Кривой Рог > Писатели и поэты > Грес Анатолий Петрович > Петро - Голуб | Писатели и поэты Кривого Рога - 1775.dp.ua
бувальщина

Весни на Поліссі пішли коверзуваті. Прямо таки химерні зарядили весни: затяжні, прохолодні. Одним словом – непривітні. А такої примхливої, як минулого року, то навіть старожили не пригадують. Чи то дірок у небі побільшало, а мо’ ще якась напасть до того лиха причетна. Достеменно навряд чи хто знав. Знав чи ні, а холодна погода стояла майже всю весну, аж до початку травня.
Та навіть у погожі весни дачникам дозоляла ще одна біда. Довгими зимовими ночами в їхніх будиночках часто-густо безцеремонно хазяйничали крадії. З часом до цього звикли і постраждалі, і ті, кому вони скаржились. І, як водиться, ніхто ніяких заходів вживати не збирався. Усі з цим змирились, і злодії, відчувши повну безкарність, остаточно знахабніли. Там банки з консервацією поцуплять, у іншого – двері сарайця вивалять і всю живність загребуть. Мою “фазенду”, на жаль, теж не обійшли стороною. Замки живцем повивертали, прихопили дещо з одягу та взуття, поласились на садово-городній інвентар. Більше, здається, й тягти нічого. Та злодій завжди знайде, що вкрасти. Мабуть, то були “бізнес-металісти”, бо одним махом усю огорожу зрізали, адже алюмінієвий дріт у брухтоприймачів залишався в ціні. Не так шкода було дроту, як напруженої праці. Отих трьох днів, впродовж яких ми з дружиною відгороджували свої шість соток від вулиці.
І ось – маєте! Сидимо собі під будиночком – голови повісили, журимося. Не те, що поскаржитись, свій гнів виплеснути нікому. А тут, звідки не візьмись, Петро Михайлович, наш добрий знайомий, співбрат по нещастю. Хоч він і моїх років, та я завжди величаю його по-батькові. Може тому, що цей дебелий старий завжди бадьорий і, на противагу мені – усміхнений та привітний. Дивно, але він посміхався навіть тоді, коли не на жарт гнівався.
– Здоровенькі були! – здаля гукає нам Петро Михайлович. – Бачу, бачу, – скрушно похитує він головою, – не проминула, значить, сволота і вашої халабуди. Такий, чуєте, світ настав. Жорстокий люд пішов, і тут вже нічого не вдієш. Та не побивайтесь ви, людоньки. Не беріть так близько до серця. Воно, знаєте, буває й гірше...
На якусь мить Михайлович вмовкає, ніби силкується щось пригадати, потім безнадійно махає рукою і з презирливою посмішкою на обличчі продовжує:
– Он, у баби Василини... Не чули? Нелюди! Сарайця розвалили, за одну ніч усіх курей хапонули. А-а, нехай їм трясця! Старенька, чуєте, у будь-яку погоду, в мороз та заметілі на палиці сюди пришкандибувала. Птицю свою з руки годувала. Любив я спостерігати, як вона це робить. “А як же! – раділа, було, вголос, коли мене помічала. –Повесні якесь яєчечко матиму. А з нього – і копійчину на хліб...” У-у, звірота, та й годі! А на тому кутку... Чули? Кажуть, на минулому тижні там вгодованого кабанчика поцупили. Отакої! А ви... З- за якоїсь дрібниці та отак носи повісили.
Хазяйським поглядом Михайлович обводить нашу пограбо-вану дачу і, весело всміхаючись, додає:
– Десь у мене завалявся шматок дроту. То я вам хоч від дороги накину. А двері...Їх теж полагодимо. Тут, правда, нового пробойця вставити доведеться. Та, то – дрібниці. Я його у кума замовлю. Добра, чуєте, людина. Виточить...
– Та що ти, Михайловичу?! Що ти? – спробував, було, я заперечити нашому благодійнику. – Ми вже якось... самі. У тебе он, на ділянці... Роботи теж вистачає. До того ж ... Катерина твоя бурчатиме. Знаю, знаю: неодмінно бурчатиме. Своє, мовляв, покинув, а для когось стараєшся. Так що – того. Дякую, Михайловичу. Щиро дякую, але...
