Кривой Рог > Писатели и поэты > Грес Галина Ивановна > А море шуміло, шуміло… | Писатели и поэты Кривого Рога - 1775.dp.ua
От і настав нарешті мій останній робочий день. Вже завтра я буду у відпустці. Цієї події мені довелось чекати цілісінький рік. Мало того, що втомилась, та ще й здоров’я почало підводити. То в попереці кольне, то серце ні з того, ні з цього, як заячий хвіст затріпоче, то голова запаморочиться. Не завадило б, думала, якщо й не в санаторії підлікуватись, то, принаймні, на морському узбережжі відпочити. До того ж у душі жевріла надія: чоловікові на роботі ще з зими сімейну путівку в санаторій обіцяли. Цього разу може й поталанить, адже мій Роман не якийсь там простий робітник, а інженер, на великому заводі працює. Та все може статись, - не перший рік обіцяють. І що, - вкотре запитувала себе, - що тоді?
- Добридень, Ольго Петрівно! Вірніше – добрий ранок! Звідки поспішаєте? А я оце Галинку свою в садочок відводила. Додому поспішаю. То може трохи пошепочемось? Чула, нібито ви у відпустку збираєтесь? І куди ж, якщо не секрет? По путівці, чи так?..
Я озирнулась і впізнала у стрекотусі свою сусідку Клаву. Жіночка років тридцяти, не сказати б, що вродлива, але по-своєму гарна. Та й розумом бог не обділив. І все ж говорити з нею не надто кортіло: Клава була не тільки гострою, а й нечистою на язик. Почує, бува, одне, а за хвилину говорить інше. А що вже свого додасть, то істині тій і місця не знайдеться.
- Добридень, Клаво! Так, збираюсь. Думаю-гадаю, а як воно вийде - бозна. Якщо поталанить, то незабаром у Чорному морі купатимусь.
- Одні плаватимете, чи з чоловіком? З благовірним вашим, чи?..
Клава була незаміжньою, і не дивно, що у курки, як завжди, тільки просо на умі. Але чи варто міряти всіх на свій аршин?
- А з ким би я оце ще, окрім Романа, поїхала?! Ти ж пам’ятаєш минулорічну історію? Він мене від себе, сама знаєш, ані на крок. Та чому тебе це так цікавить?
- Знаю, Олю Петрівно, знаю. Я вам, як жінка жінці, від щирого серця співчуваю. Якщо не вдасться придбати путівки, то раджу поїхати в Крим. Є там одне пречудове містечко. Уявляєте – море, сонце, повітря! Одне слово – Крим! Про мис Тарханкут що-небудь чули? Там таке невеличке село є – Оленівкою називається. Море – поруч, пляж…
- Гаразд, гаразд, Клаво, дякую за пораду. Колись може і туди завітаємо. А поки-що сподіваюсь на путівочку.
- Я ж кажу – море! А чоловіки! Суцільні тобі кавалери! Я там не раз бувала. Враження - фантастичні!
- Вибач, Клаво, я поспішаю. Мені ще по магазинах треба побігати. Та й Роман незабаром повернеться. Бувай, Клаво, бувай!
Універмаг зустрів мене яскравою, що дурманила голову, рекламою, ненав’язливим сервісом продавців та безліччю сезонних дрібниць. Он там – елегантні шляпки, а поруч - різнобарвні купальники, трохи далі – сонцезахисні окуляри. Прямо очі розбігаються. А я собі думаю:
« Чи буде та путівка, чи ні, а на море все одно поїдемо. Тож потрібно запастись самим необхідним і не виглядати там білою вороною». Наближаюсь до шляпок. Та не встигаю зупинити погляд на одній з них, як переді мною, неначе тільки цього й чекала, з’явилась симпатична білява дівчина. Вона, як справжній жонглер, підхопила біленьку шляпку, крутнула її на вказівному пальчику, і, привітно посміхаючись, одягла мені на голову.
- Ось! Тепер погляньте в дзеркало: вона вам до лиця, в ній ви - справжня красуня. Це те, що вам потрібно.
Не встигла я отямитись, а білявка веде далі:
- А якщо ще й отакі окуляри придбаєте! Ні, ви тільки приміряйте, ви в люстерко погляньте. Це те, що треба.
І за якусь мить я дивилась на світ через невеличкі тоновані рожеві скельця. А з люстерка на мене вже глипала не якась там Ольга Петрівна, а симпатична, інтелігентна дамочка. Я була в захваті! Та через які окуляри подивиться на все це мій Ромчик? Адже на жіночі прикраси у нього справжня алергія. Та я – жінка, і нехай там що, а бодай раз на рік можу собі дозволити цю невеличку розкіш. Тим часом дівчина підвела мене до купальників:
- Ви, напевне, на моря збираєтесь? То якого купальничка хотіли б придбати?
