Кривой Рог > Писатели и поэты > Грес Анатолий Петрович > Піймати карася | Писатели и поэты Кривого Рога - 1775.dp.ua
фото к произведению Піймати карася
Дружині Галині та внучці Самірі присвячую
Піймати карася
О, мово! Солов’їна наша мово! Яка ж ти багата і на епітети, і на метафори, і на оті незліченні, неоднозначні й не замінимі «піймати», «зловити», «підхопити», «підловити»… Чого тільки варті такі мовні перлини, як: «піймати на слові», «зловити гаву», «ловити гав», «піймати облизня», «пійматися в пастку», «піймати себе», навіть -- «пійматися на гачок». Але до чого тут, запитаєте мене, піймати карася? Як би його тут краще, простіше і зрозуміліше написати, щоб цим оповіданням не «пійматись на сміх» читача?
Якось посеред літа, якраз після кількаденних рясних дощів, ми з дружиною вирішили піти на вечірню рибалку. Адже в таку погоду, як стверджують знавці цієї справи, карась сам на берег проситься, сам в сачки скаче. Збирались, як і годиться, з самого ранку. Рюкзаки різноманітним причандаллям, приманками та наживками наповнили. Вудки-поплавчанки, вудки-закидачки прихопили. А от про підсака, як на гріх., згадали на півдорозі до річки. Та хто ж за ним, отим клятим підсаком, повертатиметься, якщо про погані прикмети ми не тільки пам’ятали, а й твердо у них вірили.
Після посушливих місяців річка тепер помітно поповнилась дощовими водами і зустріла нас раніше освоєними, а нині затопленими бережками, солодкою прохолодою і спокоєм. Та милуватись її красою і величчю не було часу. Не встигли ми сяк-так вмоститись, не встигли як слід закинути вудочки, як річка, неначе по чиїйсь, ледь їй зрозумілій команді, заклекотала, зануртувала, ожила. То там -- лясь, то біля очерету -- шубовсть, то ген, посередині річки-- плесь! А часом, бува, перед самісіньким носом, у якомусь метрі від берега -- блись над водою срібними плавниками з отим характерним, ні з чим незрівняним «фр-р-р… лясь!»
Поспіхом, руками, що чомусь безпричинно тремтять, насаджуємо наживку. А в грудях тим часом отак, часто-часто: бух-бах, бух-бах! Ще й вудочки не закинули, а дрижаки вже по усьому тілу розливаються, від хвилювання пересихає в роті, туманиться в очах. Нарешті поплавки у воді. Жовто-зелений -- зліва, ближче до стіни очерету, червоний, мій, -- справа, на чистій воді. А поміж ними -- закидачка з котушкою на вудлищі. Минає хвилина, друга. Нерви на межі, як струни на балалайці. Проходить півгодини. А воно, аж самому не віриться, не клює та й годі. І ось чорна полоса нашої рибалки змінюється сірою: клювання розпочинається. Але що це?! То ще у воді риба зійде, то за лічені сантиметри від берега з крючка зірветься.
-- Бо підсікати, підсікати треба! -- ледь стримуючи себе, повчально зауважую дружині.
-- Ти б краще вивуджувати навчився, -- чую нерішучу відповідь.
І знову -- напружена мовчанка. А воно й далі, неначе лихий наврочив: справа та зліва рибалки жартують, у їхніх садках риба плещеться. А ми… Не встигаємо черв’яків насаджувати.
Хмари поступово розвіюються, з-поміж них час від часу визирає сонце, що вже зібралось за горизонт на відпочинок. Дрижаки по тілу більше не гуляють, і я майже спокійно спостерігаю за тією божевільною рибною дискотекою, що продовжується при тиші літнього вечора. Мої повіки важчають, злипаються, дають відпочинок втомленим від напруги очам. Поплавок розчиняється і зникає. «Спокійно, дідусю, спокійно! Це -- усього навсього приємні видіння», -- заспокоюю я сам себе. Та раптом вудку смикає так, що до цього часу не збагну, як вдалось втримати тоді її в руках. «Видіння» остаточно розвіялись, коли зрозумів, що стою на колінах, обличчям у воді.
-- Ой, Божечко! Тримайся, тримайся! Та покинь ти оту кляту вудочку! -- кричала над головою дружина, напевне перелякавшись, що в річку разом з вудкою нечиста сила потягне й мене. Продовжуючи лементувати, вона все таки допомогла мені звестись на ноги. Тоді я відразу енергійно крутнув котушку і відчув, як там, на кінці ліски, пручалось щось велике й дуже, і, безперечно, вкрай перелякане. Воно металось то в один, то в інший бік, гнуло вудлище до самої води. Що творилось тоді у мене на душі, можуть зрозуміти хіба що справжні рибалки. Руки тремтіли, по обличчю градом котився рясний піт і сліпив очі. Та з кожним обертом котушки здобич наближалась до берега. А у грудях гупало гучніше, у скронях дзвеніло настирливіше.
