Кривой Рог > Писатели и поэты > Грес Анатолий Петрович > Подих незримої тіні | Писатели и поэты Кривого Рога - 1775.dp.ua
бувальщина

Людина передчувала наближення власного кінця. Окрім того, що жахливе передчуття навідалось несподівано, при відносному благополуччі, нічого особливого і дивного у тому, можливо, й не було. Адже більшість живих істот такою властивістю наділена від природи. А поміж людей відомі й зовсім загадкові й, на перший погляд, неймовірні випадки: за багато років наперед розумне створіння пророкує собі день відходу в інші світи. На них дивилися, як на несповна розуму, та як не дивно, такі пророцтва часто збувались.
А цей, – хоч ніколи й не сподівався, що житиме вічно, – нічого такого собі не пророкував і до несподіваного передвістя, що впало йому на душу гострим каменем, поставився спокійно, як до чогось неминучого, остаточно вирішеного, але не миттєвого. Та вже наступного дня неборака звивався від болю у ліжку, тихо стогнав, тремтів від страху. А я стояла в двох кроках від нього, на порозі лікарняної палати, і терпляче чекала свого часу. Ще рік назад цьому чоловікові давали не більше п’ятидесяти. Сьогодні ж його було не впізнати: риси обличчя загострились, жваві до хвороби очі пригасли, погляд потьмарився і безцільно блукав по стелі. Ця жива істота по самі вінця сповнилася болем, гіркотою і страхом. Мати з такими справу – для мене одне задоволення.
Та спочатку – хто я? Люди наговорюють, ніби я і жорстока, і жахлива, і немилосердна. Як тільки мене не кленуть, як безмежно ненавидять! Заперечувати щось тут важко – іншою для них я просто не можу бути. Насправді ж я – всесильна і невідворотна; я просто – тінь. Незрима тінь усього сущого. От, скажімо, нові світи, що час від часу з’являються в безмежжі Простору, народжуються не самі – одні, а разом зі мною, їх невидимою тінню, немов миті, миготять трильйоноліття, і від тих-таки, юних колись планет зостаюсь одна я – їх тінь, котра й перетворила небесні світила у космічний пил. Отож, якщо мені під силу така неуявна робота у всесвіті, то на маленькій планетці, якій Всевишній подарував Життя, зі своїми обов’язками я вправляюсь легко і залюбки. Впродовж безлічі років тільки те й знаю, що знищую, руйную, вбиваю все живе. Тисячі життів забираю щодня, як і належить незримій і невідворотній. Махну, бува, своїм згубним крилом, і квітучі міста перетворюються в руїни та купи попелу, ховаючи під собою загиблих і приречених. Ото і є моя важка і невдячна робота.
Та досить про себе. Час повертатись до отого сердешного, котрого покинула на мить сам на сам в ліжку. Зрештою, ми з ним ніколи й не розлучались – від першого його подиху і до моєї появи отут, біля лікарняної палати. Та якщо вже бути точною, то я, – його тінь, – з’явилась набагато, на цілих дев’ять місяців, раніше від нього, коли дві людські клітини, чоловіча й жіноча, злились в одну і тим позначили появу у всесвіті нової живої крихітки. А я вже тоді витала над жінкою, котра в своїй утробі виношувала майбутнє дитя, і з’являлась до вагітної у подобі бабці-знахарки. Вона переконливо радила майбутній матері вбити життя до його народження. Але на ту підлу пораду жінка нізащо не погоджувалась, бо вважала вбивство власної дитини найтяж-чим людським гріхом. Дещо пізніше я навідалась до гріхобоязниці пекельним болем після удару в живіт нетверезого, розгніваного чоловіка. Життя витримало й таке випробовування, і тоді я насіла на вагітну тривалою, виснажливою хворобою. Отак і супроводжувала обох до тієї миті, коли безпорадний живий клубочок сповістив світові слабким криком про свою у ньому появу. Відтоді я стала на довгі десятиліття його невідступною, невидимою тінню. І не була б я сама собою, коли б не навідувалась час від часу в бідну селянську оселю бодай для того, щоб нагадати про своє постійне існування.
Стоячи оце на порозі палати, пригадую випадок, коли малюку було років зо три, не більше, а я розгулювала по землі епідеміями дифтерії, тифів та інших небезпечних хвороб. Ото був “врожай”! Я забирала людей тисячами і саме тоді налякала молоду матір до нестями.
На стінах наскрізь промерзлої хатини виступала колюча паморозь – вже кілька днів нічим було протопити плитку. І ті кілька днів у гострому запаленні легень згорало дитя. Я завітала до них випадково, але, як завжди, була готова прихопити і цю невинну душу. Коли я схилялась над хворою дитиною, їй бракувало повітря, вона задихалась і втрачала свідомість. А жінка, вмиваючись слізьми, здіймала до Бога руки і благала помилу-вання. З усіх молитов, котрі звучали в ту мить з мільйонів людських вуст, Всевишній, мабуть, почув-таки молитву жінки-матері. І я, невдоволено махнувши своїм чорним крилом, змушена була податись до сусідньої хати. Там була можливість з кучі дітей вибрати щонайкращу, найрозумнішу і найулюбленішу. Так і вчинила. І віддала маленьку душу Богові. А з хлопчаком, котрого облишила тоді в лихоманці, все ж ніколи не розлучалась. Протягом життя сотні разів я бувала так близько до цієї людини, що й сама дивуюсь, як вона дотепер лишилась живою. Але цього разу, – нехай не сподівається, – я свого не упущу. От незабаром настануть найдовші ночі року. Останнього у цьому тисячолітті. Отоді і прийде мій час. Тож поспішати мені й справді нікуди. Отак поміркувавши, я знову занурилась в спогади.
