Кривой Рог > Писатели и поэты > Грес Анатолий Петрович > Ніка (Оповідання-реквієм) | Писатели и поэты Кривого Рога - 1775.dp.ua
Та завжди – добрі. Як моя мати... Пригадую той вечір, коли в кінотеатрі незнайомий чоловік, мій майбутній господар, вперше взяв мене в руки і якось несподівано, з очевидним хвилюванням у голосі, запитав її: "Ну, що, собако, дозволяєш взяти твоє дитя?"
Моя мати у відповідь пильно подивилась на людину, що тримала її дитинча і промовчала. Тільки в оповитих невимовною материнською тугою очах на увесь світ кричало німе запитання: “А не скривдиш мою маленьку? Скажи мені, людино, правду! Бодай колись, коли мене вже не буде! Бодай ненароком – не скривдиш?!”
Від того погляду чоловік здригнувся, ніби й справді одним тільки людським серцем почув оте німе запитання. “Ні, ні! – схвильовано забринів його голос, і він міцніше притис мене до грудей. – Та ти що?! Та я... Я клянусь тобі, собако!.. Ніколи, чуєш, ніколи не скривджу твою крихітку!..” Він говорив тихо, але так палко, так щиро і переконливо, що моя мати повірила незвичайній клятві. Мабуть, повірила, бо не гавкнула і навіть не загарчала, як це зазвичай роблять інші собаки, коли їх дітей беруть в руки чужі. Вона тільки опустила голову і відвернулась, щоб сховати від людей свої сумні очі. Навіщо їм бачити собачі сльози? Материнські сльози. Нехай забирають... Адже у цього чоловіка, здається, добра душа. “Іди, донечко, йди! – почула я її мовчазливе благословення. – Ці люди... Вони тебе ніколи не скривдять... ”
Неньчині слова виявились пророчими. Вже по тому, коли у мене з’явились такі добрі нові господарі, я зрозуміла одну просту істину – собакам без людей, без власного господаря ніяк не можна. Творець тільки для того й пустив нас на світ, щоб ми вірно служили людям. А тоді, маленькою, я увесь час запитувала себе: “Ну навіщо, навіщо оці люди відривають мене від неньки?! Забирають, не запитуючи моєї згоди! Для чого я їм? Щоб бути живою іграшкою? А, може, їм потрібен охоронець? Чи для того, щоб в густих травах відшукувати зайців та куріпок, виганяти з високих очеретів диких качок, різних там бекасів та куликів? А що, як хтось жорстокий і сильніший від людей вкрав їхніх діток, і тепер їм ні на кого виплеснути людську доброту і все тепло своїх зранених душ?! Якщо так, то... гріх було б не погодитись. Нехай мене забирають. Може, це й справді настільки мудрі й добрі люди, що замінять мені матір. А я... Я спробую, докладу всіх сил, аби хоч частково замінити їм людську дитину...”
А мій новий господар, подякувавши того вечора моїй засмученій матері, поклав мене в нагрудну кишеню куртки і пішов дивитись кіно. Його тіло зігрівало мене і п’я нило. Дрімаючи, я вперше почула, як б’ється людське серце. Тук-тук, тук-тук... Як ось тепер – моє: трохи схвильовано, чимось наполохано, тривожно і розгублено. Цей тривожний стукіт заколисував, і я опам’яталась в просторій, яскраво освітленій кімнаті під веселий сміх і радісні вигуки мого нового господаря, його дружини та ще зовсім старенької бабусі.
– Людоньки! Яке диво! Яка краса! – раділа моїй появі старенька.
– То так і назвемо її ... Нікою. Нехай носить ім’я богині Перемоги, – запропонував господар.
– Авжеж, авжеж, – погодилась господиня. – Нехай буде Нікою.
А бабуся на знак згоди пригостила мене теплим молоком.