- Та мені … щось … скромненьке.
- Вам?! Молодій, симпатичній, з такою фігуркою і… скромненьке?! Ось! Цей! Тільки – цей! Він вам до…
- А не занадто … відкритий? - я на мить уявила собі реакцію Романа при моїй появі у такому купальнику на багатолюдному пляжі.
- Беріть, беріть! Не пошкодуєте, - переконувала мене продавщиця.
Додому я неначе на крилах летіла. Ще з годину вертілась перед дзеркалом: і так стану, і так присяду, окуляри одягну, шляпку на бік зсуну. А потім спохватилась. Ось-ось має з’явитись чоловік, а у мене ще й вечеря не готова. Ледь встигла яєчню на салі спартолити, а Роман тут як тут. Я – до нього, руки – на плечі, ластівочкою щебечу:
- Романчику, зайчику, я тобі таке розповім…Таке покажу!
Але Роман кинув на мене якийсь чужий, холодний погляд, ще більше насупився і роздратовано промовив:
- Тобі, я бачу, одні веселощі на умі, а у мене - неприємностей куча. І найгірше… у путівці знову відмовили. Зрозуміла?
Від несподіванки я аж присіла. В душі ніби щось зашкварчало, заклекотало, неначе у жерлі вулкану, і ось-ось мало вирватись назовні. Та не була б я справжньою жінкою, якби ото не знала, як себе вести в подібних ситуаціях. Пересилюючи гнів і розчарування, я лагідненько всміхнулась і примирливо промовила:
- Не переймайся, любесенький. Якось то воно буде. Відпочивають же люди й без путівок. І кажуть, непогано відпочивають. Ось тобі рушничок, швиденько мий руки та й будемо вечеряти. А там, як мовиться, ранок від вечора мудріший…
Наступного дня, ще й на світ не благословлялось, а я – мерщій до Клави. Щось вона мені вчора про якийсь Таранхів кут торочила. Може й справді варто розпитати. Довгенько тиснула дзвоника, аж поки на порозі не з’явилась заспана Клава.
- О-о! Ольга Петрівна! А я собі думаю, хто б оце міг так ранесенько. Скоїлось щось, чи що? А-а, мабуть від’їжджаєте?
- Та ні, Клаво, нічого не скоїлось. Просто, як ти кажеш, трішечки пошепотітись треба, - сама посміхаюсь, а в голові неначе в ступі гупає: «Біс би з тобою, Клаво, шепотівся, якби не ця «безпутівкова» відпустка»
«Шепотілись» з сусідкою не менше години, адже від неї так просто не відкараскаєшся. А на завершення Клава порадила: – Ви ж з собою обов’язково харчів наберіть, бо в Оленівці лише один магазинчик, та й у тому… Окрім вина і допотопних консервів нічого не знайдете. І хоч відпочиватимете біля моря, не забудьте прихопити солі. Без неї там справжнім рибалкам особливо тугувато. А ваш Роман Михайлович, не сумніваюсь, вудочки прихопити не забуде. Та про що це я?! Халатика моднячого, сподіваюсь, придбати встигли? А то… Чоловіків там, знаєте, хоч греблю гати. А ви ж увесь час - як на долоні, як під рентгеном. Замість палатки можна над головою простирадла напнути. Тарханкут – місце сонячне, спекотне. Засмагай досхочу, купайся. А вже що море! А чоловіки!..
- Ні, Клаво, з тобою-таки не занудьгуєш. Ти ж знаєш, чоловіками я не цікавлюсь. Мій Ромочка…
- Гаразд, гаразд! То спочатку – потягом до Сімферополя. А далі – автобусом, до «самого сінєго» моря.
- Ну, що ж, дякую тобі, Клаво, за пораду. Колись , може, і я в пригоді стану.
Розпрощалась з сусідкою і мерщій додому. А мій благовірний вже на ногах, двері з гуркотом відкриває і - з порогу:
- Що, спозаранку десь галайдаєш? Совість би мала!
- Та я… Я, Ромочко, до Клави… На хвильку… Он і вона каже, біс із нею, з тією путівкою. Радить нам «дикарями» в Крим, в саму Оленівку податись. Море там, каже, найтепліше, житла вдосталь, пляж – золотий. Наберемо з собою харчів тижнів на два та й гайнемо. Га? Ромо!? Ну, чого мовчиш?
