Кривой Рог > Писатели и поэты > Грес Анатолий Петрович > Ніка | Писатели и поэты Кривого Рога - 1775.dp.ua
оповідання-реквієм

“Хіба не однаково, про кого говорити?
Заслуговує того кожен, хто жив на землі”
Іван Бунін , “Сни Чанга”

Дивно! А ще – сумно і тривожно. Так тоскно, що й не сказати. Часом навіть вчувається, ніби десь далеко затягує свою сумну пісню одинокий, вигнаний з ватаги, вовк. Чи може то старий, безпритульний пес проклинає гірку собачу долю. Від такого виття у людей зазвичай – мороз по шкірі: у тому голосінні вони звикли вбачати пророцтво чогось застережливого, неминуче трагічного, невідворотного. А ми, собаки, своїм тоскним завиванням лише вихлюпуємо з душі незрозумілий, невідомо чим народжений смуток.



На жаль, навіть цієї собачої втіхи я собі дозволити не можу: живу ж бо не у будці на просторому подвір’ї, а в окремому кутку тісної міської квартири. Отут і мешкаю чимало років поспіль зі своїми добрими, вже постарілими господарями. А вони...
Сьогодні вони й справді якісь...не такі. На похмурих обличчях – вираз неспокою, душевних страждань і розпачу. У вимушеному мовчанні невидимими струнами бринять безпорадність і прире-ченість. Ой, людоньки! Що ж це з ними відбувається?! З ранку покинули мене одну-однісіньку в цих мовчазних стінах. Чекати я навчилася, та до самотності навіть собаці звикнути важко. Цілий день бозна де пропадали, а під вечір ось повернулись... Просто на себе не схожі. Господар, замість того, щоб плюхнутись на диван і відпочивати, цілу годину мовчки гасав з кутка в куток, місця собі у квартирі не знаходив. Нарешті, кинувши скрушний погляд на годинник, заходився кудись неохоче збиратись. Бачили б ви його обличчя! Бліде, як стінка. Губи тремтять, повіки сіпаються. І чомусь ховає від мене сумні, аж запалі, очі. А як збирається, як збирається! Неначе на каторгу чи на страту. Все у нього з рук валиться. Легеньку курточку, хоч бери йому та допомагай, ніяк одягнути не може. Я й рада б допомогти... Що мені, важко відшукати шкарпетки або принести хазяїну черевики? Чи, лизнувши потім ногу, побажати отак щасливої дороги? Я робила так кожного разу, коли він кудись збирався, робила це з насолодою, а господар віддячував доброю посмішкою та щирою повагою. Рада б допомогти й тепер. Та кому вже там потрібна моя допомога, якщо людина вирушає з дому в такому розпачі? Ой, ні! Сьогодні його навіть своєю відданістю краще не турбувати. Щось недобре з ним коїться, і я не тільки бачу – все те я відчуваю своїм небайдужим серцем. Тож нехай собі йде. Вирішить свої пекучі проблеми та й повернеться, як завжди, привітний та веселий.
А я тим часом трішечки подрімаю. Щось мене в сон хилить. Та воно й не дивно – вже котру ніч клята задуха спати не дає. А вчора господиня, велике їй спасибі, у шматочку ковбаси снодійну таблетку мені підсунула. Свята невинність! Нехай собі думає, що я того не помітила. А я, прикинувшись валянком, ледь проковт-нула ту гидоту, та ще й подякувала, лизнувши господині руку. Та веселішою від того вона чомусь не стала. Тільки почала мене голубити, а у самої на очах сльози. Великі, невтішні, незрозумілі. Ось-ось капнуть мені на носа...
