Кривой Рог > Писатели и поэты > Грес Анатолий Петрович > Спадщина | Писатели и поэты Кривого Рога - 1775.dp.ua
Оповідання

Обабіч путівця хвилювалось перестигле пшеничне поле. Легкі подихи вітру, заповзятий спів жайвора у прозорій блакиті над головою, передзвін важких колосків створювали неповторну, милу серцю мелодію. Кожен звук цієї чарівної музики повертав мої спогади у далеке, з кольоровими картинами, дитинство.
...Безмежне колоскове море спалахує сліпучим золотом, потім поволі рожевіє, гойдає червоною хвилею. За мить все губиться в густому тумані, а коли й він, нарешті, розвіюється, перед очима постає безконечна, з колючим осотом, стерня. А по ній десь-не-десь – налиті бронзовими зернятами, загублені колоски. На кожному кроці стерня немилосердно рве шкіру, й на голих дитячих ногах чорніють цівки засохлої крові. Та кілька піднятих колосків уже шурхотять у потертій полотняній торбині, що теліпається на перекинутому через плече мотузку.
Десяток колосків... Господи, як то мало у голодний рік! На день-другий, не більше. А в той, повоєнний, навіть десяток зернин часто вирішували: жити тобі й далі, а чи вмирати голодною смертю...
Саме після війни отут, за Пилипишиним яром, колосилось злите на обрії з лісосмугою пшеничне поле. З неприхованою надією поглядали на нього у Веселівці. Всі чекали врожаю. Та одного погожого ранку поле вже вилискувало на сонці свіжою, аж синюватою, ріллею. Стерню перед оранкою спалили. Отож нікому з дорослих так і не поталанило назгрібати бодай якусь в’язку соломи, ніхто з голопузої ватаги не встиг підняти жодного колоска. І не даремно суха, перемелена лемешем земля ще довго навівала сум і тривогу.
Кріпко запам’ятав Василько оту торішню ріллю. Спостерігаючи, як у цьому році косять з іще більшим поспіхом, він вимудрував собі з рушника торбину і цілий день, мов білий грак, повзав по високій колючій стерні. Хлопчина невимовнo радів кожному знайденому колоску. Але подумки весь час жалкував, адже ради цього довелось пропустити школу. В уяві відразу поставала молода красива вчителька. Ось вона привітно всміхається, бере у руки підручник з червоно-блакитним гербом на обкладинці і продовжує вчорашню розповідь. Виявляється, отой величний, зітканий з простих і кожному зрозумілих символів державний знак означає не що інше, як спадщину, якою всім майбутнім поколінням заповідається держава вільних і рівних народів-братів. Заповідається право й обов’язок кожного громадянина берегти та примножувати могутність і славу Вітчизни. У самому центрі герба – поділена паралелями та меридіанами земна куля. Он – синіють моря, он – суша з лісами та горами. Десь там, серед просторих українських степів, загубилась і їх Веселівка. Сонце, що сходить під блакитною кулею, зігріває і їх зруйноване й обездолене село. Вчителька підходить до великого, у засидженій мухами рамі, портрета, пильно вдивляється в лукаво примружені очі. Вона не переконує, а як щось само собою зрозуміле сповіщає, що звичайне сонце, зображене на гербі, взимку не гріє, а вночі – не світить. Справжнє ж сонце усім з Кремля світить. І звати його, – Катерина Іванівна знову зупиняється біля портрета, – батьком Сталіним. Під пронизливим поглядом вождя вчителька зіщулюється, озирається, потім іще раз повторює, що батько Сталін піклується і думає про кожного щодня, щохвилини. А тому, мовляв, і він, Василько, і всі діти, у кого батьків забрала війна, не повинні вважати себе сиротами. У них є батько...
У самої ж Катерини Іванівни батька теж не було. Він загинув не тоді, коли ганявся за зграями Махна, і не підступна куля з обріза скосила Івана Тимохіна, коли він очолював першу у Веселівці комунію. Біда, як завжди, прийшла звідти, звідки її майже не чекали.