– Ніяких, чуєте, але! – перебив мене Петро. – А дякувати потім будете. Катря моя, звісне діло, побурчить. Та на те вона й жінка. А ми будемо своє робити ...
Минуло декілька днів після тієї втішливої розмови, і ми з дружиною знову навідались на дачу. Понівечену злодіями огорожу було не впізнати: стовпці підправлені, дріт на них натягнутий, як струни.
– Невже, Михайлович?! – здивовано вигукнули ми в один голос. Я уважно оглянув огорожу і задоволено додав: – Більше – нікому. Хазяйська рука вгадується відразу. От тільки... Знаєш, не люблю довгий час у боржниках ходити. А чим і коли віддячу – розуму не приберу.
– Віддячиш. Було б бажання, а добра душа зажди знайде, чим віддячити. Не ділом, то цінною порадою. Зрештою – щирим словом.
– Так то воно так, – погодився я з дружиною, – але... На жаль, справжній сенс мудрих слів досягає нашої свідомості надто пізно.
– Про що це ти, чоловіче? Яких таких слів?
– А таких. Творити добро – це красиво. Навіть – благородно. Але творити його, думаю, треба не взагалі. Бо таки вірно кажуть, що благодіяння, зроблені недостойному, можна вважати злочином, лиходійством. Ось тому мудра людина, вона дотримується міри і в достойних ділах. І виходить, добро тільки тоді й добро, коли, як те дитя, народжується вчасно. Не смертельний гріх, якщо з’явиться на світ трохи раніше. Аби ж тільки не запізно. Можливо... Та ні, переконаний, саме так і думав Михайлович, кваплячись полагодити нашу огорожу. Людина, бач, поспішала зробити добро.
– Чи не хочеш ти, мій любий „філософе”, сказати, що оцим своїм вчинком Михайлович, можливо і помимо власної волі , а все ж спонукує задуматись... А ми, ми самі, чи достойні людських благодіянь?
– А якщо й не достойні сьогодні, то ота його доброта примушує поміркувати, як все-таки стати достойним завтра.
Наша з дружиною розмова на вічну тему добра і зла затягнулась тоді до пізнього вечора. А чому Михайлович поспішав робити людям добро, ми зрозуміли набагато пізніше. До людей його неначе магнітом притягувало. І до нас – теж, яким би зайнятим своїми справами він не був, навідувався чи не кожного разу, як тільки помічав когось на „фазенді”. Іноді приходив просто перекинутись слівцем. Часом – щоб поділитись свіжими новина-ми. Та завжди – то з дощечкою під пахвою, то з молотком і цвяхами в руках. Мудруючи біля вибитих злодіями дверей, натягуючи на огорожі дріт чи поправляючи на будиночку дах, все примовляв: – Гіркий, чуєте, світ настав. А жити – все’дно треба.
Потім, як завжди, весело всміхався і ніби комусь невидимому давав мудру пораду:
– А не будемо один одному підсобляти, хто ж тоді нашому лихові зарадить?
І ту його просту і щиру правоту щодня повторювало наше непросте життя.
Та згадаймо про поліські весни. Люди вже давно примітили – каверзні витребеньки тутешнього клімату відчутно почастішали. І тоді, як ото й минулого року, десь наприкінці березня, щойно починають темнішати і осідать сніги, приходить несподіване раптове потепління. Не по-весняному щедро припікає сонце. За лічені дні земля звільняється від снігового полону. Опівдні на відкритих пагорбах вона дихає вологим теплим паром. Дерева ніби молодшають і довірливо простягають до сонця і неба усіяні набряклими бруньками віття. По невидимих жилах рослин піднімаються життєдайні соки землі, і на кущах чорної смородини та раннього винограду прокльовуються перші листочки.
Радіють ранній весні усі: і дерева, і тварини, й люди. І нікому й вірити не хочеться у тривожні попередження синоптиків: перше щедре тепло – оманливе. Чекайте, мовляв, справжнього різкого похолодання. Зі снігом та морозами.