Мій Роман довгенько сопів, мабуть, щось обмірковував. Його широкі густі брови то сходились на переніссі у суцільну лінію, то здіймались курениками над великими чорними очима. Час від часу він нервово прикушував верхню губу, то пригладжував, то куйовдив свою густу шевелюру. Нарешті в отих великих очах спалахнули ледь помітні іскорки, і чоловік виголосив своє вирішальне слово:
- Гаразд вже… Іншого виходу й справді немає. Тільки знаєш, мені оті Клавині «консультації» – ось де! – і він красномовно провів долонею по шиї.
Від задоволення я була на сьомому небі, а чоловікове зауваження пропустила поза увагою. І перший день нашої відпустки ми використали на збори. Спочатку відвідали базар. Накупили там сала соленого і копченого. Рома мій на сало ласунчик. Набрали м’яса тушкованого в банках, ковбас копчених та іншої всячини. Одним словом, спорядились як треба, навіть за сіль не забули. Під вечір Ромочка подобрішав, навіть на похвалу не поскупився:
- А ти, жінко, у мене й справді – золото. З тобою в отій твоїй Оленівці «дикарі» від голоду не помруть. Та не забудь пляшечку на дорогу прихопити. Треба ж відпустку відзначити.
Вже наступного дня ми разом з важкими сумками прихопили й Романові вудочки і подались на вокзал. До Криму їхали в окремому купе, сусідами в якому виявились двоє симпатичних жартівливих молодиків. Не встигли повмощуватись, як чоловіки запропонували знайомитись і підгрібати до колективної вечері.
- Незручно, Ромчику, відмовляти, - шепнула я чоловікові у вухо, - то давай, діставай їжу, а я тим часом збігаю перевдягнусь.
Прихопила з собою халатика, губну помаду, люстерко, та й подалась в кінець вагона. А коли, переодягнувшись та підфарбувавши губи, повернулась до купе, то остовпіла від дивної картини. У молодиків від подиву відвисли щелепи, а у мого Романа від захвату очі полізли на лоба. Якийсь час я не наважувалась порушити цю німу сцену, бо смакувала їхнім мною захопленням. «От тобі й Клава! От тобі й коротенький халатик!» - промайнуло у мене в голові. Та зловживати своїм становищем я не збиралась. І спільна вечеря проходила вдало та жваво. Молодший з сусідів грав на гітарі веселих і трішечки еротичних пісень. Старший – налягав на горілку і з апетитом потрошив нашу засмажену курку. А Роман не їв і не пив, а тільки без упину кидав на мене осудливо-грізні погляди і невдало намагався прикрити мої оголені коліна. Коли ж постало питання, кому лізти на верхню полицю, Роман закотив істерику: - У-у-у, безсоромнице! Вертихвістко! Ти тут ще стриптиз влаштуй! Це тобі Клава порадила так одягатись?! Краще б вже … вдома сиділа.
- То що накажеш, мені в тамбурі спати? Там теж чоловіки. На перекур виходять. Давай, Романе, звільни оту найбільшу сумку та й запхай мене туди з головою Може, тоді заспокоїшся?
Сусіди по купе такого фіналу спільної вечері не очікували, а тому, сором’язливо переглянувшись, тактовно вийшли «покурити». Через годину вони вже спали, як ті немовлята, а я вертілася на верхній полиці як млинок на вітрі. А Ромочка чи не кожних п’ять хвилин зіскакував на ноги і поправляв на мені простирадло.
До Оленівки дістались пізнього вечора. Не встигли вивантажити з автобуса свої саквояжі, як до нас підійшла по-сільському одягнена, з велосипедом в руках, жінка.
- Доброго вечора, молодята! Відпочивати приїхали? То, будь ласка, у мене для вас окрема кімната.
- А чоловік ваш… де працює? – запитав у неї Роман. – А синів у вас скільки? А вони вже дорослі? Вони одружені?
Я смикала Романа за рукав і не знала куди подіти від сорому очі.
- Одинока я, - зітхнула жінка. – Не хвилюйтесь, у мене вам буде і зручно, й затишно. Чуєте як море шумить? То воно кличе вас в гості. А чоловік мій… Воно забрало його до себе навічно. Ще в молодості. Юрку, Юрку… - та й заплакала.
