Золота рибка

– Ну, стара, всьо! Досить! – дід урізав долонею по столу, аж тарілки підскочили. – Ти вже мене дістала! Ніякого життя від тебе! Ні, ви тільки погляньте – прямо наврипилось. Як оте немовля на молочні зуби: ниє і ниє зранку до вечора.
– Егеж. Тут, голубе ти мій, не те, що заниєш, одиноким вовком витимеш. Сам скуштував, як тепер пристарілих лікують, сам бачив яким чортом на нас в маршрутках дивляться. Чи може тебе, дорогенький, жебрацька пенсія влаштовує? Ну, чого онімів?
– Ти ба, як на болючі місця тиснути навчилась! Може я тобі ту пенсію призначав?! Та побійся бога: нам же перед виборами підкинули. Нехай якусь дещицю, а все ж… То чого, питаю, хникати, та ще й мене гризти? Якось воно буде. Якось, чуєш, проживем. Віка свого дотягнемо.
– Авжеш, авжеш, – скрушно похитала головою баба. Помовчала. Втерла скрюченою рукою слізливі очі і тихо, але в’їдливо додала: – На яку тільки холеру отой холодильник? Пригадай, коли востаннє він м’ясо чи ковбасу бачив. Не хвости та ратиці, а справжнє м’ясо. Курку, чи хоча б якусь рибину.
– Пхе! Теж мені – проблему вишукала. Ти ба, м’яса вона не бачила! То сходи, золотко, – примруживши лукаві очі, дід єхидненько всміхнувся, – збігай, кажу, на базар. По м’ясних рядах поштовхайся. І навештаєшся, і на те м’ясо надивишся скільки душі замайнеться. Хоч щодня, хоч сто разів на день туди пхайся та налюбовуйся. Аби тільки мене не гризла та оченята від цін не повилазили. А що не в нашому холодильнику…
Тут дід довгенько кахикав, шкріб п’ятирнею зарослу потилицю, а потім тицьнув у стелю вказівним пальцем і повчально промовив:
– Так воно ж, рибонько… Воно, чуєш, може й краще. Бо ото таки вірно кажуть: лиха без добра не буває.
– А щоб тебе! – аж затряслась баба. – Ти ба, який вумний! А чому від борщу без м’яса ніс вернеш? Лиха йому, бачте, не буває… Е-е…
Та дід, одначе, тих дорікань ніби й не чув і впевнено вів своє:
– Чому, кажу, краще? – він кинув на бабу побіжний жалісливий погляд, витримав паузу і продовжив: – Воно, звичайно, звісно: ти у мене – рибонька. Але погодься, давно вже не піранья. Ага, зазирни собі в рота. Може те м’ясо єдиним зубом жуватимеш?
Дід глузливо всміхнувся і змовк, а баба сердито сплюнула і виразно повертіла пальцем біля скроні:
– И-и, безсоромнику! Де розумному горе, там дурневі сміх. Подивись спочатку на себе.
– А по-друге, – взявся переконувати далі дід, – коби, скажімо, і поставили тобі штучну щелепу. Коби навіть з вічними зубами. То й що? Великою наукою он давно доведено: женщини, вони… ні від чого так швидко не старіють, як від м’яса. А яка, скажи, совремйона жінка не мріє залишатись вічно молодою? До того ж… Подейкують, нібито вегетаріанці десь так років на десять живуть довше. Ти ось що... Ти, голубонько моя, бодай на старість зрозумій: хіба у м’ясі розкіш чи у тій “елітній” ковбасі радість? Хіба, рибко моя, у маслі та сметані щастя?
– Авжеж, авжеж! Як по-твоєму, то в мінералці. Вона ж , до речі, як і в “світлому минулому”, вдвічі дорожча за молоко.
– Хе! Що не в мінералці, так це достеменно. Та, як сказано в писанії, не хлібом єдиним має жити людина. Не хлібом, сонечко. А ми з тобою недоїдків по смітниках, як декотрі, не шукаємо. В багні на базарі чи під церквою з протягнутою рукою не сидимо. До того ж , нового президента обрали. Тут би й порадіти, а ти…
– А що я? Краще пригадай, у яких черевиках і куртці на ті вибори пхався. Та воно, бач, хіба в них щастя?
– Так, так, рибонько, – дід враз повеселішав, пожвавішав і неначе помолодшав, – воно у всьому, що не пов’язане із шлунком, шмутками та грішми. Щастя… категорія тонка. Як мовиться, ні на смак, ні на дотик. Одне слово – духовна.
Копирсаючись виделкою у пісному, аж синьому, картопляному пюре, дід довгенько ще філософствував на улюблену тему. Розповідав про людське щастя взагалі, про пенсіонерське – зокрема. Називав бабу і рибонькою, і золотком, і чепурушечкою, а перед собою бачив оту злющу старуху з казки, що врешті решт лишилась біля розбитого корита. Ось і зараз. Та ні за що не змовчить і не поступиться.
– Нам би, – каже, – діду, пора якогось килимка придбати, чи що. Бо цей ще з весілля топчемо. Боронь боже, не буде чого й під домовину покласти.
Помовчала. Позітхала. Позиркала з-під лоба на діда. А потім так, неначе уявила себе отою ненажерливою старою з казки, несподівано додала:
– Воно, голубе мій, як по великому рахунку, то не завадило б у домі бодай хирявенького ноутбука мати. Можливо, тоді і до інтернату підключилися б.
– Інтернету, стара. Ін-тер-нету! Ото даєш, їй богу. Тобі однаково, що хілер, що кілер, що сікстинська мадонна, що секс-діва.

1 | 2