-- Підсака! Підсака давай! -- крикнув я дружині, коли в кількох метрах від берега показалась спина отієї «нечистої сили». -- Бачиш, як борсається!? Давай мерщій!
-- А де ж я його в біса той підсак візьму?! Чи забув, що вдома лишився?! Підсака йому…
-- То не стій, не стовбич під руками! Бо як лишиться з метр до берега, будь що буде, а висмикуватиму його з води…А-а, щоб тобі!.. Ну ж бо, давай, давай!..
То було єдино вірне рішення, бо вже за мить на березі, в метрі від води, шелепнулась здоровенна рибина. Завмерши на місці, красень-карась мабуть оцінював ситуацію і те незавидне становище, в яке отак безглуздо потрапив. Довкола, замість води, суха, нагріта сонцем земля, а ще -- якісь дивні двоногі створіння, що безцеремонно розглядають його красу. Ні, вода -- ось вона, поруч! І він відчуває її своїм риб’ячим інстинктом самозбереження. Та до неї ще треба дістатись. Але неймовірних зусиль для цього замало. Тут ще б хоч трішечки карасиної вдачі. Ні, не лежати ж отак і далі. Треба спробувати…І він таки спробує. А ми, вражені несподіваним везінням, стояли з дружиною, мов заворожені. В моїй голові роїлись солодкі, втішливі думки: «Ага, голубчику, нарешті! Все-таки попався! Який же ти красень! Зараз, зараз ми тебе…» Та не встиг я зрушити з місця, як наш красень, одночасно піднявши хвоста і голову, різко вдарив ними по землі. Від того удару він підскочив щонайменше на півметра над землею і в бік річки. Його хвіст несподівано опинився у воді. Голова й тулуб ще лишались на березі, і він жадібно хапав жебрами вологе, але безкорисне для нього повітря. Мабуть, своїм риб’ячим чуттям красень зрозумів, що фантастичний порятунок майже вдався. Може саме тому на якусь мить він і розслабився, застиг на місці, аби відновити сили для остаточної втечі. Зізнаюсь, у ту хвилину подумки я вже попрощався з ним назавжди. Адже ще один дужий ривок, ще якась мить, і ми того карася тільки й бачили.
Та тут сталось те, що сталось. Те, що тепер звучить метафоричним висловом «піймати карася». Те, після чого я став чітко уявлять, як ото у війну деякі відчайдухи кидались грудьми на ворожі амбразури. А тим часом, доки я подумки прощався з карасем, перед моїми очима щось блискавично мелькнуло і гучно плюхнулось у воду. Крупні бризки обдали мене з голови до ніг, чи навпаки. А на місці карася я побачив… спину своєї дружини. Спочатку мені здалось, що вона оступилась чи посковзнулась. Та коли жінка трішечки повернулась обличчям до берега, я зрозумів усе без слів. Картина була вражаюча і неповторна. Голова карася впиралась дружині в підборіддя, а його спина і хвіст ховались у звабливому рівчачку поміж пишних жіночих грудей. Дружина продовжувала міцно стискати їх руками.
-- Піймався, піймався,-- промовляла вона тихим, охриплим від хвилювання голосом, намагаючись будь-що втримати його в руках. Я допоміг дружині підвестись на ноги, і заспокоїтись. І ось ми, вимазані прибережним мулом, промоклі до кісток, із свіжими синцями і саднами на тілі, стоїмо вже на березі з карасем у руках. Дивимось. Ми на нього а він -- на нас. В його карих, що не кліпають, очах не віддзеркалюються ні гладенька поверхня ріки, ні малахіт прибережних кущів та очерету. Нема в них ані жаху, ані молитви про помилування, ані найменшої крихти надії. Однією приреченістю та невимовним сумом дивляться на нас його красиві очі. Якби навіть риба вміла говорити, то й тоді не сказала б мені більше, ніж оці її нерухомі, бездонні очі. Дивлюсь на них і бачу французьких рибалок, які, піймавши рибу, спочатку вимірюють, зважують її, милуються красою цього створіння, а потім… Потім з неприхованою гордістю за своє благородство, з величезним задоволенням від свого вчинку, з радістю відпускають рибу в її рідну стихію.