А сьогодні – взагалі... На господарів страшно дивитись. Такими я бачила їх усього один раз в житті. Було те дуже давно, але я пам’ятаю кожну пережиту тоді мить. У той сумний осінній день померла старенька бабуся. Ніжна і добра, вона любила загортати мене маленьку у теплу і м’яку хустку. Потім, немов дитя, клала поруч з собою на велику білу подушку. І я, бувало, годинами дрімала біля старенької під її важкі зітхання і сонне бурмотіння. А в той трагічний день, коли ненька мого господаря несподівано померла, я намагалась нікому не попадатись на очі. Та й самій не хотілось нікого бачити... Отож і забилась звечора у глухий і темний закуток та й пролежала там, поклавши морду на лапи, не одну годину. Коли ж стареньку виносили з квартири, вперше, помимо моєї волі, замість собачого скиглення з глибин роз’ятреної душі почали вириватись дивні, схожі на виття, звуки. У той день тінь смутку упала на весь білий світ, який для мене уособлювали наше опустіле житло та враз осиротілі господарі. На жаль, нічим іншим, окрім усамітнення та тихого підвивання, не могла я висловити господарям щирого собачого співчуття.
Наступного ранку ми снідали на кладовищі, біля свіжого горбика з дерев’яним хрестом. Більше зітхали, аніж їли. Господар тихо схлипував. А коли нахилився до могилки, я таки наважилась лизнути його вологу щоку. Отоді й зрозуміла, що таке – сльози. Дивно, але вони зовсім не гіркі, як звикли казати люди, а якісь солоні, неначе морська вода...
О-о, як давно усе те було! Як давно!.. А у мене й справді чудова господиня. Он і сьогодні цілющої таблетки не пошко-дувала. І тепер так спокійно дрімається. Навіть біль, отой невгамовний і надокучливий біль під ребрами, теж, здається, почав дрімати.
Але чи варто зараз розслаблятись? Так, чого доброго, і повернення господаря прогавити недовго. А я ж мушу будь-що випередити господиню і зустріти його першою.
А ось, здається, і він сам. Так, це – його кроки. На те я й собака, щоб з сотень їм подібних упізнавати кроки свого господаря. І не біля самісінького порогу, а коли він тільки наближається до будинку. Сама не розумію, як це мені вдається. Варто йому ступити на східці, і я вистрибую з хижки, а мій хвіст на радощах починає так витанцьовувати, що впоратись з ним мені понад силу.
Але що це? Господар повертається не один? Я ж не глуха –поруч тупотять ще чиїсь, зовсім незнайомі мені ноги. Такої ходи я ніколи раніше не чула. Й оті чужі ноги точно не належать ані комусь із сусідів, ні знайомим чи родичам моїх господарів. Одним словом – чужі ноги. Та нехай собі йдуть, куди їм треба. Я нічого проти не маю. Але чому так боляче стислось і завмерло моє серце? Звідки взялась незрозуміла, щомиті зростаюча тривога? Що змушує мене отак тремтіти?
За господарем поріг переступає і незнайомець. З його появою мене проймає незрозумілий, незвіданий раніше жах. Я підводжусь на передні лапи, нашорошую вуха і з німим запитанням вдивляюсь у скам’яніле обличчя господаря. Хто він і для чого сюди прийшов цей чужак? Адже відчуваю – зовсім не з добром завітав. Ой, не з добром! Тут я просто-таки змушена була підвестись і видавити з себе щось на зразок собачого гарчання. Давній біль у грудях – тут як тут, просинається і заважає зробити це голосно й загрозливо, як при доброму здоров’ї. Та все ж я даю зрозуміти: тут є собака, і вона готова захищати житло і його мешканців від чужих. В першу чергу нехай зрозуміє це незнайомець та й забирається собі геть. Нічого йому тут... Ходять всякі...
Та вони, ніби навмисне, зупиняються біля моєї хижки і, підозріло позираючи у мій бік, починають про щось тихо радитись. Я – собака досвідчена, і людську мову навчилась розуміти змалечку. І з слухом у мене теж ніби все гаразд. Але цього разу, як не прислухалась, так і не второпала, про що вони домовлялись. А невідомість насторожує і лякає. Мене охопив ще більший жах, і я спробувала втекти від них у безпечне місце. Але господар взяв мене на руки і ніжно прихилив до грудей.
Ой, лишенько! Та що ж це з ним коїться?! Тремтить увесь, як осиковий лист. Утішливі слова мені говорить, але голос його видається неймовірно пригніченим і глухим. Неначе перед вічною розлукою зі мною говорить. Ніби намагається отими лагідними словами якусь свою провину загладити і завчасно попросити у мене прощення.