Він виріс у симпатичного, нерозважливого юнака з відкритою і вразливою душею і радів життю, як тільки можна радіти йому у такому віці. Та я ж кажу, що була завжди поруч з ним. Якось пізнього літнього вечора взяла та й налетіла на місто, у якому він тоді мешкав, ураганом небаченої сили, – із зливою, грозою і градом. За лічені хвилини площі та вулиці перетворились в озера і бурхливі потоки. Вітер валив дерева, рвав, мов гнилі нитки, дроти електричних мереж, зривав з будинків покрівлі. У таку негоду юнакові випало йти через усе місто. Іноді по коліна, а місцями й по пояс брів він у холодній воді затопленими темними вулицями, аж поки знесилений і змоклий до нитки не зупинився під старезним кленом, що аж стугонів від поривів вітру. До домівки було рукою подати, тому юнак, трохи відсапавшись, вирішив прошкувати далі. Та не встиг зробити й десятка кроків, як на місце, звідки він щойно зрушив, впала... Я. Розрізала темряву сліпучою вогняною стрілою. Гаркнув оглушливий грім. І розкішний клен спалахнув у суцільній темряві величезним яскравим смолоскипом. Я спостерігала це видовище і виглядала трішечки розчарованою, адже разом з деревом мав спопелитись і той, котрий завмер від подиву і жаху в кількох метрах звідси. Та головне – він зрозумів, що то була не просто блискавиця, а я, його незрима тінь. Чергова невдача надто не засмутила: під ногами у хлопця вистачало обірваних і прихованих водою дротів під напругою. На жаль, і того разу він, як це мовиться у людей, вийшов сухим з води. Нехай не таким вже сухим, але вийшов. І зустрілися ми знову, коли йому було вже аж під п’ятдесят.
Зізнаюсь, я не тільки невмолима і бездушна, а ще й злопам’ятлива і мстива. Тому ніколи не забувала про оті невдачі, – ані в нетопленій хатині, ані вночі, під палаючим кленом, – і вирішила помститись за все бодай через десятки років. Цей “щасливчик”, зловтішалась я, сам ще проситиме забрати у нього життя. Так воно й сталось... І ось тепер, знесилений важкою хворобою, він разом зі мною пригадує деталі далекої трагічної ночі, коли в дім привезли цинкову домовину з навіки заснулим сином-солдатом. Ото і була моя жахлива помста: я забрала в батька найдорожче, дорожче від власного життя. Душу вісімнад-цятилітнього сина я віддала Богові, а батько, не знаходячи собі місця на землі, вперше подумав про небо. Він не сахався мене, як раніше, а навпаки – подумки кликав до себе і благав допомогти. Чому ж не зробити людині добро? І я почала напоумлювати його... Коротше – він взявся вигадувати для себе нові, а насправді давно відомі й випробувані, способи самогубства. Можливо, тоді б все й скінчилось. Але на заваді його задуму стала... жінка. Навіть – дві. Одна колись його народила і не раз здіймала руки до Бога з палкими молитвами. Другою була Мала, його дружина. З допо-могою Всевишнього вони й врятували тоді напівбожевільного від мене, його нерозлучної й незримої тіні.
Отак він ще раз зостався серед живих, а я на згадку залишила йому перший рубець у серці. Той шрам і в радощах, і в печалях бринів, неначе туга струна, довгим тупим болем. Людина сама прирекла себе й надалі топтати цю грішну землю, творити добро і зло, лаятись і молитись, веселитися і печалитись. Одним словом – жити. Я ж тільки поблажливо посміхалась. Бо добре знала: ні одній живій душі не таланило уникати мого, спопеляючого її грішне тіло, подиху. Тіло вмирало. А душу я повертала Творцеві. І якщо в певний час доводиться розлучати душу з тілом тільки заради того, аби позбавити його незчисленних земних страждань і дати нарешті вічний спокій, то яка ж я після цього немилосердна чи несправедлива?
А тому я не тільки люблю, а й пишаюсь своєю роботою. Адже вічний спокій людині можу дати одна я. Заважають, правда, життєлюби та ще люди в білому. Але вся їхня метушня – марні спроби і даремна трата часу. Все одно буде по-моєму, бо сильніший від мене був і залишається тільки Всевишній. Він, скільки себе пам’ятаю, усього один раз скористався своєю всемогутністю – одній людині повернув-таки вічне життя. Одній-єдиній з мільярдів, котрим це життя дарував. То була незвичайна людина, а вірніше – зовсім і не людина. То був... Його син у людській подобі, дух Бога на землі. Тож два тисячоліття назад я таки поступилась. І не тільки тому, що моя влада і сила не такі безмежні, як у Творця. Люди повинні були повірити – Безсмертя й справді існує. Інакше, чи потрібно їм взагалі народжуватись? Чи варто без такої віри будь-кому жити?
Мої спогади обірвала жінка в білому. Мабуть, вона була тут господинею, бо, навіть відчувши мою близьку присутність, не звернула на те жодної уваги. Вона не увійшла, як зазвичай входять і вітаються лікарі, а скоріше, увірвалась в палату, двері за собою залишивши чомусь відчиненими. І – відразу до хворого: “Так, я слухаю. Що сталось, питаю? Це й козі зрозуміло, що захворів. Я запитую – де, де болить?! Та не треба мені по усіх грудях водити! Де, конкретно – питаю? Та навіщо мені знати –хто там щось писав, який діагноз ліпив?! Я – лікар, а не... ветеринар якийсь! Досить! Не дихати! Не дихати, кажу! Тепер дихати! Глибше, кажу, дихати! Т-а-ак... Т-а-ак... Все ясно! Поздоровляю! Я так і знала – маємо інфаркт! Ліків, звичайно ж, нема! Так! В ліжко! І не підводитись!..”
