Кривой Рог > Писатели и поэты > Грес Галина Ивановна > Гуси не винні | Писатели и поэты Кривого Рога - 1775.dp.ua
У нашому селі всі, від старого до малого, обзивали його Мокачем. Сьогодні, мо, його вже й на світі немає. Мо, вже й могила його заросла травою. А тоді, більш як півстоліття тому, Мокач був головною фігурою на селі. Оскільки у ті часи, як кажуть, на безлюдді і Хома був чоловіком, то йому доручили керувати щойно відновленим після війни колгоспом. Середнього зросту, трохи витрішкуватий, з червоним від щоденної чарки обличчям, Мокач був дуже в’їдливою людиною, невиваженим у рішеннях і непередбачуваним у вчинках. У розмовах майже після кожного слова, де треба, де й не треба, повторював своє улюблене «мо». Стою ось тут, біля нашої річки, і пригадую два випадки із свого дитинства, що тісно пов’язані з Мокачем. Пам’ять повертає мене у восьмий рік життя. Отут, на зеленому лужку, доводилось мені щоліта пасти гусей. Робота ця, як комусь може здатись, була не з легких, бо в стаді їх налічувалось не менше сотні. А кожна гуска у нашому господарстві цінувалась, як кажуть, дорожче золота, адже вирощувати її доводилось з кволого, немічного гусеняти і доглядати на протязі всього літа. Ось, як і тепер, поблискуючи грайливими зайчиками на тихій воді, яскраво світило сонечко. В зеленій траві завзято сюрчали лугові кобилки, в повітрі міцно пахло холодною м’ятою.. І ніщо, здавалось, не віщувало ніякої біди. Я зручно вмостилась під кущем і, мабуть, беручи розумний приклад з гусей, почала дрімати. Та незабаром стрепенулась від наляканого гусячого гелготання. Здалеку, з-за лісу, донеслись сюди дивні, незнайомі мені звуки. Коли ж підвела очі до неба, то побачила там великих сірих птахів. То були степові орли. Вони летіли сюди повільно, ніби пливли в прозорому бездонному просторі і лише зрідка помахували своїми могутніми крилами. З’являлись вони тут не випадково. Верхівки он тих трьох старезних дубів, що росли по той бік річки, слугували їм зручним і надійним пристанищем. Кружляючи наді мною, орли з кожним колом наближались до землі, а гуси збились докупи і продовжували перелякано гелготати. Раптом величезний сірий птах відділився від зграї і каменем полетів до землі. Своїми пазурами він вхопив найбільшу гуску, проніс її з десяток метрів у повітрі і, мабуть, від непосильної ноші спокійно опустився на землю.
Переможно озирнувся навкруги, задоволено каркнув і почав шматувати мою улюбленицю. Гуси збились біля свого вожака, що не втомлювався викрикувати своє полохливе «га-га», а я прожогом кинулась рятувати полонянку. Та підійти до розбійника відразу не наважилась. Спочатку жбурляла в нього камінчиками, грудками, і сподівалась на легку перемогу. Та де там! Орел ніби мене й не помічав, і не поспішав розлучатись зі своєю здобиччю. Тоді я виламала в лозняку довгу палицю і, щоб забрати вже мертву гуску спробувала обережно наблизитись до орла. Та він не тільки не залишив свою здобич, а, б’ючи крилами і кидаючи на мене злобливі погляди, ніби попереджав: «Не підходь! Це моя здобич! Мені під силу так само розправитись і з тобою» Той орлиний бенкет, який я змушена була спостерігати, продовжувався не більше години, та для мене він здавався вічністю. Доки я вмивалась слізьми, орел закінчив свою підлу справу і спокійно перелетів на верхівку дуба. Мабуть, тоді я вперше відчула невимовну гіркоту власного безсилля. Вперше, але не в останнє.
Проплакавши отак до самого вечора, я з тривогою у серці поверталась додому. По дорозі зустріла нашого доброго сусіду дядька Федора.
- А чому це ти, мала, рюмсаєш? Щось сталось? – співчутливо запитав він. Та я не могла промовити й слова, а тільки увесь час схлипувала і тицяла пальцем на гусей. Напевне, дядько Федір зрозумів усе без слів, а тому почав мене заспокоювати. Нічого, мовляв, могло бути й гірше. Потім взяв за руку і ми разом погнали гусей додому. А он і тато на воротах стоїть, мабуть, мене виглядає. Дядько Федір звичайно і поспівчував, і пожалів, але краще, коли це зробить тато. Зараз я все розповім, він витре мені сльози, полає птаха-розбійника і тим остаточно скине тягар з моєї душі. Та на тому все й скінчиться. Ось, зараз, зараз…
- Ну, що, Химко, знову гуску проспала?! Що цього разу, шуляки вкрали, чи лис загриз? А-а, щоб тебе!..