Чужий тим часом дістав з валізки яскраву гнучку штуковину, один її кінець всунув собі у вуха, а іншим спробував притулитись до того місця, де стукає моє серце. Я нізащо не дозволила б йому це зробити, але господар шепнув, що так треба. Нічого поганого, мовляв, зробити мені він не дозволить. І я повірила. Чужак довго мене вислуховував, потім сховав свою іграшку, і господар нарешті кладе мене на місце. Вони знову починають перешіптува-тись. Я вже й не прислухаюсь, тільки помічаю, як невміло господар намагається сховати від мене очі. По його щоці котяться сльозинки. Одна, друга... Я знаю – гірких сліз не буває, але чому тоді так боляче за хазяїна. Лизнути б зараз оті сльозинки і бодай тим утішити людину. Чужак тим часом остаточно нахабніє і штрикає мені в шию гострою голкою. Я мовчу, тільки з невимовним сумом дивлюсь на господаря. А сльозинки вже й по другій щоці котяться. Кап, кап... – не втримуються вони там і падають мені на голову.
– Ну, от... Тепер вона засне, – чую десь далеко голос чужака. – Засне назавжди і... ніколи не прокинеться...
Як це – “ніколи”?! Як – “не прокинеться”?! Завжди проси-налась, дивуюсь я, а тут... Ти бач, що придумав! Я ж відчувала, що не з добром прийшов. Серцем відчувала.
А воно таки й справді... починає у сон кидати. Все довкола повільно занурюється у густий, як отам на лузі, туман. І пливе кудись, пливе... Віддаляються й тануть у густому білому тумані заплакане обличчя господаря і байдуже – чужака. Стихають голоси. Мабуть, я сплю. Напівзакритими очима бачу, як чужий наближує до мене руку, певно, сам хоче у цьому пересвідчитись. Я роблю відчайдушну спробу вхопити його за палець і остаточно знесилена знову пірнаю у солодке забуття. Сон той якийсь дивний, незвичайний. Він приємний, та зовсім не схожий на ті сни, котрими я насолоджувалась раніше. Він втамував надо-кучливий біль, та разом з тим породив відчуття важкої втоми. А ще – невсипущої тривоги і безмежного смутку. Такого ж глибокого, невтішного і страхітливого, як і тоді, в день смерті ніжної і люблячої мене бабусі...
Вже й не знаю – сплю я чи тільки марю. З густого мороку спливають яскраві картини мого земного існування. Пригадую той день, коли я усвідомила себе живою істотою. Нас, тоді ще сліпих цуценят, було у матері трійко. Зголоднілі, ми тицялись їй мордочками в живіт, де, нассавшись, потім і засинали. О-о, який то був блаженний сон! Який сон! Згодом наша хазяйка почала брати нас до себе на роботу. Вона працювала тоді білетеркою в кінотеатрі. Нашу матір вона вмощувала на стільці біля входу у вестибюль і та, на подив відвідувачів, допомагала господині, граючи роль білетерки. А нас клали в картонний ящик і ставили поруч, за материним хвостом. Пообіймавшись одне з одним, ми солодко дрімали у цьому людному місці і швидко росли. З радістю і хвилюванням входила я у світ, в якому судилося жити. Жити і... Бо не мала навіть здогадки, що у цьому чарівному світі існує щось протилежне життю. Вперше відкривши очі, хіба могла я знати, хто і коли мені їх закриє? Одним словом – наша господиня і з гордістю та захопленням показала на картонну коробку. “Та ви, – каже, – ось сюди, ви сюди погляньте! Таких гарненьких ви ще не бачили! Це ж – справжнє чудо!” Довго вихваляти нас не довелось: ми відразу сподобались і жіночці, і особливо – чоловікові. Сподобались всі, та вибрали вони чомусь саме мене і з того вечора стали моїми господарями на все життя. І не просто – господарями, а найдорожчими мені людьми. За довгі роки спільного існування я завоювала їхню любов, а вони – мою безмежну відданість.