Весна сорокового була затяжною і холодною. Одначе розна-рядку з району Іван Тимохін виконав і весь лан за Пилипишиним яром засіяв кукурудзою. Зернята довго спали в холодній землі, а коли пригріло сонце і на світ виглянули кволі паростки, до колгоспу на оглядини посівів завітало районне начальство. Не довго думаючи, воно наказало кукурудзяне поле переорати й засіяти гречкою. Тимохін довго не погоджувався, доводив, що рослини “вискочать”, але його ніхто не хотів слухати. Восени ж, коли у сусідів зібрали непоганий врожай кукурудзи, Тимохіна викликали в район і звинуватили в умисному знищенні весняних посівів. З партії його звичайно, виключили, а потім, оголосивши ворогом народу, майже щодня викликали в міліцію. З району Тимохін повертався з новими синцями і втішливою думкою, що й цього разу він не віддав свого партквитка. Так продовжувалось доти, поки не знайшли Тимохіна у колгоспній коморі з петлею на шиї.
Відтоді в осиротілій вчительшиній сім’ї назавжди поселилось не тільки горе, a й німий усюдисущий страх. Чи то він, чи присутній на уроці висхлий, у сірому френчі, чоловік з райвно примушували Катерину Іванівну частіш затримуватись біля портрета вождя і розповідати дітям про неперевершену його мудрість. А коли гість залишив клас, вчителька почала розповідати про перехрещені в центрі герба золоті серп та молот. Кому не відомо, що серп кується і гостриться молотом, тобто – робітниками. А щоб молот мав для того силу, серп і ділиться з ним своїм ужинком. I ріднить, і надає обом сили невтомна спільна праця.
Та вчителька не тільки на словах, а й на ділі навчала поважати працю. З весни до осені не розгинала вона з учнями спини на колгоспному полі. Тому так прислухались всі до розповіді про серп і молот.
Василько намагається ловити кожне вчительшине слово. Та перед очима час від часу з’являються великі жовті кола і нестрим-но хилить у сон. Василько знає: це від того, що з учора ріски в роті не було. Щоправда, перед уроком поталанило виміняти у рябого Славка шматочок бавовняної макухи. І тепер, щоб не впасти в голодне забуття, він непомітно кидає його в рот. Жовті плями перед очима вже не витанцьовують, болісні конвульсії під ложечкою припиняються. Василько ловить вчительшину розповідь про червону зірку, про сповиті стрічками снопи золотих колосків, які чомусь нагадують руки матері. З давних давен п’ятикутна зірка означала вірність, піднесеність, прагнення до істини, знань і світла. Внизу – сонце, вгорі – зірка...
А Васильку чомусь пригадується, як у кінці березня, коли в ярах ще лежав сніг, мати старанно витрусила з куточків торбини залишки висівок і зварила щось на зразок юшки. Потім, як і більшість веселівців, вони перейшли на м’ясо. Добували його по-різному: спочатку ставили мишоловки, потім – на дні річки, що тільки-но звільнилась від крижаного панцира. Двоє Василькових однолітків і жінка з сусіднього села чи то не вміли плавати, а чи погано знали течію, бо так і лишились у прибережних лозняках. Васильку ж таланило, і він майже щодня приносив додому невеличке відерце мідій. До колгоспних робіт він був ще малим. Та коли піднялись посіви, мати веліла ходити в поле, де, вим’явши з колоска ще білі зернята, можна було цілий день жувати солодку клейковину. Так і дотягли до літа. Відчуття голоду почало зникати. Та майже щоночі чомусь снився урок конституції. Серп і молот. Та сонце, що сходить, обрамлене вінком із золотого колосся. Дивно, але просипався Василько з відчуттям жахливого невситимого голоду.
