Кривой Рог > Писатели и поэты > Грес Анатолий Петрович > Сон | Писатели и поэты Кривого Рога - 1775.dp.ua
СОН

бувальщина

Тепла вечірня зоря щедро розплескала у принишклій річці свій вогненний рубін. А в темносиній безодні на сході спалахували яскраві зірки. Десь після опівночі, зриваючись, вони будуть креслити по чорному оксамиту небесного склепіння свої останні сліди. Ще мить – і все засне: і тиха ріка, й село, що причаїлось на її берегах, і люди.
Ген там, у широкому вибалку, заховалась у саду старенька хатина. У невелике віконечко зазирає чародійка-ніч і колише на віттях дивовижних снів зовсім ще молоду вдовицю Марію. Їй у зашкарублу долоню уткнувся чотирирічний Миколка. Посопує, здригається уві сні. Незабаром прокричать перші півні, а поки що з жіночих грудей зривається глухий стогін, бентежний сон котить по вдовиній щоці живу перлину. Марія силкується відкрити очі, та нездоланна втома стискує повіки, сковує тіло.
...А стукіт у вікно настирно повторюється. Вдова обережно прикриває худе хлоп’яче тільце, прислухається, навпомацки підходить до дверей.
– Ти, Тетяно? Чого тобі? Грюкаєш у таку рань, мов навіжена...
Та за дверима – мовчання. “Якщо не сусідка, то хто б ото міг бути? – дивується Марія. Хтось пожартувати надумав? А чи бачу іще отой страхітливий сон? ” – розмірковує, протираючи очі. А знайомий приглушений голос за вікном примушує завмерти на місці:
– Відчини, Маріє. Чуєш, це я, Степан, чоловік твій...
Вдова відсахнулась від дверей, поспішно перехрестилась.
– Знаю, що не чекала. Та занадто вже знудився за вами. Відчиняй, не бійся...
У голові вихором проносились думки: “Невже тут, за дверима, Степан? І чи ж таке бува? Але його голос, його. Он як жалібно благає. Може відчинити?.. ” Марія нерішуче взялась за защіпку, та відразу ніби наштовхнулась на невидиму стіну. За якусь мить у пам’яті промайнуло все її коротке й таке нелегке життя.
...Он, з далекого дитинства, випливає повна хата людей і за-плакане обличчя матері; у той день від рук бандитів загинув батько. Далі, ніби наяву, бачить спокійні у своїй доброті і правдивості обличчя односельців. Це вони навчали її бути чесною, поважати землю і працю на ній. Раптом, як і в житті, з’являється перед очима зовні непоказний, але добрий душею парубок Степан. Над усе на світі він любив життя, а у ньому – її, Марію. Це тоді, в останню передвоєнну неділю, вони стали подружжям. Потім знову з’явились заплакані, перекошені від душевного болю обличчя майбутніх вдів та сиріт тих, кого виряджали на війну. Степан міцно притискує її до грудей і тихо шепоче: “А народиш мені сина – Миколкою назовеш. І чекайте мене. Як не загину, обов’язково повернусь... ”
Вона й чекала. Навіть після того, як прочитала папірця з жахливими словами: “Пропав безвісти”. “Ні, не міг Степан, – розмірковувала вона, – загинути, не побачивши сина”, – і палко молила Бога за спасіння його душі. Та коли спекотного літнього дня подзенькуючи нагородами, повернувся сусідчин чоловік Мирон, у Маріїну душу закрався сумнів, і вона все рідше подивлялась на стовпову дорогу з райцентру. Так і минуло в тяжкій праці і турботах перше повоєнне літо, що залишило на вдовиній голові виразне сиве пасмо.
Прийшла осінь. Круглодобово стукотів по вікнах дрібний надокучливий дощ. Повзли над розкислою землею холодні сірі хмари. Одного такого дня і повернувся додому Степан. На худій, згорбленій спині мішком висіла промокла до нитки шинеля. Загорнута у брудні бинти правиця висіла на пов’язаній через плече ганчір-ці, а по запалих, неголених щоках котились чи то сльози, чи холодні краплини дощу. Відтоді у Маріїному серці злились воєдино і тиха радість, і невимовний жаль. Кажуть, лиха без добра не буває, то чому ж у неї завжди якось навпаки?