Сам не знаю чому, але мені не хотілося більше закидати вудочки. І моя рибалка того вечора на тому й закінчилась. Вже по дорозі додому у пам’яті спливла ще одна незвичайна, пов’язана з рибалкою, пригода. Сталась вона з нами багато років тому. Мешкали ми тоді на чарівному українському Поліссі у невеличкому, досить молодому містечку над Стиром. Ця швидкоплинна і досить-таки норовлива річка утворювала там межу між Рівненщиною та Волинню і впродовж кількох десятиліть могла прокласти собі нове русло, змінивши тим самим навколишній краєвид до невпізнання. А за сотні років таких своєрідних мандрів залишки старого русла перетворювались у низку сполучених між собою потічків та живих озерець з проточною водою. Поліщуки влучно називали такі місця старицею. По обидва боки від стариці, скільки сягає око, живим килимом розкинулись поліські луки. З ранньої весни і до пізньої осені вони -- справжній рай для десятків видів пернатих: від болотяних куликів і курочок, від диких голубів та красенів-селезнів, до сірих цаплів, диких гусей і лебедів. Мисливці навідувались сюди тільки в сезон полювання. А от рибалки вчащали на старицю чи не круглий рік. Там, в озерцях і потічках, водилось чимало риби. Ловили тут і в’юнів, і окуня та щуку, і линів. Та переважав славнозвісний, всюдисущий і витривалий карась. Своїми розмірами він іноді вражав не лише початківців, а й рибалок, що бували в бувальцях і, як кажуть, переїли всякого хліба. А щоб піймати на стариці карася, треба було не так вже й багато. Ну, по-перше, діждатись сезону і більш-менш сприятливої погоди. По друге -- підгодувати собі місце. А вже потім, як завжди, сподіватись на примхливе рибацьке везіння. Обставини для нас складались так, що того року нагода впіймати свого карася випала лише тоді, коли сезон риболовлі добігав кінця. Дощове літо нарешті закінчилось, і його змінила на подив суха і тепла осінь. Десь в кінці вересня, коли прозоре полуденне поліське повітря сріблилось павутинням «бабиного літа», я з дружиною і п’ятирічною внучкою відправились на старицю за карасями. Відверто кажучи. надії на вдалий улов ні в кого не було. Та всю дорогу ми жваво розмовляли, жартували, сміялись. Адже тішили себе давно перевіреною істиною; в рибалці. як кажуть, головне -- не здобич, а сам процес. І якщо вже брати наш випадок, то замість надокучливого галасливого міста ми сподівались помилуватись неповторними барвами осіннього лугу. зазирнути в очі синіх озерець, прислухатись до тихого гомону потічків та тривожного перегукування птахів. Одне слово, побути сам на сам з природою і відчути себе її невід’ємною часткою.
На стариці зупинились біля невеличкого, відносно глибокого, оточеного очеретами та лозняками, озерця. Вода у ньому густо-синя, холодна, місцями вкрита опалим листям, пожовклою рогозою та лататтям. Від подихів легенького вітерцю на озерці під променями осіннього сонця час від часу виблискують дрібні сріблясті хвильки. Десь там, у глибині, жирують красені-карасі, яких, аби стали нашими, треба ще піймати. Місце, здається, вибрали вдале, схоже, з весни підгодоване. Вмостились зручненько на ще до нас облюбованому рибалками виступі. Я -- зліва, дружина -- справа, а внучка -- поміж нами. Закинули вудочки. Чекаємо клювання. Та замість нього над головами наростає знайомий шерхіт: «Шух-шух! Шух-шух! Шух…» Покружлявши над озерцем, зграя диких качок впала у найближчі від нас зарослі очерету. Я кидаю своє вудлище і хапаюсь за рушницю: на рибалці вона завжди поруч. Перевіривши, чи в ній є набої і пообіцявши дружині: «зараз вони будуть нашими», обережненько повертаюсь обличчям до очерету. А за спиною чую її заспокійливий голос:
-- Та не поспішай там. Чуєш? Нікуди вони не подінуться. За твоєю вудочкою я пригляну. А ти, внучко, як отой червоненький поплавок здригнеться чи затанцює, відразу ж зви мене. Разом твого карася піймаємо».