Врожай того літа видався неабиякий. Але після жнив з пото-ченої гризунами колгоспної комори вимели все до зернини. Все пішло у план. А тим, хто ростив і збирав, замість хліба запропо-нували красиві бумаги. Уповноважений з району пояснював, що про державу повинен думати кожен свідомий громадянин. Тільки вороги народу наважаться відмовити їй у позиці. А кому в Веселівці хотілось набути такої слави? Навіть Ониська, що за весну поховала двох діток, і та згодилась. Вона обклеїла тими бумагами пусту, поточену шашелем скриню. А дехто з сельчан мовчки викинув їх на смітник, бо навіть Бог не зміг би нагодувати ними худющих, з прозорою шкірою, малюків.
Городину, яка теж вродила, забрали в податок. У податок забирали все. Чи було у дворі дві курки із спільним сусідським півнем, чи й жодної – нікого те не цікавило: хоч сам несись, а три сотні яєць з двору, молоко та м’ясо – кров з носа неси. “Усім тяжко, – говорила вчителька. – Треба ж якось країну з руїн підні-мати. Допоможемо державі нашій. Усім миром допоможемо...”
...У білій сорочечці, з вигорілим за літо волоссям, звіддалеки Василько був схожий на ягня, яке безпечно блукає по високій свіжій стерні. Самотність, що його оточувала, дещо дивувала, а згодом почала насторожувати. Чому б ото на зібраному полі окрім нього ані лялечки? І Василько почав занепокоєно коситися на шлях від колгоспної контори. Загледівши на ньому запряже-ного у бідарку Гнідка, веселівці мимоволі здригалися.
Конем завжди правував рудобородий чолов’яга років п’ятдесяти. У селі його ніхто не звеличав. І інакше, як Матвій, чи Кривий, – ліва нога була коротшою і вивернутою всередину, – не називав. Оте поле за Пилипишиним яром належало його батьку, потомственному селянину діду Овсію. Воно годувало й одягало увесь Овсіїв рід, воно тішило, подавало надії, а деколи й засмучу-вало. Цілі покоління зрослись з тим полем, мов багатовічний дуб з землею. І ось у голодному тридцять третьому у діда Овсія забрали не тільки землю та худобу, а й вимели все з хати і двору. В лиху годину, мабуть, ухопився господар за сокиру. “Активісти" побили його так, що, поплювавши днів зо три кров’ю, дід віддав богу душу. Щоб уникнути батькової участі, Матвій з братом подався до міста і повернувся у Веселівку перед самою війною. На запу-стіле подвір’я ступила разом з Матвієм його дружина і хлопчик років шести-семи. Жінка заходилась порядкувати в хаті, а Матвій відразу подався у степ, до “свого” поля. Додому пришкандибав похмурий, разом з сутінками, гримнув на дружину, кинув сумний погляд на сина.
Кривий любив дітей, але своєю, особливою любов’ю. Коли дружина подарувала йому первенця, рудобородий відчував себе на сьомому небі, та природа, мабуть, вирішила посміятись, нагородивши каліцтвом не лише його, а й нащадка. Хлопчина ріс кволим. Довгі руки підкреслювали невідповідність маленькій, на тонкій шиї, голівці. Тупе, маловиразне обличчя з постійно напів-відкритим ротом справляло гнітюче враження. До того ж він недочував, а одне око весь час дивилось на власного лоба. Каліка зростав неслухняним, постійно бешкетував, псував домашні речі. Коли він трохи підріс, Кривий спробував навчити малого якомусь ремеслу. Та то була марна трата часу: розуму у сина вистачало хіба що для трьохлітньої дитини. Однолітки, прозиваючи хлопця Іванушкою, бавились ним, як іграшкою, часто били за брехливість і хвалькуватість.