Ось і тепер, коли я постаріла і мене підстерегла хвороба, вони роблять все, аби я видужала. Напевне і цього чужого не випадково запросили, бо після того уколу біль майже зник. А дрімота заспокоює і допомагає пригадати найщасливіші дні свого життя. Навряд чи було б їх так багато, коли б мені дійсно не поталанило на господарів. Звичайні, здавалося б, люди: часом – веселі і безтурботні, іноді – сердиті і заклопотані. Та завжди – добрі. Як моя мати... Пригадую той вечір, коли в кінотеатрі незнайомий чоловік, мій майбутній господар, вперше взяв мене в руки і якось несподівано, з очевидним хвилюванням у голосі, запитав її: "Ну, що, собако, дозволяєш взяти твоє дитя?"
Моя мати у відповідь пильно подивилась на людину, що тримала її дитинча і промовчала. Тільки в оповитих невимовною материнською тугою очах на увесь світ кричало німе запитання: “А не скривдиш мою маленьку? Скажи мені, людино, правду! Бодай колись, коли мене вже не буде! Бодай ненароком – не скривдиш?!”
Від того погляду чоловік здригнувся, ніби й справді одним тільки людським серцем почув оте німе запитання. “Ні, ні! – схвильовано забринів його голос, і він міцніше притис мене до грудей. – Та ти що?! Та я... Я клянусь тобі, собако!.. Ніколи, чуєш, ніколи не скривджу твою крихітку!..” Він говорив тихо, але так палко, так щиро і переконливо, що моя мати повірила незвичайній клятві. Мабуть, повірила, бо не гавкнула і навіть не загарчала, як це зазвичай роблять інші собаки, коли їх дітей беруть в руки чужі. Вона тільки опустила голову і відвернулась, щоб сховати від людей свої сумні очі. Навіщо їм бачити собачі сльози? Материнські сльози. Нехай забирають... Адже у цього чоловіка, здається, добра душа. “Іди, донечко, йди! – почула я її мовчазливе благословення. – Ці люди... Вони тебе ніколи не скривдять... ”
Неньчині слова виявились пророчими. Вже по тому, коли у мене з’явились такі добрі нові господарі, я зрозуміла одну просту істину – собакам без людей, без власного господаря ніяк не можна. Творець тільки для того й пустив нас на світ, щоб ми вірно служили людям. А тоді, маленькою, я увесь час запитувала себе: “Ну навіщо, навіщо оці люди відривають мене від неньки?! Забирають, не запитуючи моєї згоди! Для чого я їм? Щоб бути живою іграшкою? А, може, їм потрібен охоронець? Чи для того, щоб в густих травах відшукувати зайців та куріпок, виганяти з високих очеретів диких качок, різних там бекасів та куликів? А що, як хтось жорстокий і сильніший від людей вкрав їхніх діток, і тепер їм ні на кого виплеснути людську доброту і все тепло своїх зранених душ?! Якщо так, то... гріх було б не погодитись. Нехай мене забирають. Може, це й справді настільки мудрі й добрі люди, що замінять мені матір. А я... Я спробую, докладу всіх сил, аби хоч частково замінити їм людську дитину...”
А мій новий господар, подякувавши того вечора моїй засмученій матері, поклав мене в нагрудну кишеню куртки і пішов дивитись кіно. Його тіло зігрівало мене і п’янило. Дрімаючи, я вперше почула, як б’ється людське серце. Тук-тук, тук-тук... Як ось тепер – моє: трохи схвильовано, чимось наполохано, тривожно і розгублено. Цей тривожний стукіт заколисував, і я опам’яталась в просторій, яскраво освітленій кімнаті під веселий сміх і радісні вигуки мого нового господаря, його дружини та ще зовсім старенької бабусі.
– Людоньки! Яке диво! Яка краса! – раділа моїй появі старенька.
– То так і назвемо її ... Нікою. Нехай носить ім’я богині Перемоги, – запропонував господар.
– Авжеж, авжеж, – погодилась господиня. – Нехай буде Нікою.
А бабуся на знак згоди пригостила мене теплим молоком.