Вона ще про щось запитувала, чимось обурювалась, щось радила. Але нічого того хворий вже не чув. “Отже, – подумав він, – передчуття не обманювало. З таким діагнозом мало хто виживає. І це – не діагноз. Це – вирок. Безжальний і підступний вирок, оголошений з неприхованим задоволенням. І ніякому оскарженню він не підлягає... ”
Приречений добре усвідомлював, що шансів на порятунок майже ніяких. А щоб вижити, треба, в першу чергу стерпіти все: і ці неприкриті образи та приниження, і удавану увагу та справжню байдужість.
Лікарка-не ветеринар вилетіла з палати так само, вихором, як і з’явилась. А я по-справжньому і з задоволенням дивувалась побаченому й почутому, адже ніколи б не подумала, що поміж людей в білому можуть бути мої потаємні і добровільні помічники. От тільки даремно за мене, – невідворотну тінь кожного з них, – вони чомусь забувають.
Потім час від часу в палату навідувались лікарі, заходили люди в білому з хитромудрими пристроями, щось біля них чаклували. Майже щодня хворого відвідували то родичі, то друзі чи й просто знайомі. До речі, про друзів. Які то різні люди! У кожного – свої уподобання, свій характер, своя вдача. Було й щось спільне. Всі вони ніби відчували затятість моїх намірів відносно цього нещасного і намагались бодай своїми відвідинами пере-шкодити їх здійсненню. І вони приходили: хто – з непорожніми руками, хто – з переповненою жалем душею. Одні зазирали сюди на хвилину-другу, інші, якби їм дозволили, сиділи б тут годинами. І кожен ніс хворому добрі побажання, щирі співчуття та чисті помисли.
Пригадую, як до палати завітала одного вечора моложава, з приємною посмішкою і бадьорим поглядом, симпатична жіночка. То була просто знайома, але не зовсім звичайна. Природа наділила її не тільки доброю вдачею і вмінням спілкуватись з людьми, а ще й дзвінким, співучим голосом.
Тим чарівним голосом вона не раз співала його пісень. Співала у свята для людей, у будні – для власної душі. А оце зараз, прямо отут, біля ліжка, готова була заспівати і для нього. Аби ж то тільки допомогло. Підбадьорливо посміхнулась. Побажала довгого життя і здоров’я. Ніжно доторкнулась знесиленої руки та й залишила його з Малою.
Наступного вечора хворого на деякий час залишили наодинці з голими стінами. Тоді й подумалось: випала, нарешті, слушна нагода ступити до палати й другою ногою. Та не встигла я поворухнутись, як мене знову хтось нахабно відтіснив. Цього разу повз мене прослизнув худорлявий, невисокого зросту чоловік. Виглядав він на п’ятдесят. На обличчі чітко проступав вираз жалю. Глибоко посаджені очі світилися сумом і неспокоєм. Ким він доводився хворому, – родичем, другом чи просто знайомим, –цього не відаю, але при потиску рук серце цієї людини забилось частіше, глибше. Загупало так, неначе силувалось допомогти другому серцю, котре ледь тріпотіло від втоми, страху і болю.
Розмова між ними видалась короткою. Хворий почував себе кепсько і ледве ворушив губами, навіть звичайний діалог його швидко втомлював. А чоловік з сумними очима уважно прислухався до кожного промовленого звуку. Так, ніби намагався запам’ятати останні слова рідного батька. Коли той змовк і опустив повіки, відвідувач почав нерішуче просити якоїсь поради. Після напруженої мовчанки хворий заговорив так тихо, що мені ледь вдалось почути його відповідь. “Навіть не знаю... Не знаю, що й сказати... Запам’ятай, друже... Єдиним порадником у цьому... може бути... тільки власне серце. Не мене – його запитуй. І до нього прислуховуйся. Воно ніколи... не підведе. ”
Почувши таке, чоловік мовчки підвівся, кинув сумний погляд на двері, і, можливо, помітивши там мене, на мить припав вустами до руки друга. Вже на порозі, стримуючи сльози, він тихо, але твердо промовив: “Нічого, нічого... Ще не одну ми пісню створимо. Та разом і заспіваємо... ”
Чоловік пішов, а його переконливі слова довго ще витали по палаті заспокійливо-тихим відлунням. І навіть я відчула, як до приреченого поверталась крихітними крапельками цілюща надія.
Отакі вони – ці зарозумілі створіння. Їхній самовпевненості, здається, немає меж. І думають, і поводять себе так, начебто жити збираються вічно.
Коли навіть зазирають мені у вічі, коли тремтять від подиху Вічності, все одно продовжують сподіватися на чудо. А на що, цікаво, почав уповати цей? Побачу – мені поспішати нікуди. А відтак придивлюсь і до тих, хто сюди навідується, нагадаю їм про свою невідворотність і повну зневагу до життя.