Усе це настільки засмучувало і гнітило Матвія, що іноді він по декілька днів не з’являвся вдома. А одного разу змарніла до невпізнання дружина поскаржилась, що хлопець почав кидатись на неї з кулаками, і що вона ладна накласти на себе руки, аніж отаке стерплювати. Он і вірьовку приготувала. Матвій мовчки взяв ту вірьовку і вперше у житті підняв на дитину руку. Потім, як очманілий, побрів до яру, впав у молоде жито і довго по-дитячи плакав. Коли на голову звалювалась біда, Матвій приходив саме сюди, на “своє” поле. Йшов, як до живої істоти, притискувався до землі, мов до рідної матері, радився з нею, оповідав про свої печалі. Земля, як ніхто, вміла слухати його сповіді і ніколи не залишалась байдужою: додому він повертався з відчуттям сили, впевненості і спокою. Та коли те поле хтось насмілювався перейти, рудобородий частував його брудною лайкою, бо Матвію здавалось, що навмисне толочать не його власну землю, а паплю-жать вірну дружину, ображають пам’ять про покійного батька, топчуть його самого.
Як і дітей, землю він любив також своєю, незвичайною любов’ю. І коли в обездоленій війною Веселівці, окрім дідів, лишились одні вдoви й інваліди, нікого не здивувало, що головою артілі призначили саме Кривого. Відтоді ним почали лякати не лише дітей, а й дорослих. Кому хоч раз доводилось чути його відбірну лайку, або скуштувати жилавого кулака, той обходив рудобородого десятою дорогою.
Сонце стояло в зеніті. Василька мучила спрага, долала втома. Вогнем пекли поколені руки і ноги. Та нагородою за муки була майже повна торбина колосків. Хлопчик задоволене посміхнувся і, забувши на мить про шлях, поринув у спомини. Це ж тут ранньої весни він черпав у вибалках талу воду й виливав нею ховрашків. Вчителька казала, що кожен з цих нахаб за сезон краде у держави більше пуда відбірного зерна. А з тієї пшениці, можливо, випекли б у Москві батьку Сталіну смачний коровай. І Василько до кривавих мозолів рвав пирій та осот, носив по полю відра з водою, знищував гострозубих злодіїв.
Несподіване торохкотіння бідарки та брудна лайка обірвали згадку про весну. Гнідко летів прямо на Василька. Ховатись було пізно та й нікуди, і хлопчина, зіщулившись і відкривши широко очі, підсвідомо вчепився рученятами в торбину. Кривий з усієї сили рвонув за віжжі, і Гнідко, присівши, замахав копитами над білявою голівкою.
– Давай торбину, щеня! Я тобі покажу, виродку, як поле обкрадати! Я тобі покажу, туди, перетуди!..
Василько й рад би вже ту торбину віддати, та ніби зрісся і з нею, і з землею: ні рук відірвати, ні з місця зрушити. А розгніваний голова натягнув віжки так, що з Гнідкової пащі полетіла рожева піна, і, розмахнувшись довгим батогом, полоснув ним по спітнілій сорочечці, по білявій голівці, по сколених рученятах. Знову й знову свистів у повітрі батіг, аж поки біла сорочечка не стала строкатою. Червоні смуги на ній то перехрещувались, то зливались в широкі рожеві плями. Втрачаючи свідомість, Василько побачив тугі, оповиті його розірваною сорочечкою снопи колосків.
На якусь мить Кривому здалося, що там, у стерні, від болю знепритомнів не удовин сирота, а його природою скалічений син. Щось незнайоме ворухнулось у палаючій гнівом свідомості, обпекло їдким душевним болем. Чи був то жаль? Можливо. Тільки наступної миті Кривий, міцно намотавши на одну руку віжжі, другою сипав удари пужална на Гнідкову спину. Молодий кінь, дико іржучи, рвонув з місця і, незважаючи на вудила, мов оскаженілий понісся до глибокого яру. Кривого охопив тваринний страх. За крок до урвища чудом вдалось йому вискочити з бідарки. Але міцно накручені на руку віжжі потягли його за Гнідком у вічність…

Василько опам’ятався у своїй хаті. З рожевого туману спочатку виринуло заплакане обличчя матері. Потім перед очима постало усміхнене обличчя батька усіх сиріт. Василько ще торік вирвав його портрет з читанки і приколов поруч з карточкою загиблого тата. Вусатий посміхався, а тато супив брови й мовчав. Спробував поворухнутись, та де там: на спину ніби хтось розжарену сковорідку поставив. Тихо зойкнув.