Так я стала Нікою. Ночами, уві сні, кілька разів приходила до мене моя мати. І тоді мене обіймала холодна і колюча туга. Я починала тихенько скавуліти, від чого господар відразу просинався, опускав з ліжка натомлену руку і замість маминого соска пропонував мені мізинного пальця. Я охоче його смоктала, мені робилось хороше. А відтак приходили спокій і довгий міцний сон.
Миготіли дні, танули довгі зимові ночі, і незабаром я навчилась виповзати зі свого житла, аби зробити перші собачі справи. То залишу в коридорі невеличку калюжку, то, граючись, сховаю під диваном тапочки або шкарпетки. Та справжніх прикрощів я почала завдавати господарям тоді, коли у мене з’явились гострі зуби. Разом з ними народилось непереборне бажання гризти усе, що попадало під лапи. Особливе задоволення отримувала я від “латання” черевиків і “штопання” шкарпеток. Господарі довго не знали, що зі мною робити, як віднадити від цієї поганої звички. І не придумали нічого кращою, як натирати найспокусливіші для мене речі червоним перцем, Та я не ображалась, бо встигла вже полюбити їх своєю незвичайною собачою любов’ю.
За вікнами лютували морози і хуртовини, сікли холодні дощі, завивали шалені вітри. Одного такого вечора вся сім’я зібралась біля ящика, що сяяв м’яким ніжно-блакитним світлом. Показували великого білого пса з чорним вухом. Здається, його звали Бімом. Як і всі собаки, він був безмежно відданим своєму господарю, але загинув безглуздою смертю. Так от, коли Бімів господар, поховавши його у лісі під березами, зробив над могилкою декілька прощальних пострілів, я вперше побачила на обличчі у свого господаря сльози. Плакали тоді всі наші домашні. Мені теж було шкода Біма, але, дивлячись на їх заплакані обличчя, я раділа, бо дякувала долі, що послала мені таких чуйних і добрих господарів.
А час не йшов, не біг. Він летів, немов перелякана куріпка. І що не день, то щедріше пригрівало сонечко. З півдня подули теплі вітри, покоротшали ночі. Починалась перша моя весна.
Наближались незабутні часи моєї юності. Майже щодня господар виводив мене на прогулянки – до річки, в ліс, на луг. І кожного разу вражало розмаїття навколишнього світу, яскравість кольорів, зачаровуюча мелодійність звуків, ніжність і гострота запахів, дрібнота комах і громіздкість тварин. Сонячними весняними ранками світ переповнювався дзвінким щебетанням і радісним курликанням птахів. Та у моїй крові було безперечно щось від мисливських собак: мене чи не найбільше бентежило і вражало розмаїття різних запахів. Одні – збуджували бажання пошуку, інші – насторожували, попереджували. Зустрічались часом і такі, що п’янили, дурманили, зводили з розуму. Я безмежно раділа, коли, йдучи на прогулянку чи рибалку, господар брав мене з собою. Кожна така подорож ставала чудовою нагодою глибше пізнати оточуючий мене світ.
Літо того року видалось неймовірно спекотним і зносити таку жару в місті було справжніми тортурами. Тоді одного недільного ранку господарі посадовили мене на заднє сидіння автомобіля, і ми вирушили в першу спільну подорож. За годину зупинились в лісі біля води. Велику воду я вже бачила на рибалці. Але це була найбільша вода, яку мені будь-коли доводилось спостерігати. Господарі часто повторювали: озеро, Біле озеро, Біле. І ось – ми біля нього. А вода в ньому й справді прозора, тепла і м’яка, як заячий пух. Така привітна, що, навіть не вміючи плавати, я кинулась доганяти своїх господарів, які вже плескались у живому дзеркалі біля берега. Спекотний день, більшу частину якого ми провели у воді, закінчився тихим, напоєним лісовими ароматами, вечором. Мабуть, такі вечори бувають тільки на Білому озері. На березі, то тут, то там горіли вогнища, мерехтіли між деревами, немов зірки, що впали з неба та так і не погасли. Ми теж сиділи біля вогнища, ласували смаженою ковбасою, насолоджувались духмяною кавою. З озера подував легенький вітерець і об берег плескались рожеві хвильки. Яке то було блаженство!.. На ніч господарі забралися в намет, а я залишилась зовні, щоб, чого доброго, не проґавити наближення сторонніх. Відтоді я з нетерпінням чекала літечка, бо вважала його найкращою порою року. Так думала доти, аж поки ця страшна хвороба не підстерегла мене саме влітку, в моє останнє літечко. А до нього були у мене і перша золота осінь, і багатосніжні мисливські зими.
