплив приємний запах. Та смажене на вогнищі сало і печена картопля виявились бажаним делікатесом не лише для нас. Десь поруч зацікавлено застрекотали сороки, а з верхівки ближньої сосни прямо на наш стіл полетіла одна, за нею – друга, третя шишки. Ми, як по команді, підвели очі вгору і завмерли від подиву. Там, з-за стовбура, визирнула руда, з дрібними чорними вусами і круглими, як гудзики, оченятами та гострими вушками, мордочка. Наступної миті білочка, розпустивши свого пухнатого хвоста, перелетіла на нижню гілку.
-Ти ба, як посміливішали! Не інакше, як вирішили приєднатись до нашого бенкету, - радісно промовив Мар’ян Оксентійович. – Що ж, тут –люди щедрі. Чи не так, діти?
Ми підхопились на ноги і з шматочками хліба, картоплі та сала попрямували до сосни. Та від білочки вже й слід захолонув. А сороки, навпаки, підлітали все ближче та й ближче і продовжували нахабно стрекотати. Та ми вже не звертали на них жодної уваги, бо почали гратись в схованки, співати пісень, фотографуватись. Фотографом у нас був Богданко. Він прихопив фотоапарата, яким його нагородили за перемогу в літературній олімпіаді, і я й донині зберігаю ті світлини, як щемну пам’ять про своє далеке дитинство.
Нам було невимовно хороше, але сонечко хилилось до заходу, і настав час повертатись. За цей короткий весняний день ми встигли ковтнути часточку свободи, відчути подих чарівниці-весни і ще міцніше полюбити своїх вчителів. Повертаючись подумки у ті далекі роки, я завжди з трепетною ніжністю і безмежною вдячністю згадую Надію Василівну і Христину Іванівну, Мар’яна Оксентійовича і Ганну Петрівну та багатьох-багатьох інших, які в нелегкому інтернатському житті заміняли нам батьків, виховували почуття любові до рідного краю і його людей. Моя подорож у дитинство продовжується все життя і дарує безмежну радість і втіху. Адже той день був чи не найщасливішим у моєму сирітському дитинстві.


Добавить комментарий
Ваше имя:
Введите код:
Комментарий:

Вы творческий человек?
У Вас есть собственные стихи или проза?
Вы имеете отношение к нашему городу - Кривому Рогу?
Мы будем рады абсолютно бесплатно опубликовать Ваше творчество в текущем разделе.
Для этого нужно просто написать нам.