Так я стала Нікою. Ночами, уві сні, кілька разів приходила до мене моя мати. І тоді мене обіймала холодна і колюча туга. Я починала тихенько скавуліти, від чого господар відразу просинався, опускав з ліжка натомлену руку і замість маминого соска пропонував мені мізинного пальця. Я охоче його смоктала, мені робилось хороше. А відтак приходили спокій і довгий міцний сон.
Миготіли дні, танули довгі зимові ночі, і незабаром я навчилась виповзати зі свого житла, аби зробити перші собачі справи. То залишу в коридорі невеличку калюжку, то, граючись, сховаю під диваном тапочки або шкарпетки. Та справжніх прикрощів я почала завдавати господарям тоді, коли у мене з’явились гострі зуби. Разом з ними народилось непереборне бажання гризти усе, що попадало під лапи. Особливе задоволення отримувала я від “латання” черевиків і “штопання” шкарпеток. Господарі довго не знали, що зі мною робити, як віднадити від цієї поганої звички. І не придумали нічого кращою, як натирати найспокусливіші для мене речі червоним перцем, Та я не ображалась, бо встигла вже полюбити їх своєю незвичайною собачою любов’ю.
За вікнами лютували морози і хуртовини, сікли холодні дощі, завивали шалені вітри. Одного такого вечора вся сім’я зібралась біля ящика, що сяяв м’яким ніжно-блакитним світлом. Показували великого білого пса з чорним вухом. Здається, його звали Бімом. Як і всі собаки, він був безмежно відданим своєму господарю, але загинув безглуздою смертю. Так от, коли Бімів господар, поховавши його у лісі під березами, зробив над могилкою декілька прощальних пострілів, я вперше побачила на обличчі у свого господаря сльози. Плакали тоді всі наші домашні. Мені теж було шкода Біма, але, дивлячись на їх заплакані обличчя, я раділа, бо дякувала долі, що послала мені таких чуйних і добрих господарів.
А час не йшов, не біг. Він летів, немов перелякана куріпка. І що не день, то щедріше пригрівало сонечко. З півдня подули теплі вітри, покоротшали ночі. Починалась перша моя весна.
Наближались незабутні часи моєї юності. Майже щодня господар виводив мене на прогулянки – до річки, в ліс, на луг. І кожного разу вражало розмаїття навколишнього світу, яскравість кольорів, зачаровуюча мелодійність звуків, ніжність і гострота запахів, дрібнота комах і громіздкість тварин. Сонячними весняними ранками світ переповнювався дзвінким щебетанням і радісним курликанням птахів. Та у моїй крові було безперечно щось від мисливських собак: мене чи не найбільше бентежило і вражало розмаїття різних запахів. Одні – збуджували бажання пошуку, інші – насторожували, попереджували. Зустрічались часом і такі, що п’янили, дурманили, зводили з розуму. Я безмежно раділа, коли, йдучи на прогулянку чи рибалку, господар брав мене з собою. Кожна така подорож ставала чудовою нагодою глибше пізнати оточуючий мене світ.
Літо того року видалось неймовірно спекотним і зносити таку жару в місті було справжніми тортурами. Тоді одного недільного ранку господарі посадовили мене на заднє сидіння автомобіля, і ми вирушили в першу спільну подорож. За годину зупинились в лісі біля води. Велику воду я вже бачила на рибалці. Але це була найбільша вода, яку мені будь-коли доводилось спостерігати. Господарі часто повторювали: озеро, Біле озеро, Біле. І ось – ми біля нього. А вода в ньому й справді прозора, тепла і м’яка, як заячий пух. Така привітна, що, навіть не вміючи плавати, я кинулась доганяти своїх господарів, які вже плескались у живому дзеркалі біля берега. Спекотний день, більшу частину якого ми провели у воді, закінчився тихим, напоєним лісовими ароматами, вечором. Мабуть, такі вечори бувають тільки на Білому озері. На березі, то тут, то там горіли вогнища, мерехтіли між деревами, немов зірки, що впали з неба та так і не погасли. Ми теж сиділи біля вогнища, ласували смаженою ковбасою, насолоджувались духмяною кавою. З озера подував легенький вітерець і об берег плескались рожеві хвильки. Яке то було блаженство!.. На ніч господарі забралися в намет, а я залишилась зовні, щоб, чого доброго, не проґавити наближення сторонніх. Відтоді я з нетерпінням чекала літечка, бо вважала його найкращою порою року. Так думала доти, аж поки ця страшна хвороба не підстерегла мене саме влітку, в моє останнє літечко. А до нього були у мене і перша золота осінь, і багатосніжні мисливські зими.