Довгими зимовими вечорами, пересилюючи задуху і кашель, Степан неохоче розповідав про пережите. Три роки полону і конц-таборів залишили йому на згадку витатуюваний на передпліччі номер та до невпізнання скалічене тіло: тільки незламна воля допомогла вижити у тому пеклі. Іноді Степану робилось зовсім погано, тоді він кликав Миколку, притискав до грудей біляву голівку і тихо плакав.
З настанням весни Степану, опріч усіх сподівань, стало ще гір-ше. Він подовгу лежав, втупивши погляд у низьку задимлену стелю, а ночами метався у лихоманці і кричав від кошмарів, що постійно його переслідували. Після довгих, болісних приступів кашлю на простирадлі все частіше лишались криваві плями.
Якось уночі, хапаючи, як риба, повітря, він покликав Марію.
– Жити мені, жінко, лишилось... аж нічого. Та ба, є речі, страш-ніші від смерті, Як на мене, це розлука з тобою, з Миколкою. Холодна темрява... Вічна одинокість... Збережи сина, хай росте добрим, дужим. А на могилі посадіть калину. Люблю її... І спів птахів...
На світанку Степанове серце зупинилось. Його розум поглинула вічна пітьма.
Незмірним і невтішним було вдовине горе. Іноді до пізньої ночі чулось її голосіння то у дворі, під яблунею, що посадив Степан у день їх заручин, то далеко на кладовищі, де вона довго лежала на ще не порослій травою могилі. Та раптом висушена тяжкою роботою і тугою вдова почала обходити цвинтар десятою дорогою. На турботливі запитання сусідки Тетяни Марія відповідала впертим мовчанням, але, зрештою, не витримала й розповіла, що чула на кладовищі Степанів голос. До себе кликав. Погрожував...
Відтоді Тетяна намагалась бути поруч із нещасною жінкою і кожного дня, ні світ, ні зоря, забігала до її двору.
“...Ні, це не Тетяна! Не дочекався... Сам прийшов... Доведеться відчинити”, – тільки й встигла подумати Марія і рішуче відкрила двері. Степан, не вітаючись, переступив поріг і сів за стіл на звичному місці. Його обличчя мерехтіло у темряві блідоблакитним світлом і здавалось зовсім прозорим. У глибоких орбітах, замість очей блимали два блакитних скельця. Світло, що струменіло від них, здавалось, проникало у душу, притягувало до себе, туманило свідомість. Боячись зустрітись поглядами, Марія все ж наважилась сісти навпроти тих страхітливих ліхтариків. Губи на окаменілому Степановому обличчі не рухались, але виразно чулось переривисте дихання і приглушений голос:
– Знаю, знаю, незваний гість... Та ба, чекав – не дочекався. А ти, мабуть, злякалась, довго не відчиняла. Миколка що, спить? Незабаром півні прокричать, а мені до світанку треба повернутись...
Він доторкнувся до неї холодними пальцями, і Марія побачила скрючені, біліючі в темряві кісточки. Степан тяжко зітхнув, блимнув очима-скельцями і промовив:
– Ніхто з вас, живих, не відає, як там тяжко: наодинці з темрявою, без сонця, без зірок, без голосів. Одна пітьма і ненаситні черв’яки. Та, бачу, і тобі тут, на землі, не з медом. Чому ж не йдеш до мене? Збирайся, а я почекаю. А ні – Миколку заберу...
Та й змовк на півслові. Холодне світло скляних очей морозило кров. Ноги не слухались, шалено калатало серце. “Що ж йому відповісти? Що? Тільки не мовчати, розгнівається – й забере Миколку”... Марія уважно подивилась на мертвого і нарешті зрозуміла, чому той говорив з нею одними очима-скельцями: замість рота у нього зяяла темна діра, обрамлена не соковитими і рухливими колись губами, а чорним клаптям. Особливо виразно біліли у темряві великі рідкі зуби й оголені щелепи.
– Завтра приходь... Завтра, Степанку... Миколку відведу до Тетяни, вона не відмовить. А за мною – завтра... Гаразд?..