Погані віщування, як правило, збуваються. Так сталось і тогорічної весни. В середині квітня небо заволокли брудні лахматі хмари. Незабаром вони пролились рясним холодним дощем. Того ж дня під вечір дощ змінився густим мокрим снігом. А на світанку, коли небо геть чисто прояснилось, вдарив нищівний заморозок. За годину-другу вода в калюжах заледеніла. Над синюватим обрієм піднялось червоне, як перестиглий кавун, але холодне, неначе чуже сонце. На віттях дерев і кущів мертвим сріблом замерехтіли льодяні бурульки. Деякий час рослини тримались, опирались безжалісливій негоді як тільки могли. Але і третя, і наступні ночі все міцніше огортали їх вбивчим холодом. І тоді, неначе зраджені своїми найближчими друзями, вони опустили віття, зіщулились, принишкли, як оті безпорадні незахищені діти. Живий жаль було дивитись на ту сумну і непоправну картину. Коли ж на п’ятий чи сьомий день повернулось нарешті тепло, було вже занадто пізно. Під лагідними променями весняного сонця на землю сипались пожолоблені, покручені мертві листячка і зародки майбутніх плодів.
Відтоді весна повністю вступила у свої права. Та вірно мовиться: одна біда йде, то й другу за собою веде. Ні, не було ані повеней, ні нашестя хрущів чи сарани. А була інша, не менш жорстока стихія. Було літо. Таке ж тривожне і підступне, як і весна. Спочатку – ніби й нічого. Пекло зранку до вечора, але через день-другий перепадали дощики. Та й весняні води втекти у підземні ріки ще не встигли. Заколосились хліба. Потішали око вкриті буйною зеленню поля. Трохи передчасно почала викидати цвіт картопля. По грядках розповзалось кабачине і огіркове огуддя. У настояному на квітучих травах повітрі бриніла солодка пісня бджіл та джмелів. Високо в небі заливались жайвори. Здавалось, нарешті настало справжнє, таке довгождане, таке любе і лагідне літечко І раптом...
На каламутному, вигорілому небі – ні хмаринки. Сонце не встигло піднятись в ріст чоловіка, а на термометрі вже за тридцять. Перегріте повітря стоїть нерухомо, як вода у ковбані. Нічим дихати, важко рухатись. Минають дні, тижні. Десь недалеко горіли торфовища. Обрій потонув у задушливій сизій поволоці. Усе, що так обнадійливо цвіло і зеленіло, скоцюрбилось, побуріло, пожовкло. Розпечена земля зашкарубла, потріскалась. Висаджені навесні деревця всихали на очах. Настав час будь-що рятувати сади і городину, визволяти з біди те, що вціліло від весняних заморозків. Та криниці теж почали міліти. Як тільки втомлене сонце ховалось за обрій, з них черпали останні відра води і поливали городину. І з надією подивлялись на небо. Часом з ранку набігали ледь помітні хмарки, і там погримувало. А короткими задушливими ночами десь на заході, за обмілілим Стиром, обнадійливо спалахували далекі зірниці. Розповідали, нібито поруч, на Волині, випадали рясні дощі і навіть – зливи. Та тут – як замовило: ось вже більше місяця – ні тої краплиночки. Лиха не помічали хіба що ті, чиї дачні ділянки впирались у річку чи глибокі канави з проточною водою. А мені з моїми серцевими проблемами – хоч сядь та й плач. Полити деревце, що орачу добру загінку впорати. Отака, значить, біда: і дерев до сліз жалко, і сил бракує. А воно все на очах тьмяніє, сохне і гине. Один бур’ян, трясця його матері, тієї спеки ніби й не помічає. У садку така трава піднялась, так вибуяла, що незабаром і дерев не буде видно. Очі від людей ховаю. Та де ж того здоров’я набереш?! Ото, напевне, про таких, як я, кажуть: радий би косити, та нікому косу носити. Сиджу в затінку, журюся. Коли це:
– Здоровенькі були! Як ся маєте?! Як поживаєте?
Це – Михайлович. На спеку та на свою жебрацьку пенсію поскаржитись завітав. Не встиг я й рота відкрити, а він – далі:
– Ну й пече, чуєте! Як у пеклі! А нехай йому біс! А ви ж... Як? Як воно, здоров’ячко? Бачу, бачу, голубе... Не дарма ж розумні люди кажуть: було б здоров’я, все інше – наживемо. Але погодь-теся, Петровичу, комусь у цю мить набагато гірше. Набагато, чуєте...