Отак і поселились ми в хаті Галини Митрофанівни – привітної і чудової жінки, корінної кримчанки. Наступного дня, не зважаючи на втому, ні світ ні зоря подались до моря. А воно ж – ось, поруч! Спокійне, тепле і таке різнобарвне, що й очам не віриться. І манить, манить до себе прохолодою, своїм ніжним, тільки йому притаманним запахом. Пісочок на узбережжі неначе манна, теплий, м’який. І, не дивлячись на ранній час, людей тут більше, аніж на нашому базарі. Одні вже - засмаглі до шоколадного кольору, інші, що, мабуть, прибули з холодної Півночі, зливаються ще з білим піском. Та і ті, й інші, і жінки, й чоловіки – всі у красивих модних купальних костюмах. Тож, роздягаючись, в душі я дякувала продавщиці за пораду і з задоволенням скинула з себе злощасний халатик. Тут тобі, Ромочко, не купе і сичати на мене навряд чи будеш, подумала я та й плюхнулась у ніжні хвилі «самово сінєво» моря. Але не встигла відпливти від берега й на десяток метрів, як до мене підгребли оті двоє, з якими вечеряли в потязі.
- Гарно виглядаєте, Ольго Петрівно! Воно й зрозуміло: сонце, повітря, вода. Крим, Ольго Петрівно, Крим! – сипонув компліментами молодший.
- От тільки плаваєте… по-собачому. Та нічого, ми тут, поруч, -додав старший. – Вас підтримати?
А з берега вже лунало грізне:
- О-лю! О-о-лю!! Негайно на б-е е-рег!!! - мій Роман бігав туди-сюди вздовж берега і розмахував кулаками. Та мені аж ніяк не хотілося вилазити з теплої і м’якої як вата води.
- Пливи до мене, Романе! Сюди, до мене пливи! – помахала я йому руками. І Роман не витримав. Доплив до того місця, де ми втрьох плюхалися у воді і, мовчи вхопивши мене за руку, поволік на берег.
- Ти чого, жінко, сюди приїхала?! Тобі що, мене мало?! На молодших задивляєшся? Он ті безлюдні скелі бачиш? З завтрашнього дня будеш отам на них хоч голою засмагати. Второпала? А тут … твоєї ноги більше не буде!
Від гніву і образи я вся кипіла, та заперечувати чоловікові не наважилась. Тож декілька наступних днів ми провели поодаль від пляжу, на розжарених сонцем безлюдних скелях. Роман з задоволенням тягав з моря бичків, а я змушена була або читати старі газети та журнали, або ж блукати поміж голого гострого каміння. А звідти, з золотого пляжу, до нас доносились веселий сміх, жарти, пісні. З берега пливли п’янкі запахи кримського степу і недалекого лавандового поля. Ну ось, подумала я тоді, хоч і дорогою ціною, але нарешті до мене прийшов спокій. Та як тільки я помилялась. Здається десь на п’ятий чи шостий день нашого робінзонства, коли я необачно відпливла від берега більше дозволеного, з води, неначе в тому кіно, випірнув чоловік в масці.
- Здорова була, русалочко! Я – Іхтіандр. А ти? Чи то, бува, не твій чувак рибку ловить?
Та не встигла я й слова промовити, як мій «чувак» вже трощив вудочки і горланив на увесь берег:
- О-лю! Негайно – на берег!! О-о лю!!!
Я відчувала під собою морську глибінь. І раптом промайнула гірка думка: «Чи не краще оце залишитись в ній назавжди, аніж повертатись до свого схибленого чоловіка?»
- Що?! Коли встигла домовитись?! – аж трясся від ревнощів мій благовірний. – І тут знайшла? Тебе втопити мало! Випливеш! А от з цієї високої скелі пожбурити не завадило б.
На Романа страшно було дивитись, він був несхожим на себе. Його трясло як у лихоманці, очі налились кров’ю і, здається, нічого перед собою не бачили. В такому стані, подумала я, людина спроможна на будь-який, навіть трагічний, вчинок. Бо це вже був не мій «дорогоцінний» Роман, а до невпізнання спотворений ревнощами чоловік.
Втираючи сльози, я накинула на себе отой барвистий, що став для мене вже ненависним, халатик і поспішила до хати вдовиці. А вслід мені з багатолюдного пляжу линула, заглушуючи Романову лайку, приємна мелодія:
«У моря, у синего моря
Со мною, ты рядом со мною.
И солнце светит, и для нас с тобой
Целый день поет прибой…»
Та мені вже не хотілось ані слухати улюблену пісню, ані дивитись на безмежно-чарівне море. Не хотілось нічого, навіть бачити, і навіть чути Романа.
А море шуміло, шуміло, шуміло …


Добавить комментарий
Ваше имя:
Введите код:
Комментарий:

Вы творческий человек?
У Вас есть собственные стихи или проза?
Вы имеете отношение к нашему городу - Кривому Рогу?
Мы будем рады абсолютно бесплатно опубликовать Ваше творчество в текущем разделе.
Для этого нужно просто написать нам.