Заспівали півні, і нічний гість, що вже декілька ночей навіду-вався до вдовиної хати, немов розчинився у передсвітанковій імлі. Він уже не стукав, як раніше, у двері, а невідомо звідки взявшись, сідав за стіл і будив Марію пронизливим поглядом. Вранці навстіж відчинені двері стверджували здогадку: цієї ночі хтось також заходив до хати, не зоставивши після відвідин жодних слідів...
Того дня Марія лишилася вдома. Час тягнувся повільно. Сонце покотилось до горизонту, а вона не бралась ні за холодну воду. Отак і просиділа наодинці зі своїми невеселими думками під старою яблунею. Здається, вирішила остаточно: хай росте і буде щасливим її дитя, якщо навіть заради цього доведеться пожертвувати власним життям. Тільки так до кінця виконає свій материнський обов’язок. І Марія чітко уявила, як опівночі, не чекаючи появи Степана, піде на кладовище, можливо, щоб назавжди там і залишитись. Вранці сліпучо яскраве сонце замінить Миколці тепло материнських рук. Та й добрі люди у селі знайдуться...
Отак розмірковуючи, Марія спробувала підвестись, але раптом відчула на голові чиюсь теплу і ніжну руку. Підвела очі – й упізнала сухе, зморшкувате обличчя баби Федори. Старенька жила самотньо на околиці села, та стежка до напіврозваленої хатини ніколи не губилась. Приходили й свої, і з інших сіл. Федора допомагала людям у біді то мудрою порадою, то німим співчуттям. А коли почувала себе краще, сама йшла до страждущих.
Побачивши бабусю поруч, Марія нітрішечки не здивувалась. Тим часом лагідний, схожий на материн голос заспокоював: “Посидь, доню моя, поговоримо. Он кажуть, нібито ночами до тебе твій покійний Степан навідується... ” Бабуся тричі перехрестилась і продовжувала: “Розповідай, дитино моя. Зніми з душі камінь... ”
Нічого не втаїла вдова, слово по слову розповідала і про Степанові відвідини, і про його погрози. Старенька уважно слухала, потім поклала на землю сучкувату палицю, пригорнула до себе Маріїну голову і пошепки заговорила: “Добра в тебе душа, дитино, добра, і гріх не зарадити твоїй біді. Слухай мене і гарненько все запам’ятовуй. Зробиш, як велю, то все й скінчиться. Ніколи вже він не з’явиться, навіть уві сні. Вмер, сама відаєш, а мерці ніколи не повертаються. Та й дитя твоє ні перед людьми, ні перед Богом не встигло завинити. То чому б це хлоп’яті круглим сиротою лишатися? Тільки ось що: доведеться, дочко, зробити дещо незвичне. Шлях на цвинтар тобі добре знайомий, тож саме цієї ночі маєш поцілувати хреста на його могилці. Потім з кожного її кутка візьмеш по жменьці землі, у хустину загорнеш та й повертай додому. Мо, почуєш щось за спиною – бога ради, не озирайся. До хати повернешся, вузлика розв’яжи, трохи землиці на поріг посиплеш, решту – на край столу поклади. Та й лягай спати... ”
Довго ще нашіптувала щось баба Федора. А під кінець, пригадавши найголовніше, мовила:
– Буде звати – з хати ні на крок! Візьми землиці та й кинь туди, звідки голос чутимеш. Ну ось, здається, все. То я піду, доню. Втомилась за день, час і спочити...
Та й покульгала уздовж вулиці, спираючись на свою кумедну палицю. А Марія довго дивилась їй услід, аж доки старенька не зникла в густіючих сутінках. Потім зайшла до хати, нагодувала і приспала Миколку. А коли знову повернулась під яблуню, на землю вже опустилась ніч.
Висипали зірки, прикрасивши глибоке літнє небо. На сході, за смугою далекого лісу, час від часу спалахували блискавиці. “Чого боятися, – заспокоювала себе Марія, чекаючи середини ночі, – бувало ж, і світанки там зустрічала. Та й старенька обіцяла, що все буде гаразд... ”
Та жах сковував тіло, заглушував голос розсудку, і починало шалено калатати серце. Зірниці спалахували все частіше, все яскравіше. Нарешті проспівали перші півні. “Час...” – вирішила вдова. Пов’язавшись чорною хусткою, вона попрямувала за село.