І отак, не змовкаючи – з добру годину. Туркотить і туркотить, як той голуб у шлюбний сезон. Рота не дає відкрити. І не вмовкне, добре знаю, доки не виплесне з душі усього, що гнітить її важким невидимим каменем. Видно, то була вироблена роками захисна реакція порядної людини від кривд і несправедливостей цього світу. У тому, зціляючому його душу монолозі, Петро іноді ставив дивні, далекі від розмови запитання і тут-таки сам на них і відповідав. Швидш за все йому був потрібен не так співбесідник, як уважний і терплячий слухач.
– Е-е, Михайловичу... Яке там у біса здоров’я, – нарешті і я долучив до розмови декілька слів, – як нема сили, то й світ не милий. Он, хотів, було...
– А знаєте, – перебив мене відразу сусіда, – кажуть, весела думка – то вже половина здоров’я. То ви, голубе, сумних роздумів у голову не пускайте. А погані звідти мітлою, гоніть геть.
І знову його неначе вітром понесло. Та так, що й не зупинити. Часом здавалось, ніби він розмовляє сам з собою. Це трохи дивувало і засмучувало, але я намагався його зрозуміти. Адже Михайлович був людиною мого віку. Мешкав він не у нашому і навіть не в сусідньому будинку. Наші дачні ділянки теж не межували. Але я вважав його справжнім сусідою. На жаль, суть цього слова в останній час почали забувати. Іноді люди роками живуть поруч: у селі – двір біля двору, у місті – на одному поверсі і, уявіть собі, навіть не вітаються. Бо й імен одне одного не знають. По декілька разів на день носами тицяються, а справжніми сусідами так і не стають. Чому? Хтось скаже – різні вікові категорії, інший пошлеться на несхожі уподобання чи не однаковий соціальний стан. Може воно й так. Бо які вже там сусіди, коли один їздить на пошарпаному велосипеді, а інший – на мерседесі, один – безпросипний п’яниця, а інший – заслужений діяч мистецтв. Та мало що може відрізняти людей. Існує те, невидиме і найстрашніше, що їх роз’єднає: в людині вмирає потреба у спілкуванні. І „спілкуються” тепер переважно з телевізором. Або ж із собі подібними. І тільки тоді, коли від того спілкування тхне хоч якоюсь вигодою.
Не такою людиною був Петро Михайлович. Користолюбцем принаймні ніколи не вважався. Його слухали, і те приносило людині справжню насолоду. Він тоді ніби світлішав, очі сяяли, з обличчя не сходила весела посмішка.” Слухають, – думав напевне Михайлович, – отже комусь я таки потрібен. Значить, не зайвий у цьому світі. А коли так, то можу вважати себе щасливим...” Інакше чому б ото такою радістю сяяли його очі?
Розмірковуючи отак про Михайловича, подумки я знову повертаюсь до минулорічного посушливого літа, коли спека не давала життя ані вдень, ні вночі. А ще не давав спокою зарослий бур’яном сад. То ж то – така сяка напасть, а спати не дасть. Окріп клятий бур’ян, встоявся. Тепер його будь-якою косою і не візьмеш. У дружини теж терпець увірвався.
– Хоч у Сірка очей позичай, – якось у відчаї випалила вона. – Доведеться, мабуть, отой „врожай” самій ... серпом збирати.
– Якби ж ото нашому молодому сусідові, – невтішно відповідаю їй, – бодай крихту від Петрової вдачі.
– Еге ж, твоя правда, чоловіче. Йому до Михайловича, як жабі до зірок. Здатний хіба що врожай у нашому садку хвалити.
Бідкаємось отак, перемовляємось, аж тут, звідки не візьмись, і сам Михайлович, аж сяючий і як завжди усміхнений, з молотком і цвяхами в руках.
– Ну ж бо, сусідоньки, давайте, – каже, – я вам отого стовпця підправлю. Бо я оце, – веде далі, – до депутата, до „народного”, чуєте, обранця навідувався. Пенсійною реформою цікавився. Так знаєте, що він мені відповів? „Чого це ви, каже, гражданін, сюди бігаєте?! Чого владі голову морочите?! Вам же недавно три гривні добавили? Добавили...” Воно, чуєте, свята правда: піп не допоможе, як життя негоже. Ану, Петровичу, підсобіть. Отут стовпця притримайте...
