Кривой Рог > Писатели и поэты > Грес Анатолий Петрович > Оксана | Писатели и поэты Кривого Рога - 1775.dp.ua
повість

Моїй матері з любов’ю і вдячністю.

“Я низько вклоняюсь могилі своєї неньки Оксани Григорівни Репешко, - пухом їй земля і вічна пам’ять! Це вона десятки разів виривала мене з лабед смерті. Це вона, жертвуючи власним благополуч-чям, виводила мене в люди. Це вона навчила мене любити свою малу батьківщину...
...Ненька й понині, коли її світла душа витає вже поміж зірками, лишається для мене живою людиною, з якою я і раджусь, і веселюсь, і печалюсь...”

Анатолій Грес “Фрески пам’яті”

1. В е с н а т у р б о т, в е с н а н а д і й

Вздовж спокійної рівнинної річки, що петляє поміж полями, левадами та городами з одного боку і скелястими схилами – з іншого, розсипалось село Седнівка. З пологих берегів Інгулу у світ вдивляються приземкуваті, перекособочені хати-мазанки. А подекуди, поруч зі згарищами, ні-ні та й вигорбиться поросла бур’янами землянка. У перші повоєнні роки таких поруйнованих і спустошених сіл на таврійських просторах, як морського піску на узбережжі. Схожа з ними своїми згарищами-розвалищами та зубожінням і Седнівка.
У віддаленому кутку села, на пригорку, звідки добре проглядаються і сільські вулиці, й далекі поля та вибалки, вросла в землю, похилилась, неначе підранений птах, хата колгоспниці Оксани – жінки ще молодої, енергійної, але вкрай виснаженої постійним недоїданням та важкими колгоспними роботами. Отут, у Седнівці, де вікували її діди-прадіди, вона вперше побачила весняне небо і відчула красу рідної землі. Тут її батьківщина.
Зовнішністю Оксана – викапана мати: непоказна, невисокого зросту, сухорлява, струнка і жвава жіночка. На скромному, засмаглому від вітрів і сонць обличчі, ніжністю і тугою світяться невеликі, світлосині очі. Голова вкрита білою, по-вдовиному пов’язаною хусткою. Під нею ховається довга темнорусява коса. Вилита бабця Еля в молодості. А от характером вона – геть-чисто в батька: нестримна, запальна і така ж довірливо щира та необе-режно відверта. А головне – до роботи прямо невситима. Бува, вже з ніг валиться, а без діла й хвильки не побуде. Її мозолисті, не по-жіночому жилаві руки навіть уві сні сіпаються, все ніби поспішають покінчити з якоюсь терміновою роботою. Часто ні світ, ні зоря, а Оксана то на городі, то в палісаднику з сапкою порядкує, своїми сумними очима вбирає кольори улюблених квітів. Всотує ту красу душею, щоб довгими зимовими вечорами перенести її на полотно. А тими рушничками прикрасити ікону Божої Матері на покуті, рамки з світлинами, застлати корзинку з паскою на Великдень. Вона любить поратись у дворі і біля хати. Щоправда, остання завдає жінці чимало клопоту, бо то не хата, а одна назва: стара, вікнами вросла в землю. Попрілий солом’яний дах увігнувся, подекуди дірами та ребрами струхлявілих кроков світиться. Аж проситься перекрити, та нічим. Та й стіни туди-сюди повипинались, на одній глині тримаються. Зима надворі чи літо, а як загримить чи нахмариться, у Оксани весь посуд напоготові, бо зі стелі не те, що капає – струмочками дзюркотить. І тоді, як з дірявого човна – тільки встигай вичерпувати.
Одначе, хата хатою. В Седнівці таких після війни вистачає. Хто як може, так свою й ремонтує. А от сусідів не причепуриш і не підсолодиш. Не даремно ж у народі кажуть: “Не купуй хату, а купуй сусідів”. Якраз на них одинокій жінці й не поталанило. Немилосердні і злостиві, заздрісні і гіркі, як полин, трапились їй сусіди. Це про таких часом кажуть: “...не так тії вороженьки, як добрії люди...” І розповісти про цих “добрих” людей випаде ще не одна нагода. Та про них - мова пізніше, бо у ту важку пору Оксані було не до сусідів.