Стежка губилась у різнотрав’ї, колюча шипшина чіплялася за одежу, рвала тіло. Ось і глибокий рів, що правив за огорожу і відмежовував сад від кладовища. Ще крок – і Марію з усіх боків оточили дерев’яні хрести й надмогильні камені. І тихий шерхіт листя, і далекий гуркіт грому, і зляканий крик нічного птаха – увесь той близький для Марії світ ніби лишився за глухою камінною стіною. Нарешті й Степанова могилка. Сиротливо покосився березовий хрест, ледь біліє у пітьмі. Марія нахиляється, цілує його й обережно протягує вперед руки. Раптом земля, мов жива, заворушилась, зашелестіла, почала осідати. Жінка ледь встигла відсахнутись; “Он що!.. До себе запрошує!. – пронеслась жахлива думка. – Ні, ні! Вдома чекає Миколка!.. ” І вже не зяючу страхітливою темрявою яму, не спотворене смертю обличчя чоловіка, а веселу дитячу посмішку побачила перед собою. Згрібши ще дві жмені землі, Марія підвелась і з острахом повернула до ями спиною. “А що, коли обдурив, – майнула у ту ж мить підступна думка, – доки я тут із землицею возилась, він Миколку, сонечко моє викрав?! ”
Захотілось махнути на всі поради старої Федори і не те що бігти – а птахом летіти до хати. Та на першому ж кроці жінка несподівано спіткнулась. Ще крок – і щось м’яке, холодне й липке доторкнулось до ноги: раз, другий та й повисло на ній. Болю Марія не відчувала, але кожен новий крок коштував неймовірних зусиль. Все тіло пронизував жах, свідомість заполонив відчай. “Тікати, мерщій тікати! ” – кричало усе єство, та Марія ледь переступала неслухняними ногами, напружено вдивляючись, у стежину. У тіло впивалися гострі колючки, та вона того не відчувала...
Ось, нарешті, й домівка. Жінка з полегкістю зітхає і мимоволі зупиняється на порозі. Чи то на мить здалося, чи хтось невидимий притримав знесилене тіло? Марія ще міцніше притиснула до грудей вузлика і, зробивши останнє зусилля, обережно переступила поріг. По підлозі враз розсипалися та й згасли у темряві дивовижні дрібні іскорки. І в ту ж мить невимовна легкість та спокій наповнили змучену душу. Он, у ліжечку, розкидавши рученята, посопує уві сні Миколка. Марія стає біля нього на коліна, обережно погладжує кучеряву голівку, тихо щось шепоче. Потім запалює каганця, сідає за стіл і, розв’язавши хустину, перегортає чорну, як ніч, землю.
– Відчини! Благаю тебе, впусти!.. Благаю!.. – скиглить хтось за вікном знайомим голосом і стукає в шибку. Марія спокійно підводиться й кидає туди жменю землі. Нараз вона закриває руками очі: сліпуча блискавиця на якусь мить випереджає грізний гуркіт грому, здригається земля, а за вікном, у суцільній пітьмі, у стіні дощу палахкотить стара яблуня.
Нова блискавиця висвітлює спокійну вдовину посмішку.
Через деякий час, пригортаючи до себе дитя, жінка засипає міцним здоровим сном...




“Не містик, але вірю в непізнане... ”


“Останній з опублікованих творів А. Греса, бувальщина “Сон”, загострив і без того немалий інтерес до автора, що й стало причиною цієї розмови”...
(Газета “Ленінська зоря”, 13. 07. 1991 р.)

– Анатолію Петровичу! Дехто розцінив Ваш “Сон” як науково-фантастичне оповідання. Ще хтось – як спробу художнього освоєння української демонології. Але твір цей – бувальщина. Отже, герої мають прототипів і все, що з ними діється, – правда?
– Жанрово я визначив “Сон” як бувальщину. Але не тільки тому він не може вважатись науково-фантастичним. Наукового там ні крихти. Фантастичного ж, можливо, один відсоток (якщо фантастикою вважати авторське бачення поведінки героїв у надзвичайних умовах). Усе, про що розповів, “списано” з життя. Але літературний твір — не акт експертизи чи протокол науко-вого експерименту. У ньому допускаються різні художні засоби. Тому випадок, що стався з удовою Марією, якоюсь мірою стався з багатьма людьми, пригоди яких синтезовано воєдино.