Аби бути справедливою, зазначу – поміж його друзів та знайомих вистачало як тих, котрі мали бажання відвідати хворого, але з певних міркувань зробити цього не могли, так і тих, котрі могли, але не хотіли. Перші, до того, як наважитись на відвідини, доречно себе запитували: “Кому потрібно, щоб ми, бодай і його друзі, споглядали людину у вкрай тяжкому стані? Чи варто її турбувати, коли вона... між небом і землею? Коли отій немічній людині будь-які відвідини можуть видатись останнім з нею прощанням?..” Найцілющими ліками у такому стані, – думали вони, – буде для нього спокій. Вони були не далекі від істини. Тому й не йшли, тільки думками постійно витали навколо хворого. І, як не дивно, ставали справжньою непомітною перешкодою на моєму коротенькому шляху до змученої хворобою душі.
Та були й такі, згадувати про котрих навіть мені, безсторонній і до всього байдужій, не те що неприємно – бридко. А все ж – доведеться. Он, хоча б отой блазень... Не так вже й давно вважав за честь посидіти вкупі, потеревенити, хильнути вогненної водиці. А згодом це створіння кидало у раниме людське серце пекучі жарини невиправданих образ. Та й те – далеко не все, на що здатна підла душа. Бо ж дізнавшись від знайомих про мої наміри оте вразливе серце зупинити, створіння почало таємно тішити себе надією: “Це ж бо мені, відомому майстру надмогильних пам’ят-ників, незабаром може випасти і вигідне, і приємне замовлен-ня... ”
А ось – ще один! Теж з “друзів”. Колись не те що в друзі – в сини набивався. Все цікавився: “...як там здоров’я? ” А сам, дізнавшись про кризовий стан “батька”, задоволено потирав руки: “Незабаром вона його таки доконає... І тоді... Не так, як з отим, що рік назад бомжем загнувся. Тут буде нагода одягти маску скорботи та й вихилити на поминках не одну чарчину... ”
Поміж багатьох його знайомих і друзів були одиниці, котрих він сам вважав за своїх. Майже – за рідних. Про себе вони нагадували хворому то телефонними дзвінками з удавано співчутливим оханням, то довгим, погордливим мовчанням, такою собі відвертою, презирливо-зверхньою неувагою до людської біди. І, жахаючись власних думок, часом себе запитували: «Воно й не вгадаєш, що тепер вигідніше: його перехід у небуття, чи... одужання з жалюгідним існуванням?» Навмисне чи ні, але вони, як ніхто інший, підштовхували мене до звичної роботи і змушували скалічене людське серце то шаленіти від невгамовного болю, то зупинятись в гіркому безсиллі і втомі. А відтак – спричиняти до нестями страхітливе відчуття неминучого, недалекого кінця.
Я ж лишалась сама собою – холодною і байдужою, тільки в глибинах свого бездушшя отим “своїм” ні крапельки не заздрила. Бо ж знала напевне – прийде час, і я схилюсь над кожним з них. Як ось тепер над цим бідолахою. І вони теж відчують мій спопеляючий подих. І пригадають у ті останні миті не лише усі свої негідні вчинки, а й чорні помисли.
Сестричка принесла крапельницю, швидко і безболісно проколола вену. Крап, крап, крап... І він, не знаючи для чого, почав рахувати краплі. Потім повернувся обличчям до стіни і подумав: “Отаке воно, значить, життя. Неможливе без ворогів, неуявне без друзів, – він важко зітхнув і по змарнілому обличчі ковзнула гірка посмішка. – Людина, думав він далі, завжди знає, що можна чекати від ворогів, чого, на жаль, не скажеш про друзів. Можливо тому, що ворогів собі не обирають. А друзів... Як важливо у житті і як надзвичайно важко не помилитись з їх вибором. ”
Ще раз зітхнув і, вже ні про що не думаючи, закрив очі.
Авжеж, погодилась я з підслуханими думками. І хоч ніколи й не мала ані друзів, ні ворогів, дивувалась, чому в голову цим розумникам отака проста істина приходить чи не в останні дні їх існування?
Людство ступило на поріг третього тисячоліття, а я все ще стояла на порозі вже остогидлої палати і чекала свого часу. Там, за лікарняними стінами, у здоровому, збуреному турботами світі, готувались зустріти новий рік. А тут, поміж мною, незримою і невблаганною, та вікном, за яким вирувало життя, у тілесних і душевних муках звивалась обрана мною жертва. Я байдуже спостерігала за марною метушнею людей у білому: вони все ще не втрачали надії утримати нещасного на цьому світі. Мені не давала спокою лише одна думка – колись-таки доведеться взятись за свою невдячну роботу. Я вже намагалась це зробити, але на заваді раз по раз ставала жвава, невисокого зросту жінка. Про неї я вже якось згадувала. То була Мала, його дружина. Мабуть, вона була йому доброю дружиною, бо завжди, – не тільки в радощах та достатках, а й у скруті та горі, – залишалась поруч. Це була порядна людина і віддана жінка. Та більш за все він цінував її вірність: вона ніколи його не зраджувала – ні як людина, ні як дружина, ні як справжній друг, і готова була будь-коли стати за нього горою. А його звичайне чоловіче захоплення переросло за довгі роки спільного існування у міцний сплав взаємної поваги і відповідальності за близьку тобі людину, визріло у солодкий плід розуміння її значимості в особистому житті. Так сталось, що вона не народила йому дітей. І все ж була кращою від тої, першої, з якою його пов’язували і живі, й загиблі. Як і всі люди, Мала була грішницею. І, як всі жінки, поєднувала в собі доброту янгола і підступність диявола. Та як би там не було, чоловік вважав її святою, бо ближчої людини у нього не було. Вона і справді не відходила від нього ні на крок.
