Порозумілись

Оповідання

Увесь минулий тиждень вона догоджала чоловікові, як тільки могла, як уміла. Задовольняла всі його примхи, уникала найменших непорозумінь та суперечок. А в суботу, збираючись на базар, зазирнула в очі і ніби ненароком спитала:
– Ти чув, Федю?.. Зубренюки попугайчиків придбали. Що за краса! Один – блакитне з зеленим, другий – оранжевозолотавий. Та головне – Зубренюки вже вчать їх розмовляти. Отак, Федю. Уявляєш? А вчора не встигла й поріг переступити, як отой блакитненький, чистісіньким Зубренюковим голосом: “Чого прийшла, випити хочеш?..” У ту мить я, мабуть, нагадувала оранжеву подругу блакитного жартівника: від сорому не могла й слова вимовити, а Зубренюки задоволено заливались. Отак, Федю, отак. Яке нахабство, яка...
Отак вона щебетала не менш, як півгодини, але чоловік з перших слів нутром відчув щось підозріле. Він тільки солодко сопів у розкішні чорні вуса.
– Федю, ну ти ж знаєш... Я так люблю пташок.
– То й що з того, – не втримався зрештою, – попугайчиків захотіла?
– З принципу не купила б! Я собі, Федю, таку цікаву пташину запримітила. Ану вгадай, яку? Ну-у, Фе-едю...
Та той уже взяв себе в руки, засопів ще солодше й продовжував поратись зі своєю рушницею.
– ...І красива, й невеличка. А вже що виспівує. Ну звичайно ж – канарейка. Коштує недорого. То що, Федю, купимо?
Лівий вус чоловіка сіпнувся раз, вдруге, на обличчі з’явилась іронічна посмішка:
– Я –що?.. Воно б і нічого, але... дві такі гарні співухи в одній хаті? Чи не забагато? Ти мені за все життя так нависпівувала... –Отже – все! Забудь і думати!
Можливо, так би воно й було, але перед початком мисливсь-кого сезону завітав до Федора зі своїм чотириногим другом кум Василь. Золотавого спаніеля звали Бобом. Федір, як справжній мисливець, ніколи не приховував захоплення собаками. А в той день аж поїдав Боба очима, гладив довгі м’які вуха, зазирав собаці у вічі, пригощав ковбасою.
– Клаво, – ніжно покликав дружину, що вовтузилась на кухні з пиріжками, – а йди-но, голубонько, сюди. Ось, ти тільки поглянь на це диво: яка краса, який розум, яка безмежна відда-ність! Та й кум у мене – людина, що треба! Ціну заправив чисто символічну. То я думаю... Га, Клаво?
– Е ні, любенький, ні. Досить мені й твоєї краси, твого розуму і неперевершеної відданості. Та й твого... гарчання. Два десятиліття виспівувала тобі, як ти казав, канарейкою. А що вислуховувала?!
Хтозна, як там воно далі насправді, було, та десь вже через тиждень у Федоровій квартирі на веселе повискування Боба відгукувалась неповторним співом канарейка Тіфа.