Кривой Рог > Писатели и поэты > Грес Галина Ивановна > Гріхи батьківської любові | Писатели и поэты Кривого Рога - 1775.dp.ua
До першого класу я потрапила не в сім, як того вимагали правила, а в шість років. Всі діти з нашого кутка йшли, а мені що, залишатись вдома? Плакала доти, поки батьки не сказали: «А-а-а! Бісова дитино, та йди вже, тільки голови не мороч. Швиденько натішишся тими науками, то й сама покинеш»
І радості моїй з тієї хвилини не було меж. Та й школу я не залишила, бо моя перша вчителька Олександра Іванівна була для всіх нас чи не рідніше за рідну матір. Її розповіді зачаровували не одну мене. Слухаючи вчительку, я забувала про все на світі і затамовувала подих. Здавалося, що то не вона говорить, а дзюрчать ранні весняні струмочки.
Завдячуючи своєму малому зростові, у класі я сиділа за першою партою. А за спиною, за другою партою, сиділа моя подружка Марійка із самим спокійним у нашому класі хлопцем --- Андрійком. Його батьки переїхали в наше село з Поволжя. Хлопець мені відразу сподобався. Був він смуглявий на обличчі, худенький, очі карі, великі. Одне, що нас різнило, то це – характери: він був аж занадто тихим, а мене, дарма що малого зросту та ще й дівчина, не випадково всі називали зірвиголовою. З дому я виходила раніш звичайного, аби встигнути зайти за Андрійком. Підійду до їхнього двору, стану біля загорожі із штахетника і замість Андрійка з усієї сили кличу: «Тітко Оксано! Тітко Оксано!», так звали Андрійкову маму. Вона -- ще молода і до того ж досить красива жінка: струнка, висока, личком червона як калина, брови шнурочками, очі, що тернові ягоди. А заговорить – не інакше як сопілка виграє: «…Йде вже. Іде… Ти чому так рано сьогодні, Таню?». «Та я, я… Щоб не запізнитись». Тітка Оксана підходить до мене ближче. Я ж поспішаю виправдати свій ранній візит: «А знаєте? Сьогодні Олександра Іванівна про звірів і птахів нам розповідатиме. Вона тільки вчора з Києва повернулась і бачила їх там живих в зоопарку». Тітка Оксана пригощає мене гаряченьким пиріжком, проводить нас з Андрійком за хвіртку та й повертає додому. І так повторювалось майже щодня, аж поки не настали літні канікули. Та вони не принесли мені втіхи, бо тітка Оксана відправила Андрійка у місто, до бабусі, а я залишилась в селі самотньою. Та звичка чи не щодня тягла мене магнітом до їхнього двору. Як і раніше, я зупинялась біля хвіртки і зазирала в тітчин город. Одного сонячного дня я запримітила там великі червоні помідори. Таких я ще зроду не бачила, бо в селі таких великих не було ні в кого. Червоні красені зачарували мене так, що я схаменулась лише тоді, коли відчула дотик чиєїсь руки.
-- Ти до Андрійка? – озирнувшись, я побачила усміхнене обличчя тітки Оксани. – А він ще й досі не повернувся. Я й сама за ним скучаю.
-- А я… я думала…
-- Нічого, нічого. Це добре, що ти прийшла. Йдемо, Таню, до хати. У мене є чим тебе пригостити.
Напевне, тітка Оксана перехопила мій погляд у бік помідорів, а може й вгадала мої думки. У просторому дворі, в палісаднику, веселкою палали мальви: фіолетові, рожеві, червоні, білі і навіть – жовті. А у чорнобривців і кольорів не злічити. А майори!.. А льонок!.. Під самісіньким вікном цвіла жовта ружа, і здавалось, що в Андрійкове вікно зазирають не квіти, а саме сонце. Доки я милувалась цією красою, тітка Оксана повернулась з городу і пригостила мене трьома величезними стиглими помідорами.
-- Ось, Таню, візьми. Сама покуштуєш і маму пригостиш. Я знаю – у вас таких немає. А Андрійко незабаром повернеться.
-- Дякую, тітонько, дякую! – бурмотіла я собі під ніс, бо спочатку навіть не вірилось, що мені так поталанило. Та ось вони, у мене в руках, великі, червоні, соковиті.
-- Рости велика, дитино. Бувай здорова! – побажала мені на прощання тітка Оксана.
Додому я не йшла, а летіла. Скоріш би їх покуштувати! Смакота, мабуть, нечувана. Та головне, яка ж то мама буде рада. Вдома поклала овочі на столі на тарілку, а вони – неначе жар горять. Мабуть, увечері від них така виднота, що можна буде читати без лампи. Я ще довгенько ходила навколо столу, боролась з власною спокусою. Та без мами розрізати жодного помідора так і не наважилась.
Аж ось і мама! Вона здивовано поглянула на стіл і…
-- Ах ти, негіднице! Злодійко! Що ж ти мене на все село ганьбиш!
-- Мамо! Мамо! Та це ж мене…
Та мама, не дослухавши моїх пояснень, схопила батьків ремінь, що завжди висів біля печі напоготові, та по руках мені ним, по спині, по плечах.