Варто було мені спробувати доторкнутися блідої, наче виліпленої з воску руки, як жінка серцем вгадувала мій хитрий намір, а відтак хапала оту безсилу руку, пестила її, вкривала поцілунками і не відпускала доти, аж поки мені не спадала на думку інша каверза.
Коли я схилялась над безсило опущеною на груди головою чи всіяним дрібними крапельками поту обличчям, Мала припадала до них пересохлими від страху губами. Та так і завмирала, затамувавши подих, неначе зливалась із своїм чоловіком в одну живу істоту. З таких миттєвостей виростали години, дні, тижні. І цього цілком вистачало, аби бажання дихнути на її чоловіка вічністю, вщухало. Отакою постала переді мною ця жінка на ім’я Мала. Людина з грішною, але справді великою душею. Постала на повну велич між мною, всесильною і немилосердною, та її чоловіком – моїм наступним “обранцем”.
За вікном стрімко сутеніло. Місто огортав сірим покривалом мрячний зимовий вечір. Він непомітно перейде в останню з найдовших ночей року. Нарешті настане час, якого я так терпляче чекала. Адже саме вночі, навіть при яскравому освітленні, хворий почував себе вкрай погано. Я завжди наближалась до нього в передранковій тиші на невимірно малу відстань. І дихала в перелякане обличчя. І стискала, і морозила знесилене хворобою серце. Він відчував мій вбивчий подих, і тоді, окрім болю в серці, на нього навалювався невимовний сум і тваринний страх. Серце божевільно тріпотіло, а потім несподівано завмирало. І він подумки починав прощатися з життям...
З прозорого марева випливали то далекі і близькі предки, то мертві і живі нащадки. Ген, на бережку – дідусь під деревцем з вудочкою в руці. Згорбився, ноги до води звісив. На голові – вигорілий на сонці, старий, як сам дід, картуз. На сиві брови зсунутий – аби не сліпило. А тиша довкола – аж заколисує! Лише хвильки об бережок – плесь-плесь, хлюп-хлюп. А від тих хвильок – сонячні зайчики на дідовому обличчі з однієї зморшки на іншу – скік-скік. Повітря напоєне медовими запахами різнотрав’я із щойно скошених хлібів...
Одне видіння змінюється іншим. На просторому селянському подвір’ї ще не зовсім розсіявся ранковий туман. А під вишнею вже метушиться біля кабиці жвава бабуся. Кофтина у неї – в квіточку, ніби волошками уквітчана. Спідниця домотканна, розкішна і довга. Трирічне онуча, ухопившись за поділ, нетерпляче пританцьовує і тягнеться до підрум’янених, тільки-но з сковорідки, млинців...
Накочується нова хвиля туману, і бабця з онуком поступово зникають. А перед очима, немов гірська ріка, вирує вже широка міська вулиця. З протилежного боку, вдало маневруючи поміж людьми і транспортом, до батька поспішає юнак у військовій формі. На вустах не посмішка – весняне сонечко виграє. “Синку!.. Синочку!.. – неслухняно шепотять бліді губи хворого. – Ти живий?! Знову живий?..” Та на місці сина з’являється ненька. Спочатку – молода і весела, потім – посивіла, втомлена життям. І нарешті – незворушно спокійна, зі свічкою на грудях.
І знову – морок. Пітьма і забуття. А в ньому – єдина заспокійлива думка: “Нічого... Незабаром зустрінемось там... У тому таємничому світі, звідки вже не буває вороття...”
Отак, за лічені секунди, перед очима, – чи в хворобливій уяві, – промайнули звичайні подробиці довгого життя і найдорожчі, але давно покійні люди. Тепер час і йому... Прийшов час і до нього...
Та серце застережливо закалатало. Воно стукотіло так часто, що навряд чи хтось спромігся б підрахувати його поштовхи. Якась хвилина-друга такого шаленого бігу, і воно не витримає, зупиниться у суцільній судомі. І тоді його господар стане нарешті моїм. Від задоволення я вже потирала руки, та біля нього збиралися люди в білому: одні вимірювали тиск і вислуховували серце, інші поспішали з крапельницями – вводили у вени і упорскували у м’язи сильнодійні ліки. За хвилиною повзла хвилина. І серце, чи то від тих ліків, чи від сліз і благань Малої, уповільнювало свій загрозливий біг. Шістдесят... Сорок... Тридцять поштовхів за хвилину! – і хистке життя знову зависало на волосинці. Через два-три удари поспіль, неначе вирішивши відпочити, серце на кілька секунд завмирало. Мертовна блідість і дрібні крапельки холодного поту вкривали обличчя хворого, все його тіло. “Отже, воно зупиняється... Зупиняється назавжди... ” – думав він у ті жахливі миті і пригадав, як у далекі роки, коли був молодим, здоровим і сам навчався на лікаря, випало познайо-митися із законом роботи людського серця. “Все або нічого!” Ось і увесь закон. Тільки так! Упродовж усього життя! Інші як? Втомилися очі – опускаються повіки. Знесилились руки або ноги – людина розпластує їх, де впаде, і відпочивайте собі годинами. Затримує дихання – відпочивають легені. Навіть мозок – цей невсипущий контролер і керівник всього організму – уві сні певні свої ділянки “відключає”. А от серце – ні! Все! Все! Тільки – все! Ні миті спокою. Ні хвилинки перепочинку. І так – щодня і щоночі! З року в рік! Упродовж десятиліть! Протягом усього життя! Аж поки... віддати “все” не вистачає сил. Тоді й настає... “нічого”. І зостається від людини тільки однісінька пам’ять. У кращому випадку – добра та довга. В гіршому – ніякої.