– Облиш, Михайловичу. Нікуди той стовпець не подінеться. Ти б краще... Якщо, звичайно, твоя ласка. Косу он я дістав. А збити оцей клятий бур’ян, повір – не в моїх силах.
На обличчі сусіда промайнула добродушна співчутлива посмішка. Він зрадів моєму сором’язливому проханню. Зрадів так, неначе замість важкої роботи під пекучим сонцем йому запропонували кухоль холодного пива. Та взявши в руки стареньку, пощерблену косу, він побренькав по лезу великим пальцем і винувато всміхнувся:
– Тупувата, чуєте... Воно б спочатку поклепати чи що. Для такого бур’яну, знаєте, їй-бо не завадило б. А може хоч якийсь брусок знайдеться?
Сякий такий – знайшовся, і сусід, підгостривши косу, почав вимахувати нею, як молодий. Косив красиво: вправно і енергійно, з апетитом. І увесь час розмовляв, розмовляв. Не вмовкав навіть тоді, коли зупинявся перепочити чи підмантачити косу. Між деревами лягали нові й нові покоси, і незабаром мій садок набув належного вигляду. Пахло перепрілим торішнім листям і щойно скошеною травою. Нарешті Михайлович зробив останній помах, витер картузом спітніле обличчя і, помацавши мокру сорочку, задоволено промовив:
– Ну, ось... Тепер ніби порядок. Гарно тут у вас...


Добавить комментарий
Ваше имя:
Введите код:
Комментарий:

А сынов все несут...А ти думай... думай...А вже котра осінь
Афганская аллеяАфганский вальсАллея света
БальзамБежит рекаБелая сирень
Без названияБеззаперечна істинаБілі тумани
Білий танецьБуянБуян
Было счастьеБыть может, не желтые листьяЧаклунка
Час каміння збиратиЧас проб'єЧервоні сльози
Четверта заметільЧетвертая метельЧетвертая метель
Чи то доля?..Чи залишимось кріпаками?..Чорна помста
Чорні тюльпаниЧорний снігЧто рассказать тебе, родимый?..
Цикламенні доліЦінуймо вчасноЦветы и звёзды
Цвіт калиниДарунок від БогаДе моя родина?
Девочка, девушка, женщинаДіти наші, дітиДжерело кохання
До тебеДомашние музеиДорога до раю
ДругуДума про КобзаряДва крила душі моєї
Є, що тілом...ЭхоЕще одно слово
Есть только жизньФотографияФрески пам’яті
Гірка спадщинаГитара и яГлаза
Глазами простого украинцаГоды, годыГорицвет
Хіба я винен?..Химеры счастьяХобі
Хто кого врятував...Хто кого врятував...Хвилини мовчання
И только ночьюІду до ТарасаІстина
Из неизведанного мираЖеланиеЖелания
Життя втомилоЖорстоке милосердяК юбилею
Кажется, вчераКак будто-бы вчераКак солнце
КайфКазка про Добре Серце, Мудру Голову та ЯзикКазка про Добро і Зло
Казка про ДолюКазка про ДолюКазка про Душу і Тіло
Казка про Душу і ТілоКазка про Гріхи і ПрощенняКазка про Життя або Полюби Смерть свою
Казка про любов і ненавистьКазка про молодість і старістьКазка про Память та Безпамятство
Казка про Правду-Справедливість та КривдуКазка про РічкуКазка про річку
Казка про Розум, Пам’ять та Безпам’ятствоКазка про ЩастяКазка про Сонце, Землю та Місяць
Казка про Сонце, Землю та МісяцьКазка про совістьКінь і свиня (байка)
Коли прийде мій часКоли прийде остання митьКолись...