- Ні, таточку, ні! Не шуліки… Орел був… Здоровенний! Я до нього з палицею, а він…
- Та краще б він тебе саму вкрав! – батько грюкнув хвірткою, і, лаючись останніми словами та плюючи в різні боки, пошкутильгав до хати. Така батькова «жалість» виснажила моє терпіння і остаточно переповнила чашу моїх страждань. Забувши про орла, про гусей і про все на світі, я кинулась до матері. Вона ніжно пригорнула мене до грудей, мовчки погладила мою голову і спробувала якось втішити:
- Нічого, доню, нічого, - повторювала вона увесь час. - Заспокойся. Не збідніємо. Заспокойся, дитино моя.
А я разом із слізьми виплескувала в її долоні своє недитяче горе.
Тож, здавалося б, до чого тут Мокач?
Та наступний випадок з гусьми переконав мене у тому, що пожадливішими і безжальнішими від хижаків можуть бути тільки люди. А сталося те рівно через три роки. Я помітно підросла, але, як і раніше, на літніх канікулах мені доводилось залишатись вдома. Поруч з селом, біля мальовничого озера влітку школярів гостинно приймав піонерський табір. Та потрапити мені туди було не так просто, бо з гусьми до нього не брали. Оті гуси, що не давали мені життя змалечку, доводилось пасти по усіх усюдах: і біля річки, і на луках, і на пару, і біля лісу. Та де і скільки їх не паси, а вони, кляті, чомусь завжди залишаються голодними. І ось, одного разу, випала чудова нагода – нагодувати тих гусей досхочу. Відразу за селом дзвеніло перестиглим колоссям житнє поле. Саме туди й поторохтів у той день єдиний у колгоспі комбайн. Я дочекалась сусідського хлопця Миколу з його стадом і вирішила з ним порадитись:
- Ну, що, твої теж голодні? То, може, як комбайн скосить хоч півлану, то й поженемо оцих ненажер на стерню? Може встигнуть підібрати якесь зернятко, бо ж зараз нагряне трактор.
- Гаразд. Тільки… Ти ж знаєш.
З трьох сторін лан огинався густим сосновим лісом. А в ньому – вдосталь лісових ягід, тож доки гуси будуть пастись, можна назбирати і чорниць, і малини, а може й грибів. Все б нічого, та ми й справді побоювались Мокача. Він за колгоспне - аж трясся, а людське чомусь - люто ненавидів. Думали-вирішували, та все ж наважились, і за лічені хвилини наші гуси вже бродили по стерні. А ми повсідались на краю поля під лісом, дістали свій нехитрий обід і зовсім забули про небезпеку. Схаменулись лише тоді, коли почули грізні окрики і страшенний лемент гусей. По стерні, з дрючком в руках, проклинаючи всіх і все на світі, за гусьми ганявся Мокач. На якусь мить мені здалось, що то зовсім і не людина, а хижий птах накидається то на одну, то на другу мою гуску. Але злі окрики, брудна лайка і витанцьовування дрюка у повітрі відразу ж повернули мене у дійсність. Гуси ж тим часом падали та й падали під смертельними ударами Мокачевого кия. Я була босоніж, але не відчувала нестерпного болю від колючої стерні, бігала по ній з плачем, підбирала вбитих гусей, а тих, що перелякано гелготали, намагалась скоріше загнати до лісу.
А коли Мокач став на нашому шляху, нерви мої не витримали, - переді мною видівся вже не голова колгоспу, і навіть не людина, а отой хижак-орел, що запам’ятався на усе життя, - і я запустила в нього свою палицю. Мабуть, йому добряче дісталось, бо він голосно зойкнув, зігнувся в три погибелі і зашипів точнісінько, як отой розбійник-орел.
- Ах ти стерво, мо! То ти ще й руки на владу протягувати?! Згною, мо! В тюрмі, мо! Все ваше кацапське кодло, згною!..
Але я ані на ті погрози, ані на те зміїне сичання не звертала вже ніякої уваги. Я його просто не чула і, умиваючись слізьми гнала гусей в гущавину лісу Тут я нікого не боялась, бо ті хащі були для мене другою домівкою. Довго сиділа я під старезним дубом і невідомо кого запитувала: «Ну, чому, чому люди бувають такими злими? Такими заздрісними та кровожерливими? Чим могли нашкодити наші гуси колгоспній стерні? Хіба що підібрали б якусь, ще не приорану трактором, зернину». І тільки через десятиліття зрозуміла: ні, гуси не винні! Винні люди, які перероджуються в справжніх хижаків-мокачів.


Добавить комментарий
Ваше имя:
Введите код:
Комментарий:

Вы творческий человек?
У Вас есть собственные стихи или проза?
Вы имеете отношение к нашему городу - Кривому Рогу?
Мы будем рады абсолютно бесплатно опубликовать Ваше творчество в текущем разделе.
Для этого нужно просто написать нам.