Та поплавок залишався нерухомим. Внучка швидко втомилась на нього дивитись і це заняття ставало для неї нецікавим. А тут ще й сонечко: так солодко зігріває, так лагідно пестить обличчя, ручки, ніжки. І вічка, якось помимо волі, самі закриваються. Закриваються… Закриваються… І вже здається внучці, що то не сонечко і не вітерець, а ніжні бабусині руки обережненько торкаються і гладять їй чоло і щічки. Потім, ніби звіддаля, долинає до неї заспокійливий бабусин голосок: «Засинай, дитинко, засинай… Тільки ж за вудочку тримайся міцніше. Дивись, у воду її не зрони». Бабусин голос віддаляється, стихає і зовсім зникає. А внучка у солодкому швидкоплинному сні ще міцніше стискає вудлище. І раптом, як сиділа на невисокому виступі, так і плюхнулась з головою у воду. Щось сильне, хитре і підступне потягло туди за собою і малу рибачку. У ту жахливу мить я цілився в качок, що здумали нарешті піднятись над очеретом. Але вистрілити так і не встиг. Почувши несамовитий лемент дружини і не розуміючи, що ж там могло скоїтись, я прожогом кинувся до бережка, де щойно залишив своїх «запеклих» рибачок. Загрозливу ситуацію помітив ще здалеку. Метрах в двох від берега над водою виднілась голова внучки. Мала щосили борсалась у прибережних водоростях, а дружина лежала на виступі і намагалась дістати внучку руками. Та з того нічого не виходило. Тоді я, кинувши рушницю на землю, вирішив скочити в холодну воду не роздягаючись. Та тут внучка, після відчайдушного зусилля, вчепилась таки за бабусину руку. Тим часом мені вдалось підхопити її і за другу руку. Наступної миті ми буквально висмикнули невдаху з води. Чи то з переляку, чи від холоду дитя тремтіло як осиковий лист. Воно не плакало, нічого не говорило, а тільки ні за що не хотіло відпускати мою руку. З мокрого одягу продовжувала дзюркотіти вода.
-- Мерщій знімай з неї одяг! Ось, візьми мою сорочку та швидше її перевдягни, -- чи то радив, чи наказував я дружині.
-- Чого доброго, ще пневмонію підхопить. Загортай в одяг і мерщій в машину! Ото біда, так біда…
Та мої поради були не те що запізнілими, а просто зайвими. Дружина швиденько і вправно робила свою справу. Гірко всміхаючись, вона не втомлювалась повторювати: «Впіймали таки свого карася… Таки впіймали …».
Коли дверцята машини зачинились, я повернувся до озеречка і дістав вудочку невдалої рибачки. Крючка на повідку не було. Отакої! Не кожен карась на таке спроможний. Скоріш за все виною усьому була хижачка щука. А піймати свого карася , як я вже розповідав, нам таки поталанило.



------------------------------


Добавить комментарий
Ваше имя:
Введите код:
Комментарий:

А сынов все несут...А ти думай... думай...А вже котра осінь
Афганская аллеяАфганский вальсАллея света
БальзамБежит рекаБелая сирень
Без названияБеззаперечна істинаБілі тумани
Білий танецьБуянБуян
Было счастьеБыть может, не желтые листьяЧаклунка
Час каміння збиратиЧас проб'єЧервоні сльози
Четверта заметільЧетвертая метельЧетвертая метель
Чи то доля?..Чи залишимось кріпаками?..Чорна помста
Чорні тюльпаниЧорний снігЧто рассказать тебе, родимый?..
Цикламенні доліЦінуймо вчасноЦветы и звёзды
Цвіт калиниДарунок від БогаДе моя родина?
Девочка, девушка, женщинаДіти наші, дітиДжерело кохання
До тебеДомашние музеиДорога до раю
ДругуДума про КобзаряДва крила душі моєї
Є, що тілом...ЭхоЕще одно слово
Есть только жизньФотографияФрески пам’яті
Гірка спадщинаГитара и яГлаза
Глазами простого украинцаГоды, годыГорицвет
Хіба я винен?..Химеры счастьяХобі
Хто кого врятував...Хто кого врятував...Хвилини мовчання
И только ночьюІду до ТарасаІстина
Из неизведанного мираЖеланиеЖелания
Життя втомилоЖорстоке милосердяК юбилею
Кажется, вчераКак будто-бы вчераКак солнце
КайфКазка про Добре Серце, Мудру Голову та ЯзикКазка про Добро і Зло
Казка про ДолюКазка про ДолюКазка про Душу і Тіло
Казка про Душу і ТілоКазка про Гріхи і ПрощенняКазка про Життя або Полюби Смерть свою
Казка про любов і ненавистьКазка про молодість і старістьКазка про Память та Безпамятство
Казка про Правду-Справедливість та КривдуКазка про РічкуКазка про річку
Казка про Розум, Пам’ять та Безпам’ятствоКазка про ЩастяКазка про Сонце, Землю та Місяць
Казка про Сонце, Землю та МісяцьКазка про совістьКінь і свиня (байка)
Коли прийде мій часКоли прийде остання митьКолись...