Весна сорок шостого – перша мирна весна після великої Перемоги, видалась дружньою і обнадійливою. Рано зійшли сніги, повіяли теплі південні вітри. У палісаднику повистрілювали півники, зійшли мальви і півонії. Згодом у дворі, неначе молочною піною, взялися цвітом молоді вишеньки. Поміж ними побілена і причепурена до свят хата ніби молодшала і всміхалася своїй господині. У вікна до Оксани зазирнула довгожданна весна. То була весна звичайних селянських турбот і великих надій. Сільчани сподівались на майбутній врожай, обсіювались і обсаджувались, хто чим міг. Часом останню зернину чи картоплину не в чугунчик, а в землю кидали.
У травні випадали рясні дощі, часто гриміли грози. Знаючі люди хрестились і задоволено казали: “Грім гримить – буде хліб родить”. На городах густим цвітом біліли картоплі. Ніжному сонцю всміхались соняхи. Перешіптувались з вітром жита і кукурудзи. Рано заколосились хліба. До врожаю, здавалось, було рукою подати. За своїм невеличким городом, що біля хати, Оксана дивилась, як за малим дитям, бо теж покладала на нього чималі надії. А тому кожен кущик, кожну рослинку як не вдосвіта, до роботи, то при місяці обполювала. Дивлячись на сусідів, спробувала навіть обзавестись власним хазяйством. Назбирає, бувало, від п’ятірки курей яєць – і на базар з ними, на базар. Все-таки копійчина. Миколці до школи штанці і черевики потрібні, та й собі на зиму не завадило б якусь одежину придбати. І, як справжня хазяйка, навіть кота і собаку завела. Погустішав Оксанин двір, повеселішав, і вона раділа тим скупим здобутком, як дитя іграшці. “Щось вродить на городі, а щось – в полі. І тоді дадуть якусь дещицю на трудодень. А там кізонька підросте, – своє молоко матимемо. Якось вже перезимуємо”, – тішила себе надіями Оксана.
Та не так сталось, як гадалось. Наприкінці травня взялась нестерпима спека. З неба – ані тої краплиноньки. Тільки розжарене до біла сонце. Та неугавний гарячий вітер і вдень, і вночі. Ще донедавна зелена городина гинула на очах. Картопля, що ледь встигла набрати зав’язь, зів’яла, побуріла. Молочні зернята пшениці та ячменю висихали на корені. Такі посушливі весни на таврійських просторах – не новина. А от подібної посухи, як того літа, мало хто пам’ятав. І то була не просто посуха. То був перший, відчутний подих немилосердного, добре знайомого голоду.
Та коли б то тільки неврожай. Не даремно ж кажуть, що одна біда не ходить. На голови седнівчан звалилось ще одне, не менш підступне і жорстоке лихо. Колгоспові, щоб розрахуватись з державою, довелось віддати все до зернини. Здали навіть зерно, яким збирались засівати поля наступної весни. А вже про те, щоб розрахуватись з колгоспниками, не могло бути й мови. Після Покрови приїхали уповноважені з району, скликали колгоспні збори і запропонували селянам віддати свій річний заробіток державі. “Добровільно”, “у позику за облігації”, “на відбудову”. Оксані показали місце у відомості, де треба було поставити підпис. Мовляв, усе зароблене одержала сповна. Як не гірко й прикро було ставити той підпис, та вона його поставила, бо ж добре пам’ятала про страждання батьків, коли вперто відмовлялись вступати до колгоспу. Надто дорого заплатили вони за ту відмову.
Насторожувала Оксану і втеча своїх односельців з колгоспного “раю”. Втікали у міста, хто – сім’ями, хто – поодинці. У Оксани теж були родичі і в залізорудному Кривому Розі, і в портовому Миколаєві. А в “хлібному” Кіровограді в партійно-радянських органах працював навіть двоюрідний брат Олексій. Але про втечу вона і думки не припускала. Бо коли б хтось з родичів і погодився надати бідолашній прихист, згодом їй все одно довелося б повернути до “рідного” колгоспу. Адже система радянського кріпацтва все заздалегідь передбачила: видавати селянам паспорти було заборонено, а в місті без них не прижитись.
І їй залишалось єдине: щоб вижити – пристосовуватись до всього, що підносило саме життя. Іншого виходу у неї не було, хоч і гинули кращі надії.