– Світ наш щедро насичений диво-зцілителями й чарівниками. У ньому залюбки сперечаються про неземні цивілізації і паралельні світи, про “полтергейст” і зомбі – повернутих до життя, але позбавлених свідомості мертв’яків. Хто ж Ви – містик, який увірував у надприродне, чи матеріаліст, котрий переконався у безмежності не лише Всесвіту, але й людського пізнання?
– Прочитавши “Сон”, частина читачів дійсно вбачатиме в авторові містика (якщо не гірше). Але в містичне я не вірив і не вірю, а от у непізнане, незрозуміле й назване надприродним – так. Сонячне затемнення було колись також незбагненним. Тому не виключено, що через кілька століть матеріалізація думки стане цілком звичайним явищем. Розум, як четверта категорія Всесвіту, безмежний. Я глибоко у цьому переконаний.
– Анатолію Петровичу! Ще в дитинстві мені не раз доводилось проходити повз непевну, окутану страшними легендами місцину. Тоді ж мені мовили: “Якщо живий не злякає, то мертвий – ні... ”. Виходить, втішили мене надто по-атеїстичному?
– Знаєте, ці слова були б гарним епіграфом до мого “Сну”. Говорять ще й так: “Бійся не мертвого, а живого”. Але давайте ближче до суті. Ні, я не прагну залякати читача витівками мерця. Навпаки, намагався, щоб живі і його зрозуміли. І саме тут хотів бути об’єктивним, показати все так, як воно вчинилося. Це страшно, але боятися треба не мерців, а скоріше спогадів про них, тих змін у своєму духовному стані, що залишають нам люди, форма існування яких змінилася. Втішили вас, думаю, не “по-атеїстичному”, а в повній згоді з життєвим досвідом і народною мудрістю.
– Говорять, що покійного можна “принадити” непомірним оплакуванням. Радять також проганяти з кімнати, де лежить мертвий, кота: якщо кіт перестрибне через мерця, той ходитиме до свого дому. Є й “рецепти”, як позбутися цих відвідин, один ви навіть описуєте. Однак облишмо мертвих і повернімося в літературу. Ваші твори багаті на почуття. У них страх і радість, захоплення й презирство, замилування й відраза... Але є і щось суворо-незворушне, якийсь метал вчувається в словах. Звідки це: з особисто пережитого, чи – результат прискіпливого аналізу нашої дійсності?
– Про емоційність мною написаного судити читачам. Але якщо це так, то, мабуть, від того, що й сам я – людина вразлива, глибоко сприймаю навіть те, чого не гріх було б не помітити. Мені не завжди вдається змусити читача замислитися й запитати в себе: “А що за фактом, який наводить автор? ” Що ж до “металу у слові”, то скажіть: як іще висловити страждання людини, яка опиняється в нелюдських умовах? І особисто пережите, і наша дійсність роблять, як ви висловились, “суворо-незворушним”.
– Будь ласка, кілька слів і про себе та свою творчість, про поліщуків і Полісся, на яке не так давно приїхали.
– Що тут казати? Моя мала батьківщина – Кіровоградщина. Там жили діди-прадіди, тому й боляче за виснажену, отруєну хімією землю, за колись чудову, а тепер обмілілу і забруднену річку Інгул – чи не єдину відраду у тяжкому повоєнному дитинстві. Завинив перед земляками: ставши лікарем, працювати поїхав за призначенням. Та саме тому близько край серця село взагалі і поліське – зокрема. Жаль мені напівмертвої річки Вирки – далекої посестри мого Інгулу. Шкода занехаяного кузнецовського лісу і приреченого до загибелі Стиру. Мимоволі візьметься метал у слові. А творчість... Яка там творчість? Кілька звичайних оповідань та віршів. Але в них я нікому не “підігрую”, хоча це й не легко. Прагну бути правдивим і – самим собою.
– В одному з віршів, опублікованих у “Ленінській зорі”, сказано: “Час скрегоче: “Так живеш, чи ні? ” Ці слова адресовано всім, але людям творчим, інтелігентним – особливо. Як Ви розцінюєте їх стосовно себе? Якому богові повинен служити поет, письменник, взагалі громадянин у цей непростий час?