Пригадую, однієї ранньої осені, закинувши за плечі рюкзаки і прихопивши рушниці, господарі побрели вздовж нашої бистроводної річки. Згодом ми вийшли на широкий, до самого обрію луг. Увесь він був посічений озерцями, канавами, тихими заплавами, зарослими дикою травою та очеретами. Пахло свіжим сіном, куріпками, качками, куликами. Господар клацнув рушницею, підбадьорливо всміхнувся, і ми приступили до полювання. Це – моє найулюбленіше заняття. Правда, інколи прикро бачити, як господар, загалом – досвідчений мисливець, спокійно минає виводок куріпок, що ховається у траві в кількох кроках від нього. Так само, ніби зачарований, проходить повз качку, запах якої чути за десятки метрів. В такому разі, вловивши запах птаха, я вже не церемонилась і буквально тягла туди господаря за штанину, і ми рідко коли повертались без здобичі. В нагороду мені діставалось то крильце, то голова птаха. А вдома я завбачливо ховала заячі лапи і вуха на “чорний” день, якщо, бува, господар занедужає, чи підведе погода, і вибратись на наступне полювання ми не зможемо.
Тієї зими снігу випало – як ніколи. У полі – ще сяк-так: то обігнеш замет замерзлою канавою, то переповзеш його на животі, інша справа – у лісі. Десь під вечір ми опинилися між високими деревами і довго долали засніжені хащі. Незабаром я остаточно вибилась із сил і зрозуміла, що самостійно подолати метрову глибину снігу не зможу. Хоч сядь та й плач. Господар сам ледь волочив ноги, та, помітивши мою безпорадність, взяв мене на руки, притис до мокрого від утоми тіла і повільно пошкандибав до найближчої дороги. Того разу нам не поталанило: відмотавши по заметах щонайменше два десятки верст, ми, окрім заячих слідів, так нічого й не побачили. Але тому полюванню я все одно була безмежно рада. Бо вкотре відчула справжню до себе любов. От і зараз, дрімаючи у цьому дивному, неприродному сні, зайвий раз переконуюсь – нічого ціннішого відданості і довіри у житті не існує. На жаль, люди, говорячи про любов, мають на увазі не довіру, не відданість, а щось зовсім інше. Вони – чудові створіння, але дещо зарозумілі, бундючні. Вони звикли вважати себе чи не найрозумнішими істотами у світі. І ніхто з них ніколи не прагнув стати найвідданішою. Творець нагородив цим одне-єдине створіння – нас, собак. А ще – наділив довірливістю. Такою безмежною і безрозсудливою, що часто саме вона, – ой, як часто! – стає причиною нашої трагічної загибелі...
Як швидко минає час! Саме життя доводить, що у нас, собак, він тече разів у десять швидше, аніж у людей. Здається, тільки вчора вчилась розуміти людську мову, розрізняти запахи, долати перешкоди, відшукувати дичину. А все те – лише відбитки у моїй пам’яті яскравих миттєвостей прожитого часу.
Пригадую, коли мені виповнилось п’ять років, за людськими мірками то вже був полудень мого собачого віку. І закарбувався він в моїй пам’яті важкою та довгою, майже в цілу добу, дорогою. А ще – болючою, навіть трагічною під час тієї подорожі подією.