Останню надію на виживання вбивали податки. Їх збирали поквартально. Та вже після жовтневих свят настирливо взялись за тих, у кого платити було нічим. Не забули й про Оксану. Комісії з правлінців та активістів навідувались до неї і вдень, і вночі, зазирали у кожну шпаринку. Перемірювали, переважували, перераховували та описували все, що попадало на очі. Спочатку до зернини вимели з горища кукурудзу. Наступного дня з погрібця забрали картоплю. Потім черга дійшла до курей. Останньою з двору вивели кізоньку. Замість сподівань якось перекалатати довгу голодну зиму, в Оксаниній душі все частіше оживали важкі спогади про не такий вже й далекий тридцять третій рік. Вони були такими гіркими, такими тривожними і відчутними, що не давали спокою ні вдень, ні вночі, переслідували її на кожному кроці і поступово переростали у страх і відчай. Час від часу спливали перед очима жахливі видіння. Ось з дворів виносять померлих від голоду, кидають їх на воза і тягнуть у спільну, за колгоспним садом, могилу. З їхнього двору теж забрали, – молодшого братика і сестричку. Пригадуються попухлі ноги матері і сухі, зчорнілі руки батька, розвалена активістами піч і ось така, як тепер у неї, порожня і холодна хата. Надворі лютує мороз і хурделить так, що світу білого не видно. Хату замело до самої стріхи, в сіни снігу насипало. В хаті – гнітючий напівморок. З темних, вкритих памороззю кутків виповзає колючий холод, а разом з ним – щось жахливе, грізне і непоправне.
Оксана відчула, як пекельне подружжя голоду і смерті налаштовувалось збирати свій ненаситний врожай, а тому готувалась до найгіршого. Після Різдва відчаю у її душі прибувало з кожним днем, і вона все частіше перебирала те, що вдалось приховати від податкових облав і наскоків. Перемацала відро дрібної, що відкладала на посадку, картоплі. Дістала з запічка торбинку з кукурудзою і переміряла її гранчаками. Півкруга макухи сховала за комин як недоторканий запас. Підрахунки, якщо навіть відмовитись від обідів, були невтішними. Може, вдасться до весни дотягнути, а там...один бог знає. Жевріла, правда, примарна надія на колгоспне картоплище. Як розмерзнеться, можна буде дістати з багна якусь картоплину чи пошукати побіля скирд мишачі зерносховища. Та то, як поталанить. А поки що вкотре все переміряла, вкотре розмірковувала, як то вижити. Вона добре знала, якими страхітливими видадуться голодні весняні дні, коли кожна крихта буде не на вагу золота, а ціною в її і Миколкине життя.


2. “ . . . д н е м к р а с н а, а н а х л і б п і с н а “.

“Хліб наш щоденний
Дай нам сьогодні...”
З молитви.

Давно відтріщали немилосердні водохресні морози. Одспівали диких пісень лютневі заметілі. Віддзвенів ніжною мелодією нетривалий березневий капіж. Настав ранній квітень сорок сьомого. Запахло зораними ланами, молодими травами, лякливими вранішніми туманами. З видимим нетерпінням земля чекала тієї довгожданої днини, коли прийме в свої обійми перші хлібні зернята. Прийме цей дарунок з натруджених людських рук і плекатиме його, як мати улюблене дитя. І розродиться потім щедрим та багатим врожаєм. Щоправда, все те – згодом. І до того часу, до врожаю, ще треба якось дожити. Адже не даремно кажуть: “Весна днем красна, а на хліб пісна”. А седнівчани, радіючи теплим весняним дням, втішали себе сподіваннями: “Холодного Юрія пережили, дав би бог і голодного пережити”.
Оксана дістає останній десяток картоплин. Якийсь горох, а не картопля, та й та закінчується. Вона обережно миє кожну картоплину окремо і поглядає на Миколку.
– Оце і все, синку. Зовсім усе, – вона зітхає і винувато опуска очі. На виснаженому обличчі матері проступає вираз суму і тривоги. – Сьогодні ще якось повечеряємо. А завтра, – Оксана тричі хреститься, – завтра... як бог пошле. – Потрісканими, пересохлими, обкиданими виразками губами вона ледь чутно шепоче: “...Хліб наш щоденний...”
– “...дай нам сьогодні...” – підхоплює молитву Миколка і теж хреститься.
– Бог нам, мамо, допоможе, – закінчивши молитись, каже він заспокійливо.
– Не плачте, мамо. Не помремо.