– Я часто, навіть дуже часто, думаю над своїм життям. Навіть переконався: чим ближче людина до нашого нинішнього існування, тим частіше приходить їй на думку оте “Так живеш, чи ні? ” А от щодо служби, то в будь-який час служити треба одному богові – Людині. І не взагалі, а – страждущій людині. Страждущій не лише від холоду, голоду і хвороб, а й від втрати людяності. Хочу, щоб моє слово позбавляло цих страждань... Це означатиме, що життя прожито не марно.
– І на завершення. Що б Ви сказали людині, яка назвала б бувальщину “Сон” несвоєчасною, такою собі спробою відвернути народ від головного – вирішення гострих соціально-економічних і політичних проблем?
– Упевнений, знайдуться й такі. Не кожен розгледить навіть те, що лежить на поверхні, не кажучи про речі глибинні. Але більшість, все ж, не звинуватить мене у виконанні чийогось “соціального замовлення”. Скажіть, невже, у “Сні” не засуджено війну, яка скалічила Степана, осиротила Миколку, зробила вдовою Марію? Невже треба було написати лише, два слова: “Ні – війні”? Чи, може, це вже не актуальна політична проблема?
Або інше. Скільки молодих матерів залишають первенців у пологових будинках, навіть убивають задля власного благопо-луччя! Втрачається почуття материнства; те, найголовніше, на чому тримається все життя. І в той же час вдова Марія із “Сну” задля сина ладна пожертвувати власним життям. Хіба це не є однією з гострих соціальних проблем? Найвище наше покликання – не просто народити дитину, а вберегти її, виховати. І я вдячний районці за оцю можливість висповідатись перед читачами, радий, що їх також хвилюють всі ці питання.
– Щиро вдячні Вам і ми, і за розмову, і за Ваші зворушливі, людинолюбні твори.

Записав О. ГОРОДНИЙ.


Добавить комментарий
Ваше имя:
Введите код:
Комментарий:

А сынов все несут...А ти думай... думай...А вже котра осінь
Афганская аллеяАфганский вальсАллея света
БальзамБежит рекаБелая сирень
Без названияБеззаперечна істинаБілі тумани
Білий танецьБуянБуян
Было счастьеБыть может, не желтые листьяЧаклунка
Час каміння збиратиЧас проб'єЧервоні сльози
Четверта заметільЧетвертая метельЧетвертая метель
Чи то доля?..Чи залишимось кріпаками?..Чорна помста
Чорні тюльпаниЧорний снігЧто рассказать тебе, родимый?..
Цикламенні доліЦінуймо вчасноЦветы и звёзды
Цвіт калиниДарунок від БогаДе моя родина?
Девочка, девушка, женщинаДіти наші, дітиДжерело кохання
До тебеДомашние музеиДорога до раю
ДругуДума про КобзаряДва крила душі моєї
Є, що тілом...ЭхоЕще одно слово
Есть только жизньФотографияФрески пам’яті
Гірка спадщинаГитара и яГлаза
Глазами простого украинцаГоды, годыГорицвет
Хіба я винен?..Химеры счастьяХобі
Хто кого врятував...Хто кого врятував...Хвилини мовчання
И только ночьюІду до ТарасаІстина
Из неизведанного мираЖеланиеЖелания
Життя втомилоЖорстоке милосердяК юбилею
Кажется, вчераКак будто-бы вчераКак солнце
КайфКазка про Добре Серце, Мудру Голову та ЯзикКазка про Добро і Зло
Казка про ДолюКазка про ДолюКазка про Душу і Тіло
Казка про Душу і ТілоКазка про Гріхи і ПрощенняКазка про Життя або Полюби Смерть свою
Казка про любов і ненавистьКазка про молодість і старістьКазка про Память та Безпамятство
Казка про Правду-Справедливість та КривдуКазка про РічкуКазка про річку
Казка про Розум, Пам’ять та Безпам’ятствоКазка про ЩастяКазка про Сонце, Землю та Місяць
Казка про Сонце, Землю та МісяцьКазка про совістьКінь і свиня (байка)
Коли прийде мій часКоли прийде остання митьКолись...