КолокольчикКури не винніКузьмине болото
Кузнецовський вальсКвіти посаджуКвіти запізнілі
Ласкаво запрошуємоЛебеді біліЛебідь, Рак і Щука (байка)
ЛекарстваЛинуть хмариЛисочка
Літа моїЛысочка (из книги "Преданные")Любимой
ЛюблюЛюдці і горобціМелодия одиночества(Из книги "Преданные")
Мелодия одиночества(Из книги "Преданные")Мелодія самотностіМене не в силі полюбити ти
Мені однаковоМертві бджолиМи для жінок... або гірка істина
Ми скоро підемоМіжсезонняМісто над стиром
Мне бы спеть о судьбеМоє полеМожет из сказки
МолитваМостыМой стих
Моїй земній зоріМужчины не плачутНа дереві, на дубочку
На побачення (Оповідання)На руинахНа свидание (из книги "Преданные")
На вечном постуНачало началНад обрієм
Над самотнім кленомНароде мійНас так мало осталось
Настане часНавчітьНе бойтесь, вас не потревожу
Не бросайте на ветер словаНе хлібом єдинимНе люблю
Не оставляй меня!Не пнусь ни в корифеї, ніНе про себе тільки
Не распрощатьсяНе сбывшееся завещаниеНе учите нас жить
Не забули б...Не забывайте!Негрибные дожди
НеизбывностьНелиньНемеркнущие звезды
Неньчин рушникНеньчина пісняНепрохана - некликана...
Неужели так мало осталосьНевідомістьНічна пригода
НікаНика из книги "Преданные"Ніка (Оповідання-реквієм)
Низький уклінО, человечки!..О, камни!..
О спорт, ти -- світ!Ода чаюОдній земній зорі
ОксанаОсь і друге крило...Осеніє
Отак живуОтцвела сиреньОй, не вмирай, клене
Ой, не втихає...ПамятьПамяті Євгена Журавського
Памяти сина ІгоряПерезарядивПетро - Голуб
Підкови щастяПісня про ДніпроПісня про Кривий Ріг
Піймати карасяПламя и пепелПлетью по сердцу
По ком это колокол?..По воле совестиПобачення з поліссям
ПочудилосьПодамся в артистиПодих незримої тіні
Подорож у життяПокаяниеПоліська легенда
ПолісяночкаПонад стиромПора, пора
ПорозумілисьПоследний подарокПосох
ПоспішаймоПостріли в себеПостріли в себе
Повідай, сину...ПраведникамПравнучці Олі на перші роковини
Превыше клятвыПро розумПроснись!
Прости за всёПростити не зможеРано списывать
Роки молодіРоман без продолженияРоса и солнце
Розумні дітиСе ля віСемейные альбомы
Серце матеріЩастяСхилилися верби
Сирота-тополяСкит и храмСлед
СловаСмутокСніг
Снова падают пистьяСобратьям по перуСолодкі сльози
СонСпадщинаСповідь
Стежка до серцяСударка и женаСвіте мій
Світе мій яснийСвята земляСын
Такая зимаТам брат брату не мститТатьянам
Тэдиум витэТеньТи – одна
Тисячоліття третьогоТолько бы вместеТретий тост
Троянда і шипшинаТроянди для ДіаниУ широкім полі
Уходит в прошлое войнаУкраїнці мої, українціУкраїнське село
Усім усіхВальс юностиВчора було літечко
Вечная юностьВелкам, о Евро!Вельможе
ВетерВетеранамВезе ж людям!
ВідпочиньВіє вітер в поліВийди, доню, у зоряну ніч
Вже котрий рік?..Владыки вечностиВогонь вогнем...
Восьмидесятые ХХ-го столетьяВот почему вздыхали горыВремена года
Все чаще слезыВсе попередуВсе простят
Высшая наградаЯ до вас повернусьЯ жить устал...
Я посилаю тобіЯ уйдуЯкось рано-раненько
За роки довгого життяЗа себяЗагадковий феномен
Загнанной лошадьюЗагублена красаЗакон для всіх
Законний господар або ж Ну й нахаба!ЗавистьЗайва краплина
Зеркало душиЗіркиЗнал я женщин
Золота рибкаЗоря моя вже впалаЗупиниться серце
Вы творческий человек?
У Вас есть собственные стихи или проза?
Вы имеете отношение к нашему городу - Кривому Рогу?
Мы будем рады абсолютно бесплатно опубликовать Ваше творчество в текущем разделе.
Для этого нужно просто написать нам.