Хлопчина задумливо вдивляється у молодий місяць, що човником виплив з рожево-синіх хмаринок, а далі розсудливо так, по-дорослому каже:
– А таки придумав! Придумав, ма! Завтра – неділя, школи немає. То я зраночку на балку піду. Оту, що за глинищем. Только Мирон пропатякався. Каже, там вже ховрашки прокинулись. Талої води по балці скільки завгодно, буде чим виливати. От тільки б свіжу нірку знайти. Брешуть свистунці, вилізуть. Кому ж охота у власній хатці топитися. Не плачте, ма, будемо з м’ясом. Только казав, ховрашине м’ясо, як добре засмажити, то воно навіть смачніше за крільчатину.
– Добре, синку! Ой, як добре придумав! З самого раночку і йди. Не дожидайся, доки тебе хтось випередить.
– Вони ж нічого поганого не їдять. Правда, ма? – щебетав далі Миколка.
– Ячмінь, пшеничку на зиму собі ще до жнив носять. А тепер у них всі запаси вийшли. Свистунці, як і ми, голодні до смерті і вилазять травичку пощипати. А ми їх тут – цап-царап! Правда, ма?
– А шкірки заготівельнику здамо, – розмріялась і Оксана. – Все ж якась копійчина буде. Тобі на сорочечку квітчастого ситцю наберемо. То ти, синку, вже не полінуйся. Бо мені завтра увесь день за сівалкою ходити. Отам, за городами сіятимуть.
– А ви б, мамо, того... Хоч зернят там пожували. Бо раптом ховрашки ще сплять і нічим буде повечеряти. Я Толька знаю, для нього збрехати, що...
– Ні, дитино. Зернят – не можна. Кажуть, посівмат отрутами оброблений. Нібито від шкідників. Може й брехня, а все ж боязко.
– А ви, ма, – не вгавав Миколка, – водичкою його з баклаж-ки. Промиєте і можна. У вас он... ноги... Баба Марфа казала, як ноги пухнуть, то й померти не довго. Ви ж мене одного не залишите? Правда, мамочко? Пра?..
Він почав підшморгувати носом і тихо схлипувати. Потім присунувся до матері, пригорнувся до її грудей, вхопився рученятами за її шию, неначе боявся залишитись назавжди самотнім. Губи продовжували шепотіти якісь лагідні і водночас не по-дитячому пекучі слова.
– Та що ти, дитинко? Що це ти, Миколко?! Ти ж у мене – мужчина, – намагалась заспокоїти його Оксана. А голос бринів і радістю, і тривогою. – Та нехай там що! Нехай з неба громовиці чи камені, а я, я тебе, любесенький... самого... ніколи не залишу. Чуєш, синку, ніколи!
Стареньким фартушком вона витерла вологі очі і заспокійливо тихо всміхнулась.
Надворі зробилось зоряно. Місяць помітно понижчав, а невдовзі й зовсім сховався за безформним сірим обрієм. Поступово стихав сварливий лемент біля колодязя і собачий гавкіт на хуторі. Село все глибше занурювалось у короткий і важкий весняний сон. А Оксана з Миколкою все гомоніли та гомоніли біля вже давно згаслої кабиці. Вони навпомацки вмокали солодкаво-нудотні картоплини у сіль і, вимушено прицмокуючи, поволі їх пережовували. Їжа віддавала металевим присмаком мідної гільзи, в якій її варили, та все ж втамовувала болюче відчуття голоду.
Повечеряли. А незабаром втома і міцний сон перенесли їх в інший, більш лагідний і привітний, але, на жаль, нетривалий і примарний світ.
День, що настав після тієї короткої ночі, нічого особливого в їх життя не приніс. Хіба що на якийсь крок наблизив до заповітного врожаю. Зовсім іншим видався для Оксани вечір.
Починало сутеніти. По вибалках стелились легенькі туманці. Село переповнював звичайний вечірній гамір. Отам, внизу по вулиці, хтось напуває біля колодязя худобу. У сусідському дворі баба Марфа блудливу курку у хлівець заганяє. Десь далеко за селом лунає сумна пісня, – дівчата з роботи повертаються. А неподалік, прямо за околицею, жалібно поскрипують немащені колеса старенького воза. Надворі тепло і затишно, і Миколка, закутавшись у латану-перелатану свитину, примостився на причілковій призьбі. Його хилить в сон, та він примушує себе ловити кожен шерхіт, кожен віддалений звук. Він чекає маму, – зморену, голодну, можливо, навіть, роздратовану, але найближчу, найріднішу йому людину. І вже крізь сон хлопчина вловлює оте поскрипування коліс і нетерпляче іржання втомлених конячат. Миколка викочується зі свого кубельця, і уважно прислуховуєть-ся. Під сусідською хатою, у діда Короля, перемовляються. Хтось покахикує і попихкує самокруткою. А віз вже за самісіньким городом, торохкотить все гучніше, все веселіше. Порівнявшись з невеличким сарайцем на провулку, коні зупиняються.