Чергова лікарка, молоденька симпатична чорнявка, довго вислуховувала биття серця і весь час скрушно похитувала головою. Тоді, сховавши від хворого очі, викликала на допомогу реаніматологів. Так у них, в медицині, називають тих, хто на моєму шляху до обраних жертв стає останнім. Не минуло й п’яти хвилин, як до палати зайшов високий, у білому, чоловік. Про щось пошептався з черговою лікаркою, порахував пульс і, насупивши свої густі, чорні брови, поманив Малу пальцем для розмови віч-на-віч у коридорі.
Про що там балакалось, хворий не чув, та враз пригадав, як впродовж своєї лікарняної практики йому самому доводилось відкликати рідних для такої відвертої розмови, і зрозумів усе без слів. І відчув мій холодний подих як ніколи близько. А хто бодай раз вловлював на собі той подих, той відразу пізнавав мій владний поклик. Поклик незримої і всесильної тіні.
Тим часом Мала повернулась в палату. На ній не було лиця – воно стало сірим, аж чорним, губи тремтіли, очі бігали, немов краплини ртуті. Вона безпорадно намагалась відвести свій промовистий погляд від допитливих очей навпроти. Потім опустилась на стілець поруч, взяла слабку руку чоловіка в свою, здригаючись всім тілом, вона чи то наказувала, чи то благала, тихо, але чітко повторюючи лише одне слово: “Тримайся! Тримайся... ”
Яскраве світло в палаті почало тьмяніти, а сіра стеля опускатись. Повітря зробилось важким, тягучим. На голову, груди, руки – на все тіло навалювалась непереборна втома. Біль у грудях притих, зачаївся, немов дикий звір в хащах. Знекиснений мозок втрачав свідомість, і все, що оточувало хворого, розпливалось, губило свої обриси. Заколихалась і попливла в сіре марево шафа з ліками. Слідом за нею поспішив і кисневий аппарат, і навіть – приліжкова тумбочка. Тільки здалеку, ніби з-за камінної стіни, ледь пробивався знайомий благальний шепіт: “Тримайся! Тримайся... ”.
Він не знав і не здогадувався , скільки часу отак несло його між двома берегами Лети, поміж життям і вічним спокоєм. Та коли прийшов до тями і побачив заплакане обличчя Малої, зрозумів: “...воно ще б’ється, а значить, – він тут, із живими”. Поруч, за стіною, хтось голосно розмовляв по телефону. В палаті навпроти гримів телевізор. За протилежною стіною, у ванній кімнаті, брязчали металеві відра, гули водопровідні крани. А тут стояла тиша. Якась незвичайна, неземна тиша. В тій тиші витали тільки його полохливі думки. І дивувало перед усім те, чого він раніше не помічав: звідки ця нечутливість до болю? Навіть коли недосвідчена практикантка у пошуках вени довго копирсалась голкою в ліктьовому згині, його це не турбувало. Отже, думав він, певна частка тіла почала відмирати. Ця сумна і тривожна здогадка відгукнулась в серці гострим болем, всіяла тіло рясним холодним потом. Він відчув під собою не ліжко, а безодню, утримуватись над якою вдається тільки чудом. Так, він висить над тим, що зветься вічністю. І тоді якимсь шостим почуттям здогадався, що ця ніч може стати для нього останньою.
Страху вже не було. Тільки невимовно болюча туга обпікала ще живу, втомлену свідомість.
То був смуток прощання – важка, нестерпно болісна туга.
Як і за чим тужить в останні хвилини людська душа? По-різному. І у кожного – за своїм. Один печалиться, бо знає – незчисленні награбовані багатства “туди” не прихопити. Інший смуткує за покинутою владою. Он той іде у вічність, не маючи нащадків. А у цього... несамовита гірка журба народжувалась і зростала від усвідомлення давно відомої істини: ніколи не поталанить прожити свій вік знову і по-іншому. Ні, не проіснувати наново кілька десятиліть, тонучи в суцільних гріхах і дрібній, нікчемній суєті, котрі грабували найдорогоцінніше – відчування самого життя. То як же? А бодай так, щоби в останні хвилини не зазнавати оцих нестерпимих душевних мук.
Мені, до всього байдужій, невидимій і безсторонній, іноді дивно, ба, навіть смішно спостерігати, як ці Божі створіння – люди, кращу частку свого існування віддають підготовці до “справжнього” життя. Роками вивчають непотрібні їм науки, накопичують гроші, мурують палаци, зрештою – потопляють одне одного в ріках крові заради слави і влади. І ніяк не можуть зупинитись. Аж поки я не нагадаю їм, що життя не вічне. Тільки тоді вони починають замислюватись над сенсом свого існування. “Отже, – з сумом помічають вони, – все оте – тільки дрібна метушня. Досить! Завтра починаю жити. По-справжньому.” Приходить вечір наступного дня, а людина зізнається, що їй так і не вдалось здійснити свої добрі наміри. Виходило, нібито щось чи хтось тому перешкоджав. Клятвенні заприсягання повторювались щоранку, щовечора. Аж поки клятвопорушник починав розуміти: жодного дня по-людськи він і не жив. Відживав – так. Існував – безперечно. І не більше. Чи не тому в останні миті свідомість людини палає вогнем спопеляючої, важчої від будь-якого болю, туги.