КолокольчикКури не винніКузьмине болото
Кузнецовський вальсКвіти посаджуКвіти запізнілі
Ласкаво запрошуємоЛебеді біліЛебідь, Рак і Щука (байка)
ЛекарстваЛинуть хмариЛисочка
Літа моїЛысочка (из книги "Преданные")Любимой
ЛюблюЛюдці і горобціМелодия одиночества(Из книги "Преданные")
Мелодия одиночества(Из книги "Преданные")Мелодія самотностіМене не в силі полюбити ти
Мені однаковоМертві бджолиМи для жінок... або гірка істина
Ми скоро підемоМіжсезонняМісто над стиром
Мне бы спеть о судьбеМоє полеМожет из сказки
МолитваМостыМой стих
Моїй земній зоріМужчины не плачутНа дереві, на дубочку
На побачення (Оповідання)На руинахНа свидание (из книги "Преданные")
На вечном постуНачало началНад обрієм
Над самотнім кленомНароде мійНас так мало осталось
Настане часНавчітьНе бойтесь, вас не потревожу
Не бросайте на ветер словаНе хлібом єдинимНе люблю
Не оставляй меня!Не пнусь ни в корифеї, ніНе про себе тільки
Не распрощатьсяНе сбывшееся завещаниеНе учите нас жить
Не забули б...Не забывайте!Негрибные дожди
НеизбывностьНелиньНемеркнущие звезды
Неньчин рушникНеньчина пісняНепрохана - некликана...
Неужели так мало осталосьНевідомістьНічна пригода
НікаНика из книги "Преданные"Ніка (Оповідання-реквієм)
Низький уклінО, человечки!..О, камни!..
О спорт, ти -- світ!Ода чаюОдній земній зорі
ОксанаОсь і друге крило...Осеніє
Отак живуОтцвела сиреньОй, не вмирай, клене
Ой, не втихає...ПамятьПамяті Євгена Журавського
Памяти сина ІгоряПерезарядивПетро - Голуб
Підкови щастяПісня про ДніпроПісня про Кривий Ріг
Піймати карасяПламя и пепелПлетью по сердцу
По ком это колокол?..По воле совестиПобачення з поліссям
ПочудилосьПодамся в артистиПодих незримої тіні
Подорож у життяПокаяниеПоліська легенда
ПолісяночкаПонад стиромПора, пора
ПорозумілисьПоследний подарокПосох
ПоспішаймоПостріли в себеПостріли в себе
Повідай, сину...ПраведникамПравнучці Олі на перші роковини
Превыше клятвыПро розумПроснись!
Прости за всёПростити не зможеРано списывать
Роки молодіРоман без продолженияРоса и солнце
Розумні дітиСе ля віСемейные альбомы
Серце матеріЩастяСхилилися верби
Сирота-тополяСкит и храмСлед
СловаСмутокСніг
Снова падают пистьяСобратьям по перуСолодкі сльози
СонСпадщинаСповідь
Стежка до серцяСударка и женаСвіте мій
Світе мій яснийСвята земляСын
Такая зимаТам брат брату не мститТатьянам
Тэдиум витэТеньТи – одна
Тисячоліття третьогоТолько бы вместеТретий тост
Троянда і шипшинаТроянди для ДіаниУ широкім полі
Уходит в прошлое войнаУкраїнці мої, українціУкраїнське село
Усім усіхВальс юностиВчора було літечко
Вечная юностьВелкам, о Евро!Вельможе
ВетерВетеранамВезе ж людям!
ВідпочиньВіє вітер в поліВийди, доню, у зоряну ніч
Вже котрий рік?..Владыки вечностиВогонь вогнем...
Восьмидесятые ХХ-го столетьяВот почему вздыхали горыВремена года
Все чаще слезыВсе попередуВсе простят
Высшая наградаЯ до вас повернусьЯ жить устал...
Я посилаю тобіЯ уйдуЯкось рано-раненько
За роки довгого життяЗа себяЗагадковий феномен
Загнанной лошадьюЗагублена красаЗакон для всіх
Законний господар або ж Ну й нахаба!ЗавистьЗайва краплина
Зеркало душиЗіркиЗнал я женщин
Золота рибкаЗоря моя вже впалаЗупиниться серце
Вы творческий человек?
У Вас есть собственные стихи или проза?
Вы имеете отношение к нашему городу - Кривому Рогу?
Мы будем рады абсолютно бесплатно опубликовать Ваше творчество в текущем разделе.
Для этого нужно просто написать нам.