– Миколко! Де ти? Чуєш? Йди-но сюди, синку!
“Хе! – всміхається до себе хлопчина. – Напевне мама подумала, що він – у хаті. Спить. А він тут, поруч. Він так її чекав.”
– Осьдечки я! Біжу, ма! – радісно кричить він у відповідь і біжить до сарайця.
– Візьми відро, синку. Десь там у хаті... Сховаєш.
– А ви, ма? Може б попоїли? Я супчику... кропив’яного... З рибкою зварив. Я, ма, біля мосту двох окунців піймав. А ховрашків... не знайшов.
– Ну й молодець, Миколко! Яка у мене золота дитина! Я й справді голодна, ледь на ногах тримаюсь. Та ти вже підожди трішки. Ось, тільки коней відведу і будемо вечеряти. Я – швиденько, синку. Я – швиденько...
Цвйохнув батіг, заспівали своєї пісні колеса. Вискочивши з провулку, віз з гуркотом покотився вниз.
Літній табір для коней і волів знаходився за селом, у вибалку біля криниці. Туди й привела Оксана зморених конячат і взялась хутенько розпрягати.
– Ти... той, – пришкутильгав, покахикуючи, дід Тиміш, – облиш, дочко. Я помаленьку сам. А ти чвалай додому.
Додому Оксані хотілося не чвалати, а летіти. Та їй здавалось, що вона не йде, а повзе по цій наїзженій гладенькій дорозі. Надто важко дихалось. І серце – підскакувало, як підранений заєць. А ноги, такі важкі, такі неслухняні. “Бач, як їх рознесло! Йти зовсім відмовляються. Напевне, від перевтоми. Та нічого, нічого, –втішала себе Оксана, – тепер не помрем. І травичка он піднялась. І ховрашки прокинулись. Та й річка ракушками і рибкою допоможе. Не помрем! Виживемо. І Миколка мій виросте. Він не лінивий і розумненький. Душа у нього жаліслива. І внуків мені подарує, і старість мою догляне. Тож нічого на долю нарікать. Гріх. Адже доля, як казали мама, – від Бога...”
Доки допхалась, в хатах то сям, то там засвітились вікна. “Напевне, Миколка мене не діждався і давно спить. А хто ж тоді ото у нас на причілку бубонить? Якась тяганина на призьбі. Не інакше, як хтось схлипує. Часом, не Миколка?..”
У душу, як з глибокої ями, війнуло холодком і підсвідомим страхом. Підійшла ближче і обімліла: під хатою сиділи обидва сусіди – старий Король і бригадир Костя. А поміж ними, затиснутий з обох сторін, заплаканий, з відром біля ніг, Миколка.
– Добрий вечір, – привіталась тихим, тремтячим голосом. – Що тут? Чого ти, синку? Хто тебе?..
– Що ж це ти, Аксютко, – з докором у голосі перебив її Король, – колгосп обкрадаєш? Рішила, знацця, зловмисно державі шкодить?
– Яке обкрадання? Що ви, Іване Степановичу, верзете? Та ще – зловмисне...
– А я тобі обіцяв? Я казав, що ти мене ще пригадаєш? – злорадно всміхаючись, приєднався до Короля бригадир. – Ото, дорогенька, не треба було отам, у посадці комизицця. А то... всі жінки, як жінки, а вона... Корчить із себе непорочну. От тобі й непорочна! Чи може свого байстрюка незайманкою привела? Та я твого ляпаса на все життя, я його до гроба пам’ятатиму. Тепер і поквитаємось... Ги-ги-ги...
– Брешеш, бицюро колгоспний! Як паршивий собака, брешеш! Є у моєї дитини батько! Чуєш – є! Тільки він по чужих жінках не бігає, вдів по посадках, як ти, не щупає! Він... Він...
Та й змовкла, на півслові зціпила зуби. Не розказувати ж цим нелюдам, що її Петро гострого язика мав і на нетверезу голову умудрився щось не те про владу бовкнути. От і кайлує вугіллячко за якимсь Холодним колом. Таке одкровення їм було б на втіху.
– Ну, що? Вмовкла, незайманко? То ж бо й воно! – зловтішно хіхікав Костя.