У далеку, незнайому путь довелось вирушати пізнього вечора. Цілісіньку ніч машина то шурхотіла по асфальту, то підскакувала на вибоїнах грунтівки. Мотор не вмовкав навіть тоді, коли треба було збігати за кущі. Наступного дня, коли сонце вже стояло в зеніті, ми, нарешті, дістались великого і гамірного міста. Але скільки не старались, як не поспішали, рідну і дорогу нам людину встигли поховати без нас. В осиротілому дворі підвивала і гавкала собака, безцільно снували чужі, удавано і по-справжньому засмучені люди. Звідусіль віяло пусткою і сумом. Я відчула: яке-то велике горе спіткало мого господаря. Як боляче спостерігати людський відчай і безпорадність, та ще важче – усвідомлювати власне безсилля, тому я трималась подалі від своїх. Та біда, як кажуть люди, одна не ходить.


Добавить комментарий
Ваше имя:
Введите код:
Комментарий:

А сынов все несут...А ти думай... думай...А вже котра осінь
Афганская аллеяАфганский вальсАллея света
БальзамБежит рекаБелая сирень
Без названияБеззаперечна істинаБілі тумани
Білий танецьБуянБуян
Было счастьеБыть может, не желтые листьяЧаклунка
Час каміння збиратиЧас проб'єЧервоні сльози
Четверта заметільЧетвертая метельЧетвертая метель
Чи то доля?..Чи залишимось кріпаками?..Чорна помста
Чорні тюльпаниЧорний снігЧто рассказать тебе, родимый?..
Цикламенні доліЦінуймо вчасноЦветы и звёзды
Цвіт калиниДарунок від БогаДе моя родина?
Девочка, девушка, женщинаДіти наші, дітиДжерело кохання
До тебеДомашние музеиДорога до раю
ДругуДума про КобзаряДва крила душі моєї
Є, що тілом...ЭхоЕще одно слово
Есть только жизньФотографияФрески пам’яті
Гірка спадщинаГитара и яГлаза
Глазами простого украинцаГоды, годыГорицвет
Хіба я винен?..Химеры счастьяХобі
Хто кого врятував...Хто кого врятував...Хвилини мовчання
И только ночьюІду до ТарасаІстина
Из неизведанного мираЖеланиеЖелания
Життя втомилоЖорстоке милосердяК юбилею
Кажется, вчераКак будто-бы вчераКак солнце
КайфКазка про Добре Серце, Мудру Голову та ЯзикКазка про Добро і Зло
Казка про ДолюКазка про ДолюКазка про Душу і Тіло
Казка про Душу і ТілоКазка про Гріхи і ПрощенняКазка про Життя або Полюби Смерть свою
Казка про любов і ненавистьКазка про молодість і старістьКазка про Память та Безпамятство
Казка про Правду-Справедливість та КривдуКазка про РічкуКазка про річку
Казка про Розум, Пам’ять та Безпам’ятствоКазка про ЩастяКазка про Сонце, Землю та Місяць
Казка про Сонце, Землю та МісяцьКазка про совістьКінь і свиня (байка)
Коли прийде мій часКоли прийде остання митьКолись...