– Де?.. Мамо, колоски... Матвій...
– Лежи, синку, лежи… Тутечки вони, твої колоски, тут... Не ворушись, синку, не можна...
Тільки тоді градом покотились тихі дитячі сльози. Вони втамовували біль, і Василько поринув чи то в забуття, чи у рятівний для нього сон. А перед очима пломенів герб чи не наймогутнішої держави світу – символ її незалежності, уособлен-ня гідності та честі і старого й малого, всіх її громадян.
“Спи, Васильку, спи…”– лагідно шепотіло оповите червоними стрічками колосся.


Добавить комментарий
Ваше имя:
Введите код:
Комментарий:

А сынов все несут...А ти думай... думай...А вже котра осінь
Афганская аллеяАфганский вальсАллея света
БальзамБежит рекаБелая сирень
Без названияБеззаперечна істинаБілі тумани
Білий танецьБуянБуян
Было счастьеБыть может, не желтые листьяЧаклунка
Час каміння збиратиЧас проб'єЧервоні сльози
Четверта заметільЧетвертая метельЧетвертая метель
Чи то доля?..Чи залишимось кріпаками?..Чорна помста
Чорні тюльпаниЧорний снігЧто рассказать тебе, родимый?..
Цикламенні доліЦінуймо вчасноЦветы и звёзды
Цвіт калиниДарунок від БогаДе моя родина?
Девочка, девушка, женщинаДіти наші, дітиДжерело кохання
До тебеДомашние музеиДорога до раю
ДругуДума про КобзаряДва крила душі моєї
Є, що тілом...ЭхоЕще одно слово
Есть только жизньФотографияФрески пам’яті
Гірка спадщинаГитара и яГлаза
Глазами простого украинцаГоды, годыГорицвет
Хіба я винен?..Химеры счастьяХобі
Хто кого врятував...Хто кого врятував...Хвилини мовчання
И только ночьюІду до ТарасаІстина
Из неизведанного мираЖеланиеЖелания
Життя втомилоЖорстоке милосердяК юбилею
Кажется, вчераКак будто-бы вчераКак солнце
КайфКазка про Добре Серце, Мудру Голову та ЯзикКазка про Добро і Зло
Казка про ДолюКазка про ДолюКазка про Душу і Тіло
Казка про Душу і ТілоКазка про Гріхи і ПрощенняКазка про Життя або Полюби Смерть свою
Казка про любов і ненавистьКазка про молодість і старістьКазка про Память та Безпамятство
Казка про Правду-Справедливість та КривдуКазка про РічкуКазка про річку
Казка про Розум, Пам’ять та Безпам’ятствоКазка про ЩастяКазка про Сонце, Землю та Місяць
Казка про Сонце, Землю та МісяцьКазка про совістьКінь і свиня (байка)
Коли прийде мій часКоли прийде остання митьКолись...