– Мамо! Мамочко! – сіпнувся, було, з живих лещат Миколка. – Я не винен. Це вони... Відро рябий, коло порогу вихопив, як я двері відчиняв...
– Відпустіть дитину, звірі! – крикнула Оксана.
– Забрав відро, а тоді ще й діда Івана покликав. Я хотів... – сіпався з лещат Миколка.
– Воно, звичайно: голод – не свій брат, – відпускаючи хлопчину, ніби із співчуттям промовив Король. – Та от що я тобі скажу, Аксютко. Як пригадаю, що твій пес нашого півня і кращого кроля пошматував, мною аж сіпає. Або згадай, як ти мого Борьку... На все ж село зганьбила. А за що? За якийсь там метр городу? Може він помилково межі не помітив. А ти... Так шо... обідливо, чуєш. Зразу... На все село... От і виходить, що Костя полностію правий. І пора тебе, Аксютко, провчить. В такіх случаях положено акта составлять. Бери, знацця, відро та й гайда з нами. У сільсовєт...
- Дядьку Іване! Що ж ви таке говорите?! – в голосі Оксани вчувався і гнів, і розпач, і страх. – Ну, розірвав! Так вони ж, зарази, півгороду у мене викосили. А коли б ото вам? Та й яке там у відрі зерно? Придивіться краще, там більше землі. В ріллю розсипалось, от і згребла. В сіялку ж не можна – сошники заб’є. Не навмисне я, чуєте? Простіть, Степановичу... Ми ж, як-не-як, сусіди...
І зайшлась тихим плачем, притискуючи до себе переляканого Миколку.
Так, корінний седнівчанин Іван Король був її сусідом, бо межував з Оксаною і двором, і городом. Його дружина, баба Марфа, як тепло і сонячно, виповзала у двір. Пошвендяє туди-сюди, нагодує курей, повисить трохи на хвіртці та й знову у хату. А Іван Степанович ще парубок моторний. Як не біля крамниці чи колодязя, то біля млина або на вигоні чоловічі зборища очолює. А як у старшенької, Фросі, почав розпухати живіт, Король, для годиться, побурчав, покаркав на стару Марфу, мовляв, не догледіла, та зрештою погодився на приймака. Тим паче, що зятем мав стати не якийсь там конюх чи пастух, а сам Захарько, хоч і бідний, зате – парторг і права рука голови сільради. Від такого зятя хіба що дурень відмовиться. Та й сам Король ще з часів розкуркулювання ходив у активістах. А вже як з поміччю зятя-приймака пропхався у правління, то таким цабе став, що й не сказати. Він, щоправда, і до того не кожному на добридень відповідав і не зупинявся будь-з-ким словом перемовитись, а як Фрося онуком розродилась і Захарько до них перебрався, Іван Степанович відчув себе справжнім у селі королем. І доля якоїсь одиначки, нехай навіть сусідки, цікавила його не більше, аніж торішня трава при дорозі. Завжди, коли у Короля щось просили або звертались за допомогою, він почував себе на сьомому небі. А тут ще одна беззахисна мало не на колінах перед ним повзає. От тільки шкода, що окрім Кості ніхто з односельчан цього не бачить. “ Як шкода “, – подумав він зітхнувши. А далі – до Оксани:
– Сусіди, кажеш? Воно, канєшно... Тільки обідливо...
– Ха-ха! Су-сі-ди! – затрясся від сміху Костя. – І вкрала вона не навмисне! А по пиці, по пиці мені, отам у посадці... теж не навмисне?! Я, я покажу тобі... колгоспного бугая!
Вигляд у рябого був загрозливо-жахливий. Брудно лаючись, він розмахував кулаками, хрипів, заїкався від гніву і, здавалося, у цю мить, якби міг, з’їв би свою сусідку, не посоливши.
– Т-ти, Степановичу, як собі знаєш! А я, й-я цій гадині не прощу! Чуєш, ні за що! – закричав він Оксані у самісіньке вухо. – Т-ти у мене ще в тюрмі вошей погодуєш!
Потім ухопив перелякану жінку за руку і поволік з двору на вулицю.