Пригадую, однієї ранньої осені, закинувши за плечі рюкзаки і прихопивши рушниці, господарі побрели вздовж нашої бистроводної річки. Згодом ми вийшли на широкий, до самого обрію луг. Увесь він був посічений озерцями, канавами, тихими заплавами, зарослими дикою травою та очеретами. Пахло свіжим сіном, куріпками, качками, куликами. Господар клацнув рушницею, підбадьорливо всміхнувся, і ми приступили до полювання. Це – моє найулюбленіше заняття. Правда, інколи прикро бачити, як господар, загалом – досвідчений мисливець, спокійно минає виводок куріпок, що ховається у траві в кількох кроках від нього. Так само, ніби зачарований, проходить повз качку, запах якої чути за десятки метрів. В такому разі, вловивши запах птаха, я вже не церемонилась і буквально тягла туди господаря за штанину, і ми рідко коли повертались без здобичі. В нагороду мені діставалось то крильце, то голова птаха. А вдома я завбачливо ховала заячі лапи і вуха на “чорний” день, якщо, бува, господар занедужає, чи підведе погода, і вибратись на наступне полювання ми не зможемо.


Добавить комментарий
Ваше имя:
Введите код:
Комментарий:

А сынов все несут...А ти думай... думай...А вже котра осінь
Афганская аллеяАфганский вальсАллея света
БальзамБежит рекаБелая сирень
Без названияБеззаперечна істинаБілі тумани
Білий танецьБуянБуян
Было счастьеБыть может, не желтые листьяЧаклунка
Час каміння збиратиЧас проб'єЧервоні сльози
Четверта заметільЧетвертая метельЧетвертая метель
Чи то доля?..Чи залишимось кріпаками?..Чорна помста
Чорні тюльпаниЧорний снігЧто рассказать тебе, родимый?..
Цикламенні доліЦінуймо вчасноЦветы и звёзды
Цвіт калиниДарунок від БогаДе моя родина?
Девочка, девушка, женщинаДіти наші, дітиДжерело кохання
До тебеДомашние музеиДорога до раю
ДругуДума про КобзаряДва крила душі моєї
Є, що тілом...ЭхоЕще одно слово
Есть только жизньФотографияФрески пам’яті
Гірка спадщинаГитара и яГлаза
Глазами простого украинцаГоды, годыГорицвет
Хіба я винен?..Химеры счастьяХобі
Хто кого врятував...Хто кого врятував...Хвилини мовчання
И только ночьюІду до ТарасаІстина
Из неизведанного мираЖеланиеЖелания
Життя втомилоЖорстоке милосердяК юбилею
Кажется, вчераКак будто-бы вчераКак солнце
КайфКазка про Добре Серце, Мудру Голову та ЯзикКазка про Добро і Зло
Казка про ДолюКазка про ДолюКазка про Душу і Тіло
Казка про Душу і ТілоКазка про Гріхи і ПрощенняКазка про Життя або Полюби Смерть свою
Казка про любов і ненавистьКазка про молодість і старістьКазка про Память та Безпамятство
Казка про Правду-Справедливість та КривдуКазка про РічкуКазка про річку
Казка про Розум, Пам’ять та Безпам’ятствоКазка про ЩастяКазка про Сонце, Землю та Місяць
Казка про Сонце, Землю та МісяцьКазка про совістьКінь і свиня (байка)
Коли прийде мій часКоли прийде остання митьКолись...