-- Оце, паскуднице, щоб ти назавжди наїлась цих помідор! Щоб знала, як по чужих городах шастати! Чи ж ти з голоду помираєш, чи… Геть з хати!
Вмиваючись слізьми, я подалась до річки: тут мене ніхто не бачитиме і я нікого не чутиму. Вмостилась під вербою і не стримувала сліз, бо вперше в житті зазнала несправедливості від найріднішої людини. Просиділа там до пізнього вечора. А коли повернулась додому і спробувала непомітно прошмигнути до ліжка, почула невдоволений мамин голос:
-- Ану сядь! Чому ж ти не сказала, звідки ті злощасні помідори?! Я сорому набралась, коли повертала їх Оксані. А ти, ледащо, завжди боїшся зайвого слова промовити.
Мати довго ще вичитувала мені мораль, а я втирала сльози і мовчки ковтала незаслужену образу. Зустрічей з тіткою Оксаною я з того часу уникала. Хіба ж моя вина, що мама визнала мене злодійкою. Андрійків двір я обходила городами і з однокласником більше не дружила. Історія з помідорами на все життя залишилась в моїй пам’яті. Та це були лише перша квіточка на життєвому дереві батьківської до мене любові.
А незабаром, на щастя, а може й на нову біду, завелась у мене інша подруга – косоокенька Настя. Росточком невисока, повненька, очі хитрі, з зеленим відливом, все личко усіяне ластовинням. А що вже волосся – як мідь. Одне слово – руде. В школі їй і прізвисько приліпили – руда Настя. Та не зовнішність відрізняла її від однолітків: вона могла на будь-кого звести наклепи, оббрехати зовсім невинну людину. А подружилась я з Настею зовсім не випадково, можна сказати, навіть не з власної волі. Настина мама була кращою в селі швачкою, і в її шухлядах завжди зберігалось чимало різнобарвних клаптів. А у мене була улюблена лялька, платтячка якій я полюбляла шити власноруч. Зустрінемось, бувало, ми з Настею у їхньому дворі, я приношу свою ляльку, а Настя – свої клапті. І граємось тоді, забуваючи і про школу, і про все на світі, до пізнього вечора, аж поки батьки не повернуться з роботи. Одного недільного вечора додому до нас завітала Настина мати. Не просто в гості завітала, а прийшла скаржитись на мене моїм батькам:
-- Ну, що ж, сусідоньки? Ваша любима доня поцупила вкрай потрібні мені найбільші клапті. Нехай негайно їх поверне.
-- Та звідки ти, Одарко, це взяла?! – обурився мій, що якраз був напідпитку, тато.
-- Моя Настя не збреше. вони разом грались. Так що – віддавайте! А інакше – в сільраду поскаржусь.
Вірити в почуте не хотілось, бо ця брехня була для мене образливою і болючою. Тато з суворим виглядом на обличчі підійшов до мене і грізно наказав:
--Таню, негайно верни все, що вкрала! Інакше – ти знаєш!.. Будеш бита.
-- Та нічого я, тату, у них не брала. Жодної ниточки, -- спробувала я себе захистити.
-- Ах ти, негіднице! А-а! Так ти ще й брехати мені будеш?! Віддай, кажу!
-- Я… я… Ними тільки гралась. А потім все залишила Насті. Таточку, чесне слово, я нічого не брала.
Але тато вже нікого не слухав. Осипаючи мене й маму найобразливішими словами, він вхопився за сокиру.
-- Народили злодійку на свою голову. Ану, мерщій підійди сюди! Зараз я тобі вкорочу руки, щоб красти більше не кортіло.
Знаючи татову вдачу, я дременула городами вниз до річки. Сподівалась, тим все й скінчиться. Але тато швиденько мене наздогнав і, вхопивши за руку, волочив до самої хати.
-- Тату! Таточку! – плачучи, благала я його по дорозі, -- повір мені! Поглянь, ось там, в кутку, лежить моя лялька. На ній же старе платтячко, з наших клаптів.
Та нетверезого батька ніхто вже не зміг би зупинити. Він затис в своїх обидві мої руки і, поклавши їх на колоду, підняв сокиру. Мабуть, я втратила свідомість, адже з тієї миті нічого більше не пам’ятала. Коли розплющила очі, то зрозуміла, що знаходжусь в хаті. По стінах блукали якісь тіні, поруч хтось перешіптувався: «Ти ж перелякав дитину. Так і померти може…». «… Щоб не кортіло більше красти…»
Наступного дня до школи я не пішла. Мені взагалі не хотілось нікуди йти, не хотілось нікого бачити. Мабуть, я сильно захворіла: нестерпно боліла голова, перед очима плавали жовті кола, ноги не слухались. І вся я тремтіла. Та найгірше – відтоді почала заїкатись. Тільки через тиждень все прояснилось: Настина мати знайшла ті злощасні клапті у себе вдома. А моє заїкання залишилось на все життя, як «добра» пам’ять про безмежну батьківську любов.


Добавить комментарий
Ваше имя:
Введите код:
Комментарий:

Вы творческий человек?
У Вас есть собственные стихи или проза?
Вы имеете отношение к нашему городу - Кривому Рогу?
Мы будем рады абсолютно бесплатно опубликовать Ваше творчество в текущем разделе.
Для этого нужно просто написать нам.