Рябий теж був Оксаниним сусідом, тільки дещо випадковим. Цей непоказний кривоногий чоловік з густо подзьобаним віспою обличчям і безбарвними, як у риби, очима, що так і нишпорили по молодичках, раніше мешкав на другому кінці села і вже там мав славу небаченого нахаби і волоцюги. Деякий час рябий працював об’їздчиком і, чи треба, чи ні – зазирав жіночкам у пазухи. Нібито шукав крадене зерно. І біда чекала ту молодичку, коли й справді щось, окрім грудей, там знаходив. Та то були тільки квіточки, бо невдовзі Костю призначили бригадиром, і відтоді баболюбські схильності кривоногого розквітли таким чортополохом, що й уявити важко. Найбільше діставалось сільським вдовам. За ту підлу вдачу Костю прозвали колгоспним бугаєм. А він цим не тільки гордився, а й мстив непоступливим як тільки міг. Після війни чоловіки й справді були, як казав голова колгоспу, “ у діфіціті “. Та все ж не кожна порядна жінка погоджувалась бодай на часинку стати власністю рябого. А от Мілька, Оксанина сусідка, не лише погодилась, а й поставила волоцюзі свою умову: “ Або я – і тільки, або ж – без мене. Он, - тицяла йому пальцем, - і Нінка, і Оксана, і Катря. Усі без чоловіків. До того ж молодші і вродливіші...” Та Костя вже прилип до Меланії, як шевська смола до чобота і, полишивши свою законну дружину з донечкою, пішов у прийми. Але спідничником так і зостався, бо горбатого, як кажуть, могила виправить. І не раз, бувало, і при Мільці, і при людях кидав похітливий погляд то на Нінку, то на колгоспну кріпачку Оксану. От тільки сварливої і хитрої Катрі, яку в селі недаремно прозвали Солохою, Костя уникав. Здавалося б, чим не ласий шматочок для слабкого щодо “адамових реберець” волоцюги? Але так вже влаштована людина – шукає не собі подібних, а того, чого самій не вистачає. Чи не тому, перехиливши в чоловічій компанії зайву чарчину, бригадир пихато похвалявся: “ І куди вона, ота Аксютка, подінеться? Сама за мною як милесенька бігатиме. На колінах приповзе...”
І слів на вітер дарма не кидав. А робив усе можливе, усе припустиме і неприпустиме, аби й справді поставити Оксану у повну від себе залежність.


Добавить комментарий
Ваше имя:
Введите код:
Комментарий:

А сынов все несут...А ти думай... думай...А вже котра осінь
Афганская аллеяАфганский вальсАллея света
БальзамБежит рекаБелая сирень
Без названияБеззаперечна істинаБілі тумани
Білий танецьБуянБуян
Было счастьеБыть может, не желтые листьяЧаклунка
Час каміння збиратиЧас проб'єЧервоні сльози
Четверта заметільЧетвертая метельЧетвертая метель
Чи то доля?..Чи залишимось кріпаками?..Чорна помста
Чорні тюльпаниЧорний снігЧто рассказать тебе, родимый?..
Цикламенні доліЦінуймо вчасноЦветы и звёзды
Цвіт калиниДарунок від БогаДе моя родина?
Девочка, девушка, женщинаДіти наші, дітиДжерело кохання
До тебеДомашние музеиДорога до раю
ДругуДума про КобзаряДва крила душі моєї
Є, що тілом...ЭхоЕще одно слово
Есть только жизньФотографияФрески пам’яті
Гірка спадщинаГитара и яГлаза
Глазами простого украинцаГоды, годыГорицвет
Хіба я винен?..Химеры счастьяХобі
Хто кого врятував...Хто кого врятував...Хвилини мовчання
И только ночьюІду до ТарасаІстина
Из неизведанного мираЖеланиеЖелания
Життя втомилоЖорстоке милосердяК юбилею
Кажется, вчераКак будто-бы вчераКак солнце
КайфКазка про Добре Серце, Мудру Голову та ЯзикКазка про Добро і Зло
Казка про ДолюКазка про ДолюКазка про Душу і Тіло
Казка про Душу і ТілоКазка про Гріхи і ПрощенняКазка про Життя або Полюби Смерть свою
Казка про любов і ненавистьКазка про молодість і старістьКазка про Память та Безпамятство
Казка про Правду-Справедливість та КривдуКазка про РічкуКазка про річку
Казка про Розум, Пам’ять та Безпам’ятствоКазка про ЩастяКазка про Сонце, Землю та Місяць
Казка про Сонце, Землю та МісяцьКазка про совістьКінь і свиня (байка)
Коли прийде мій часКоли прийде остання митьКолись...