КолокольчикКури не винніКузьмине болото
Кузнецовський вальсКвіти посаджуКвіти запізнілі
Ласкаво запрошуємоЛебеді біліЛебідь, Рак і Щука (байка)
ЛекарстваЛинуть хмариЛисочка
Літа моїЛысочка (из книги "Преданные")Любимой
ЛюблюЛюдці і горобціМелодия одиночества(Из книги "Преданные")
Мелодия одиночества(Из книги "Преданные")Мелодія самотностіМене не в силі полюбити ти
Мені однаковоМертві бджолиМи для жінок... або гірка істина
Ми скоро підемоМіжсезонняМісто над стиром
Мне бы спеть о судьбеМоє полеМожет из сказки
МолитваМостыМой стих
Моїй земній зоріМужчины не плачутНа дереві, на дубочку
На побачення (Оповідання)На руинахНа свидание (из книги "Преданные")
На вечном постуНачало началНад обрієм
Над самотнім кленомНароде мійНас так мало осталось
Настане часНавчітьНе бойтесь, вас не потревожу
Не бросайте на ветер словаНе хлібом єдинимНе люблю
Не оставляй меня!Не пнусь ни в корифеї, ніНе про себе тільки
Не распрощатьсяНе сбывшееся завещаниеНе учите нас жить
Не забули б...Не забывайте!Негрибные дожди
НеизбывностьНелиньНемеркнущие звезды
Неньчин рушникНеньчина пісняНепрохана - некликана...
Неужели так мало осталосьНевідомістьНічна пригода
НікаНика из книги "Преданные"Ніка (Оповідання-реквієм)
Низький уклінО, человечки!..О, камни!..
О спорт, ти -- світ!Ода чаюОдній земній зорі
ОксанаОсь і друге крило...Осеніє
Отак живуОтцвела сиреньОй, не вмирай, клене
Ой, не втихає...ПамятьПамяті Євгена Журавського
Памяти сина ІгоряПерезарядивПетро - Голуб
Підкови щастяПісня про ДніпроПісня про Кривий Ріг
Піймати карасяПламя и пепелПлетью по сердцу
По ком это колокол?..По воле совестиПобачення з поліссям
ПочудилосьПодамся в артистиПодих незримої тіні
Подорож у життяПокаяниеПоліська легенда
ПолісяночкаПонад стиромПора, пора
ПорозумілисьПоследний подарокПосох
ПоспішаймоПостріли в себеПостріли в себе
Повідай, сину...ПраведникамПравнучці Олі на перші роковини
Превыше клятвыПро розумПроснись!
Прости за всёПростити не зможеРано списывать
Роки молодіРоман без продолженияРоса и солнце
Розумні дітиСе ля віСемейные альбомы
Серце матеріЩастяСхилилися верби
Сирота-тополяСкит и храмСлед
СловаСмутокСніг
Снова падают пистьяСобратьям по перуСолодкі сльози
СонСпадщинаСповідь
Стежка до серцяСударка и женаСвіте мій
Світе мій яснийСвята земляСын
Такая зимаТам брат брату не мститТатьянам
Тэдиум витэТеньТи – одна
Тисячоліття третьогоТолько бы вместеТретий тост
Троянда і шипшинаТроянди для ДіаниУ широкім полі
Уходит в прошлое войнаУкраїнці мої, українціУкраїнське село
Усім усіхВальс юностиВчора було літечко
Вечная юностьВелкам, о Евро!Вельможе
ВетерВетеранамВезе ж людям!
ВідпочиньВіє вітер в поліВийди, доню, у зоряну ніч
Вже котрий рік?..Владыки вечностиВогонь вогнем...
Восьмидесятые ХХ-го столетьяВот почему вздыхали горыВремена года
Все чаще слезыВсе попередуВсе простят
Высшая наградаЯ до вас повернусьЯ жить устал...
Я посилаю тобіЯ уйдуЯкось рано-раненько
За роки довгого життяЗа себяЗагадковий феномен
Загнанной лошадьюЗагублена красаЗакон для всіх
Законний господар або ж Ну й нахаба!ЗавистьЗайва краплина
Зеркало душиЗіркиЗнал я женщин
Золота рибкаЗоря моя вже впалаЗупиниться серце
Вы творческий человек?
У Вас есть собственные стихи или проза?
Вы имеете отношение к нашему городу - Кривому Рогу?
Мы будем рады абсолютно бесплатно опубликовать Ваше творчество в текущем разделе.
Для этого нужно просто написать нам.