КолокольчикКури не винніКузьмине болото
Кузнецовський вальсКвіти посаджуКвіти запізнілі
Ласкаво запрошуємоЛебеді біліЛебідь, Рак і Щука (байка)
ЛекарстваЛинуть хмариЛисочка
Літа моїЛысочка (из книги "Преданные")Любимой
ЛюблюЛюдці і горобціМелодия одиночества(Из книги "Преданные")
Мелодия одиночества(Из книги "Преданные")Мелодія самотностіМене не в силі полюбити ти
Мені однаковоМертві бджолиМи для жінок... або гірка істина
Ми скоро підемоМіжсезонняМісто над стиром
Мне бы спеть о судьбеМоє полеМожет из сказки
МолитваМостыМой стих
Моїй земній зоріМужчины не плачутНа дереві, на дубочку
На побачення (Оповідання)На руинахНа свидание (из книги "Преданные")
На вечном постуНачало началНад обрієм
Над самотнім кленомНароде мійНас так мало осталось
Настане часНавчітьНе бойтесь, вас не потревожу
Не бросайте на ветер словаНе хлібом єдинимНе люблю
Не оставляй меня!Не пнусь ни в корифеї, ніНе про себе тільки
Не распрощатьсяНе сбывшееся завещаниеНе учите нас жить
Не забули б...Не забывайте!Негрибные дожди
НеизбывностьНелиньНемеркнущие звезды
Неньчин рушникНеньчина пісняНепрохана - некликана...
Неужели так мало осталосьНевідомістьНічна пригода
НікаНика из книги "Преданные"Ніка (Оповідання-реквієм)
Низький уклінО, человечки!..О, камни!..
О спорт, ти -- світ!Ода чаюОдній земній зорі
ОксанаОсь і друге крило...Осеніє
Отак живуОтцвела сиреньОй, не вмирай, клене
Ой, не втихає...ПамятьПамяті Євгена Журавського
Памяти сина ІгоряПерезарядивПетро - Голуб
Підкови щастяПісня про ДніпроПісня про Кривий Ріг
Піймати карасяПламя и пепелПлетью по сердцу
По ком это колокол?..По воле совестиПобачення з поліссям
ПочудилосьПодамся в артистиПодих незримої тіні
Подорож у життяПокаяниеПоліська легенда
ПолісяночкаПонад стиромПора, пора
ПорозумілисьПоследний подарокПосох
ПоспішаймоПостріли в себеПостріли в себе
Повідай, сину...ПраведникамПравнучці Олі на перші роковини
Превыше клятвыПро розумПроснись!
Прости за всёПростити не зможеРано списывать
Роки молодіРоман без продолженияРоса и солнце
Розумні дітиСе ля віСемейные альбомы
Серце матеріЩастяСхилилися верби
Сирота-тополяСкит и храмСлед
СловаСмутокСніг
Снова падают пистьяСобратьям по перуСолодкі сльози
СонСпадщинаСповідь
Стежка до серцяСударка и женаСвіте мій
Світе мій яснийСвята земляСын
Такая зимаТам брат брату не мститТатьянам
Тэдиум витэТеньТи – одна
Тисячоліття третьогоТолько бы вместеТретий тост
Троянда і шипшинаТроянди для ДіаниУ широкім полі
Уходит в прошлое войнаУкраїнці мої, українціУкраїнське село
Усім усіхВальс юностиВчора було літечко
Вечная юностьВелкам, о Евро!Вельможе
ВетерВетеранамВезе ж людям!
ВідпочиньВіє вітер в поліВийди, доню, у зоряну ніч
Вже котрий рік?..Владыки вечностиВогонь вогнем...
Восьмидесятые ХХ-го столетьяВот почему вздыхали горыВремена года
Все чаще слезыВсе попередуВсе простят
Высшая наградаЯ до вас повернусьЯ жить устал...
Я посилаю тобіЯ уйдуЯкось рано-раненько
За роки довгого життяЗа себяЗагадковий феномен
Загнанной лошадьюЗагублена красаЗакон для всіх
Законний господар або ж Ну й нахаба!ЗавистьЗайва краплина
Зеркало душиЗіркиЗнал я женщин
Золота рибкаЗоря моя вже впалаЗупиниться серце
Вы творческий человек?
У Вас есть собственные стихи или проза?
Вы имеете отношение к нашему городу - Кривому Рогу?
Мы будем рады абсолютно бесплатно опубликовать Ваше творчество в текущем разделе.
Для этого нужно просто написать нам.