КолокольчикКури не винніКузьмине болото
Кузнецовський вальсКвіти посаджуКвіти запізнілі
Ласкаво запрошуємоЛебеді біліЛебідь, Рак і Щука (байка)
ЛекарстваЛинуть хмариЛисочка
Літа моїЛысочка (из книги "Преданные")Любимой
ЛюблюЛюдці і горобціМелодия одиночества(Из книги "Преданные")
Мелодия одиночества(Из книги "Преданные")Мелодія самотностіМене не в силі полюбити ти
Мені однаковоМертві бджолиМи для жінок... або гірка істина
Ми скоро підемоМіжсезонняМісто над стиром
Мне бы спеть о судьбеМоє полеМожет из сказки
МолитваМостыМой стих
Моїй земній зоріМужчины не плачутНа дереві, на дубочку
На побачення (Оповідання)На руинахНа свидание (из книги "Преданные")
На вечном постуНачало началНад обрієм
Над самотнім кленомНароде мійНас так мало осталось
Настане часНавчітьНе бойтесь, вас не потревожу
Не бросайте на ветер словаНе хлібом єдинимНе люблю
Не оставляй меня!Не пнусь ни в корифеї, ніНе про себе тільки
Не распрощатьсяНе сбывшееся завещаниеНе учите нас жить
Не забули б...Не забывайте!Негрибные дожди
НеизбывностьНелиньНемеркнущие звезды
Неньчин рушникНеньчина пісняНепрохана - некликана...
Неужели так мало осталосьНевідомістьНічна пригода
НікаНика из книги "Преданные"Ніка (Оповідання-реквієм)
Низький уклінО, человечки!..О, камни!..
О спорт, ти -- світ!Ода чаюОдній земній зорі
ОксанаОсь і друге крило...Осеніє
Отак живуОтцвела сиреньОй, не вмирай, клене
Ой, не втихає...ПамятьПамяті Євгена Журавського
Памяти сина ІгоряПерезарядивПетро - Голуб
Підкови щастяПісня про ДніпроПісня про Кривий Ріг
Піймати карасяПламя и пепелПлетью по сердцу
По ком это колокол?..По воле совестиПобачення з поліссям
ПочудилосьПодамся в артистиПодих незримої тіні
Подорож у життяПокаяниеПоліська легенда
ПолісяночкаПонад стиромПора, пора
ПорозумілисьПоследний подарокПосох
ПоспішаймоПостріли в себеПостріли в себе
Повідай, сину...ПраведникамПравнучці Олі на перші роковини
Превыше клятвыПро розумПроснись!
Прости за всёПростити не зможеРано списывать
Роки молодіРоман без продолженияРоса и солнце
Розумні дітиСе ля віСемейные альбомы
Серце матеріЩастяСхилилися верби
Сирота-тополяСкит и храмСлед
СловаСмутокСніг
Снова падают пистьяСобратьям по перуСолодкі сльози
СонСпадщинаСповідь
Стежка до серцяСударка и женаСвіте мій
Світе мій яснийСвята земляСын
Такая зимаТам брат брату не мститТатьянам
Тэдиум витэТеньТи – одна
Тисячоліття третьогоТолько бы вместеТретий тост
Троянда і шипшинаТроянди для ДіаниУ широкім полі
Уходит в прошлое войнаУкраїнці мої, українціУкраїнське село
Усім усіхВальс юностиВчора було літечко
Вечная юностьВелкам, о Евро!Вельможе
ВетерВетеранамВезе ж людям!
ВідпочиньВіє вітер в поліВийди, доню, у зоряну ніч
Вже котрий рік?..Владыки вечностиВогонь вогнем...
Восьмидесятые ХХ-го столетьяВот почему вздыхали горыВремена года
Все чаще слезыВсе попередуВсе простят
Высшая наградаЯ до вас повернусьЯ жить устал...
Я посилаю тобіЯ уйдуЯкось рано-раненько
За роки довгого життяЗа себяЗагадковий феномен
Загнанной лошадьюЗагублена красаЗакон для всіх
Законний господар або ж Ну й нахаба!ЗавистьЗайва краплина
Зеркало душиЗіркиЗнал я женщин
Золота рибкаЗоря моя вже впалаЗупиниться серце
Вы творческий человек?
У Вас есть собственные стихи или проза?
Вы имеете отношение к нашему городу - Кривому Рогу?
Мы будем рады абсолютно бесплатно опубликовать Ваше творчество в текущем разделе.
Для этого нужно просто написать нам.