КолокольчикКури не винніКузьмине болото
Кузнецовський вальсКвіти посаджуКвіти запізнілі
Ласкаво запрошуємоЛебеді біліЛебідь, Рак і Щука (байка)
ЛекарстваЛинуть хмариЛисочка
Літа моїЛысочка (из книги "Преданные")Любимой
ЛюблюЛюдці і горобціМелодия одиночества(Из книги "Преданные")
Мелодия одиночества(Из книги "Преданные")Мелодія самотностіМене не в силі полюбити ти
Мені однаковоМертві бджолиМи для жінок... або гірка істина
Ми скоро підемоМіжсезонняМісто над стиром
Мне бы спеть о судьбеМоє полеМожет из сказки
МолитваМостыМой стих
Моїй земній зоріМужчины не плачутНа дереві, на дубочку
На побачення (Оповідання)На руинахНа свидание (из книги "Преданные")
На вечном постуНачало началНад обрієм
Над самотнім кленомНароде мійНас так мало осталось
Настане часНавчітьНе бойтесь, вас не потревожу
Не бросайте на ветер словаНе хлібом єдинимНе люблю
Не оставляй меня!Не пнусь ни в корифеї, ніНе про себе тільки
Не распрощатьсяНе сбывшееся завещаниеНе учите нас жить
Не забули б...Не забывайте!Негрибные дожди
НеизбывностьНелиньНемеркнущие звезды
Неньчин рушникНеньчина пісняНепрохана - некликана...
Неужели так мало осталосьНевідомістьНічна пригода
НікаНика из книги "Преданные"Ніка (Оповідання-реквієм)
Низький уклінО, человечки!..О, камни!..
О спорт, ти -- світ!Ода чаюОдній земній зорі
ОксанаОсь і друге крило...Осеніє
Отак живуОтцвела сиреньОй, не вмирай, клене
Ой, не втихає...ПамятьПамяті Євгена Журавського
Памяти сина ІгоряПерезарядивПетро - Голуб
Підкови щастяПісня про ДніпроПісня про Кривий Ріг
Піймати карасяПламя и пепелПлетью по сердцу
По ком это колокол?..По воле совестиПобачення з поліссям
ПочудилосьПодамся в артистиПодих незримої тіні
Подорож у життяПокаяниеПоліська легенда
ПолісяночкаПонад стиромПора, пора
ПорозумілисьПоследний подарокПосох
ПоспішаймоПостріли в себеПостріли в себе
Повідай, сину...ПраведникамПравнучці Олі на перші роковини
Превыше клятвыПро розумПроснись!
Прости за всёПростити не зможеРано списывать
Роки молодіРоман без продолженияРоса и солнце
Розумні дітиСе ля віСемейные альбомы
Серце матеріЩастяСхилилися верби
Сирота-тополяСкит и храмСлед
СловаСмутокСніг
Снова падают пистьяСобратьям по перуСолодкі сльози
СонСпадщинаСповідь
Стежка до серцяСударка и женаСвіте мій
Світе мій яснийСвята земляСын
Такая зимаТам брат брату не мститТатьянам
Тэдиум витэТеньТи – одна
Тисячоліття третьогоТолько бы вместеТретий тост
Троянда і шипшинаТроянди для ДіаниУ широкім полі
Уходит в прошлое войнаУкраїнці мої, українціУкраїнське село
Усім усіхВальс юностиВчора було літечко
Вечная юностьВелкам, о Евро!Вельможе
ВетерВетеранамВезе ж людям!
ВідпочиньВіє вітер в поліВийди, доню, у зоряну ніч
Вже котрий рік?..Владыки вечностиВогонь вогнем...
Восьмидесятые ХХ-го столетьяВот почему вздыхали горыВремена года
Все чаще слезыВсе попередуВсе простят
Высшая наградаЯ до вас повернусьЯ жить устал...
Я посилаю тобіЯ уйдуЯкось рано-раненько
За роки довгого життяЗа себяЗагадковий феномен
Загнанной лошадьюЗагублена красаЗакон для всіх
Законний господар або ж Ну й нахаба!ЗавистьЗайва краплина
Зеркало душиЗіркиЗнал я женщин
Золота рибкаЗоря моя вже впалаЗупиниться серце
Вы творческий человек?
У Вас есть собственные стихи или проза?
Вы имеете отношение к нашему городу - Кривому Рогу?
Мы будем рады абсолютно бесплатно опубликовать Ваше творчество в текущем разделе.
Для этого нужно просто написать нам.