Тільки той, хто не зазирав у мої пусті очниці, не відчував на собі мого, що леденить душу, подиху, хибно переконаний – той останній смуток народжується від звичайних людських заздрощів. Мовляв, он – мільйони, нічим не кращих від мене, залишаються. Зостаються, щоб зустрічати сонячні ранки і проводжати малинові вечори, щоб сміятись і співати, радіти дітям та онукам. Зостаються всі... окрім мене.
Цей бідолашний теж їм заздрив. А тужив – за іншим. Так, йти з життя надто важко, і не від заздрощів, а передусім тому, що боляче усвідомлювати – як всі вони: рідні, знайомі, друзі і навіть вороги, як вони будуть без нього?!
З ким їм, коли треба, порадитись? Кому розповісти про сокровенне? З ким – просто побачитись? З ним! А його вже... нема! І скільки не чекай, як не виглядай – не буде.
Він не плаче – немає сліз. Нечутно скімле тільки зболена душа. Він робить відчайдушні спроби розсіяти той смуток роздумами про сенс життя. І ніяк не може відповісти на вічне питання, чому так важко з ним прощатись. Адже воно саме переконує – людина народжується для незліченних, безкінечних страждань. А він, як і всі інші, переконував себе до останнього часу, що з’явився у цьому світі для щастя. Свого і своїх нащадків.
Найдовша ніч року добігала свого кінця, а я все ще стояла на порозі окремої палати і з насолодою спостерігала за людськими муками. Варто було хворому повернутись на інший бік або підвести голову, як серце починало шалено тріпотіти. Тоді по усьому тілу розливалась зрадницька слабкість. Біле, як крейда, обличчя кам’яніло. Мозок оповивала млість. Якщо людина і лишається один на один із Всевишнім, то саме в такі хвилини. Перелякані очі мимоволі піднімаються догори, тремтячі губи благально шепочуть: “Господи!.. Боже милосердний!.. Врятуй... Вбережи...” Цієї короткої молитви бабуся навчила ще в дитинстві, та ніколи не промовляв він її так щиро і з такою надією, як у ці жахливі хвилини. А я тільки дивувалась: людина просила Творця продовжити переповнене суцільними стражданнями існування. Тоді й собі перевела погляд на Всевишнього і стала чекати його присуду.
Обличчя у Всемогутнього – сліпучо-яскраве, добре і водночас – суворе, і одній мені дано читати по лику святого, про що він мовчить. “Дивись сама, – ніби промовляють до мене Його мудрі і спокійні очі. – Зрештою – вирішувати тобі. Але... чи варто квапитись? Я не поспішав би забирати цю грішну душу. Було б справедливіше, аби він ще якийсь час пожив. Та хоч на схилі літ зрозумів, для чого людям дарується життя. А відтак – покаявся б у безлічі скоєних гріхів. І розповів людям, як-то відчувати на собі твій подих. Подих Миті і Вічності, Буття і Небуття. Вирішувати все ж тобі.” І я – вирішила...
А хворий, вкотре помолившись, час від часу втрачав свідо-мість. Чи так було насправді, чи те йому тільки здавалось, але тоді він починав виразно бачити мене на порозі. Для приречених в такі миті я ставала зримою і набувала своєї справжньої зовнішності. Ніякого черепа беззубої старої з пустими очницями, ніякої пощербленої коси за плечима. Він побачив мене у чорному плащі з ковпаком на голові. На темному тлі проступало бліде обличчя молодої жінки з довгим русявим волоссям. Її зваблива посмішка заспокоювала і кликала до себе. У ту ж мить і гострий біль у серці, і важкий сум, і непереборна туга за життям, і все, що, мов дикий звір, терзало зранену свідомість, враз відступило. Подумки він вже встиг попрощатися з рідними і найдорожчими. Так само подумки привітався з померлою матір’ю і давно загиблим сином. І тоді відчув чародійну полегкість. То була полегкість і насолода забуття.
А й справді, подумала я, куди поспішати? І, як і належить незримій тіні, залишила цей злощасний поріг.
Та й подалась собі, куди очі бачать. Спочатку – в сусідню палату. Там теж один з життям прощався. Потім махнула крилом і опинилась в небі над Москвою. Згодом опустилась невидимою тінню на одну з автодоріг в Казахстані. І забирала, забирала грішні душі, не дивлячись ні на вік, ні на здоров’я. А цей?.. Так, у Творця і справді безмежно щедра душа. Тож нехай бідолаха поживе. Може-таки подивиться на життя іншими очима. Бо навіщо тоді було залишати його на цьому світі? Навіщо?


Добавить комментарий
Ваше имя:
Введите код:
Комментарий:

А сынов все несут...А ти думай... думай...А вже котра осінь
Афганская аллеяАфганский вальсАллея света
БальзамБежит рекаБелая сирень
Без названияБеззаперечна істинаБілі тумани
Білий танецьБуянБуян
Было счастьеБыть может, не желтые листьяЧаклунка
Час каміння збиратиЧас проб'єЧервоні сльози
Четверта заметільЧетвертая метельЧетвертая метель
Чи то доля?..Чи залишимось кріпаками?..Чорна помста
Чорні тюльпаниЧорний снігЧто рассказать тебе, родимый?..
Цикламенні доліЦінуймо вчасноЦветы и звёзды
Цвіт калиниДарунок від БогаДе моя родина?