КолокольчикКури не винніКузьмине болото
Кузнецовський вальсКвіти посаджуКвіти запізнілі
Ласкаво запрошуємоЛебеді біліЛебідь, Рак і Щука (байка)
ЛекарстваЛинуть хмариЛисочка
Літа моїЛысочка (из книги "Преданные")Любимой
ЛюблюЛюдці і горобціМелодия одиночества(Из книги "Преданные")
Мелодия одиночества(Из книги "Преданные")Мелодія самотностіМене не в силі полюбити ти
Мені однаковоМертві бджолиМи для жінок... або гірка істина
Ми скоро підемоМіжсезонняМісто над стиром
Мне бы спеть о судьбеМоє полеМожет из сказки
МолитваМостыМой стих
Моїй земній зоріМужчины не плачутНа дереві, на дубочку
На побачення (Оповідання)На руинахНа свидание (из книги "Преданные")
На вечном постуНачало началНад обрієм
Над самотнім кленомНароде мійНас так мало осталось
Настане часНавчітьНе бойтесь, вас не потревожу
Не бросайте на ветер словаНе хлібом єдинимНе люблю
Не оставляй меня!Не пнусь ни в корифеї, ніНе про себе тільки
Не распрощатьсяНе сбывшееся завещаниеНе учите нас жить
Не забули б...Не забывайте!Негрибные дожди
НеизбывностьНелиньНемеркнущие звезды
Неньчин рушникНеньчина пісняНепрохана - некликана...
Неужели так мало осталосьНевідомістьНічна пригода
НікаНика из книги "Преданные"Ніка (Оповідання-реквієм)
Низький уклінО, человечки!..О, камни!..
О спорт, ти -- світ!Ода чаюОдній земній зорі
ОксанаОсь і друге крило...Осеніє
Отак живуОтцвела сиреньОй, не вмирай, клене
Ой, не втихає...ПамятьПамяті Євгена Журавського
Памяти сина ІгоряПерезарядивПетро - Голуб
Підкови щастяПісня про ДніпроПісня про Кривий Ріг
Піймати карасяПламя и пепелПлетью по сердцу
По ком это колокол?..По воле совестиПобачення з поліссям
ПочудилосьПодамся в артистиПодих незримої тіні
Подорож у життяПокаяниеПоліська легенда
ПолісяночкаПонад стиромПора, пора
ПорозумілисьПоследний подарокПосох
ПоспішаймоПостріли в себеПостріли в себе
Повідай, сину...ПраведникамПравнучці Олі на перші роковини
Превыше клятвыПро розумПроснись!
Прости за всёПростити не зможеРано списывать
Роки молодіРоман без продолженияРоса и солнце
Розумні дітиСе ля віСемейные альбомы
Серце матеріЩастяСхилилися верби
Сирота-тополяСкит и храмСлед
СловаСмутокСніг
Снова падают пистьяСобратьям по перуСолодкі сльози
СонСпадщинаСповідь
Стежка до серцяСударка и женаСвіте мій
Світе мій яснийСвята земляСын
Такая зимаТам брат брату не мститТатьянам
Тэдиум витэТеньТи – одна
Тисячоліття третьогоТолько бы вместеТретий тост
Троянда і шипшинаТроянди для ДіаниУ широкім полі
Уходит в прошлое войнаУкраїнці мої, українціУкраїнське село
Усім усіхВальс юностиВчора було літечко
Вечная юностьВелкам, о Евро!Вельможе
ВетерВетеранамВезе ж людям!
ВідпочиньВіє вітер в поліВийди, доню, у зоряну ніч
Вже котрий рік?..Владыки вечностиВогонь вогнем...
Восьмидесятые ХХ-го столетьяВот почему вздыхали горыВремена года
Все чаще слезыВсе попередуВсе простят
Высшая наградаЯ до вас повернусьЯ жить устал...
Я посилаю тобіЯ уйдуЯкось рано-раненько
За роки довгого життяЗа себяЗагадковий феномен
Загнанной лошадьюЗагублена красаЗакон для всіх
Законний господар або ж Ну й нахаба!ЗавистьЗайва краплина
Зеркало душиЗіркиЗнал я женщин
Золота рибкаЗоря моя вже впалаЗупиниться серце
Вы творческий человек?
У Вас есть собственные стихи или проза?
Вы имеете отношение к нашему городу - Кривому Рогу?
Мы будем рады абсолютно бесплатно опубликовать Ваше творчество в текущем разделе.
Для этого нужно просто написать нам.