Девочка, девушка, женщинаДіти наші, дітиДжерело кохання
До тебеДомашние музеиДорога до раю
ДругуДума про КобзаряДва крила душі моєї
Є, що тілом...ЭхоЕще одно слово
Есть только жизньФотографияФрески пам’яті
Гірка спадщинаГитара и яГлаза
Глазами простого украинцаГоды, годыГорицвет
Хіба я винен?..Химеры счастьяХобі
Хто кого врятував...Хто кого врятував...Хвилини мовчання
И только ночьюІду до ТарасаІстина
Из неизведанного мираЖеланиеЖелания
Життя втомилоЖорстоке милосердяК юбилею
Кажется, вчераКак будто-бы вчераКак солнце
КайфКазка про Добре Серце, Мудру Голову та ЯзикКазка про Добро і Зло
Казка про ДолюКазка про ДолюКазка про Душу і Тіло
Казка про Душу і ТілоКазка про Гріхи і ПрощенняКазка про Життя або Полюби Смерть свою
Казка про любов і ненавистьКазка про молодість і старістьКазка про Память та Безпамятство
Казка про Правду-Справедливість та КривдуКазка про РічкуКазка про річку
Казка про Розум, Пам’ять та Безпам’ятствоКазка про ЩастяКазка про Сонце, Землю та Місяць
Казка про Сонце, Землю та МісяцьКазка про совістьКінь і свиня (байка)
Коли прийде мій часКоли прийде остання митьКолись...
КолокольчикКури не винніКузьмине болото
Кузнецовський вальсКвіти посаджуКвіти запізнілі
Ласкаво запрошуємоЛебеді біліЛебідь, Рак і Щука (байка)
ЛекарстваЛинуть хмариЛисочка
Літа моїЛысочка (из книги "Преданные")Любимой
ЛюблюЛюдці і горобціМелодия одиночества(Из книги "Преданные")
Мелодия одиночества(Из книги "Преданные")Мелодія самотностіМене не в силі полюбити ти
Мені однаковоМертві бджолиМи для жінок... або гірка істина
Ми скоро підемоМіжсезонняМісто над стиром
Мне бы спеть о судьбеМоє полеМожет из сказки
МолитваМостыМой стих
Моїй земній зоріМужчины не плачутНа дереві, на дубочку
На побачення (Оповідання)На руинахНа свидание (из книги "Преданные")
На вечном постуНачало началНад обрієм
Над самотнім кленомНароде мійНас так мало осталось
Настане часНавчітьНе бойтесь, вас не потревожу
Не бросайте на ветер словаНе хлібом єдинимНе люблю
Не оставляй меня!Не пнусь ни в корифеї, ніНе про себе тільки
Не распрощатьсяНе сбывшееся завещаниеНе учите нас жить
Не забули б...Не забывайте!Негрибные дожди
НеизбывностьНелиньНемеркнущие звезды
Неньчин рушникНеньчина пісняНепрохана - некликана...
Неужели так мало осталосьНевідомістьНічна пригода
НікаНика из книги "Преданные"Ніка (Оповідання-реквієм)
Низький уклінО, человечки!..О, камни!..
О спорт, ти -- світ!Ода чаюОдній земній зорі
ОксанаОсь і друге крило...Осеніє
Отак живуОтцвела сиреньОй, не вмирай, клене
Ой, не втихає...ПамятьПамяті Євгена Журавського
Памяти сина ІгоряПерезарядивПетро - Голуб
Підкови щастяПісня про ДніпроПісня про Кривий Ріг
Піймати карасяПламя и пепелПлетью по сердцу
По ком это колокол?..По воле совестиПобачення з поліссям
ПочудилосьПодамся в артистиПодих незримої тіні
Подорож у життяПокаяниеПоліська легенда
ПолісяночкаПонад стиромПора, пора
ПорозумілисьПоследний подарокПосох
ПоспішаймоПостріли в себеПостріли в себе
Повідай, сину...ПраведникамПравнучці Олі на перші роковини
Превыше клятвыПро розумПроснись!
Прости за всёПростити не зможеРано списывать
Роки молодіРоман без продолженияРоса и солнце
Розумні дітиСе ля віСемейные альбомы
Серце матеріЩастяСхилилися верби
Сирота-тополяСкит и храмСлед
СловаСмутокСніг
Снова падают пистьяСобратьям по перуСолодкі сльози
СонСпадщинаСповідь
Стежка до серцяСударка и женаСвіте мій
Світе мій яснийСвята земляСын
Такая зимаТам брат брату не мститТатьянам
Тэдиум витэТеньТи – одна
Тисячоліття третьогоТолько бы вместеТретий тост
Троянда і шипшинаТроянди для ДіаниУ широкім полі
Уходит в прошлое войнаУкраїнці мої, українціУкраїнське село
Усім усіхВальс юностиВчора було літечко
Вечная юностьВелкам, о Евро!Вельможе
ВетерВетеранамВезе ж людям!
ВідпочиньВіє вітер в поліВийди, доню, у зоряну ніч
Вже котрий рік?..Владыки вечностиВогонь вогнем...
Восьмидесятые ХХ-го столетьяВот почему вздыхали горыВремена года
Все чаще слезыВсе попередуВсе простят
Высшая наградаЯ до вас повернусьЯ жить устал...
Я посилаю тобіЯ уйдуЯкось рано-раненько
За роки довгого життяЗа себяЗагадковий феномен
Загнанной лошадьюЗагублена красаЗакон для всіх
Законний господар або ж Ну й нахаба!ЗавистьЗайва краплина
Зеркало душиЗіркиЗнал я женщин
Золота рибкаЗоря моя вже впалаЗупиниться серце
Вы творческий человек?
У Вас есть собственные стихи или проза?
Вы имеете отношение к нашему городу - Кривому Рогу?
Мы будем рады абсолютно бесплатно опубликовать Ваше творчество в текущем разделе.
Для этого нужно просто написать нам.