Кривой Рог > Писатели и поэты > Грес Анатолий Петрович > Казка про річку | Писатели и поэты Кривого Рога - 1775.dp.ua
Казка про річку

Тільки-но прохолодна ніч добігла кінця і ще заспаній землі всміхнувся погожий весняний ранок, як на далекому небосхилі відразу вималювалась чітка темно-зелена смуга. Там, у прозорому повітрі забовванів прадавній Чорний ліс. Короткими світлими ночами верхівки його височенних дубів, грабів, беріз та ялин упирались у крупні блакитні зорі, а вдень дерева знову тягнулись вгору, неначе й справді намагались дістатись до самого сонця. З незапам’ятних часів цей ліс жив своїм звичним, одноманітним і незайманим життям. Влітку, коли над землею витала нестерпна спека, віковічні дерева перешіптувались густим зеленим листям. Довгими ж лютими зимами у їхніх голих віттях стугонів шалений холодний вітрюган. А веснами, щойно ліс починав дихати, його переповнювали пташині мелодії, неповторні запахи прілого листя і талого снігу. Замість нього землю між деревами починали встеляти живі килимки первоцвітів і прозелень цьогорічних трав. Зміни щороку повторювались, і так минали століття. Все б нічого, якби у тому лісі була власна вода. Взимку птахів та звірів якось ще виручав сніг. А от влітку, у задуху і спеку -- чиста тобі біда. Не одну сотню верст доводилось долати лісовим мешканцям у пошуках життєдайної вологи. З гілок лунала невпинна благально-жалібна молитва горлиць: « По-пи-ти б! Во-дич -ки! Во-ди-чки!». Їм вторували інші птахи: «Пи-ти! Пи-ти!». «Теж хо-чу! Теж хо-чу!» -- рохкали зі своїми виводками в заростях дикі свині. Справжня біда та й годі. Щоправда, часом у небі збирались густі темні хмари і проливались на ліс короткими дощами та раптовими зливами. Пересохла земля жадібно й швидко всмоктувала небесну вологу, і звірі знову лишались ні з чим. Та ось, кілька тисяч років тому, матінка-земля мабуть-таки почула оті благальні молитви, і вже незабаром у невеликій улоговинці на порослях плавун-трави спочатку проступила ледь помітна мокра пляма, а потім на її місці утворилось крихітне, з холодною і чистою як сльоза водою, лісове джерельце. З його неглибокого дна забили жваві сріблясті водограйчики. Неначе бавлячись один з одним, вони піднімали хмарки дрібних золотавих піщинок, поміж яких купались ніжні сонячні промені.
-- Добридень, дідусю-лісу! -- почувся звідти несміливий, але радісно-схвильований голосок. -- Це я! Срібне джерельце! Ось тут я, тут. З-під землі століттями до твоїх мешканців пробивалось.
-- Бачу, бачу! В отій улоговинці приховуєшся?! Що ж, з народженням тебе, джерельце! З народженням! -- схвально зашумів ліс. -- Твоя поява для нас -- справжнісіньке свято. Та й тобі, повір, ані самотньо, ані скучно тут не буде. Ось, прямо зараз і переконаєшся.
Джерельце посміливішало, з цікавістю озирнулось довкола, та спочатку так нічого особливого і не помітило. І раптом! Що це?! З лісової гущавини, ледь переставляючи ноги, до нього наближався втомлений, виснажений спрагою красень-олень. Його горду голову прикрашали великі, гіллясті роги. А розумні, широко відкриті очі дивились прямо на джерельце. Мабуть, відразу він не повірив отим своїм красивим, затуманеним втомою очам, бо на якусь мить зупинився і здивовано запитав:
-- Вода?! Та невже?! Але звідки?! Та ні, таки ж вода!
-- Пий, оленю, пий! -- радісно відповіло джерельце. -- Хоч я і невеличке, але її тут для всіх вистачить. Матінка-земля на воду завжди щедра!
Почувши таку відповідь, водограйчики на дні джерельця повеселішали, пожвавішали і почали підскакувати вище та й вище. Води у крихітному озерці ставало дедалі більше. Знеможений спрагою олень пив її довго, жадібно і невситимо, та води у джерельці не меншало. Коли ж нарешті він втамував спрагу і притулився до ближнього дерева відпочити, до джерельця несміливо наблизилась дика кізонька. Десь неподалік у гущавині зарохкав дикий кабан, а на гіллях нетерпляче защебетало лісове птаство.
-- Та тут і справді весело! -- срібне джерельце задоволено розсміялось, а його фонтанчики вдарили з такою силою, що вода не втрималась на місці і ледь помітним потічком попрямувала по улоговинці вниз. Долаючи дрібні перешкоди, той потічок довго блукав незайманим густим лісом аж поки поруч не з’явився схожий на нього потічок.
-- Здоров був, братику! Здалеку, бачу, мандруєш. Я теж… ледь не заблукав. Якось лячно одному в такому темному лісі. То ж безмежно радий оцій нашій зустрічі.
-- Привіт, друже, привіт! Приєднуйся, коли твоя ласка. Гуртом перешкоди легше долати. Та й перемовитись і порадитись буде з ким.
Поріднилися вони тієї ж миті та й задзюркотіли далі одним єдиним нестримним та гомінким струмком. Тепер він легко долав перешкоди, вміло огинав велетенські, невідомо звідки посталі тут кам’яні брили і, ніде не зупиняючись, нісся та й нісся вперед, неначе й справді поспішав у гості до друзів. А на тому довгому шляху до нього приєднувались усе нові та й нові потічки. І хто знає, скільки б ще отак котитись струмку, якби не постала перед ним несподівана і досить дивна перепона. У самому кінці улоговини перед струмком привітно розпростерла свої руки-затоки така ж чиста і прохолодна як у нього, але велика-превелика, з далекими берегами вода.
-- Вітаю тебе, струмочку! -- заплескала вона дрібними сріблястими хвильками, коли той наблизився до кромки її берега. -- Як мовиться, сердечно просимо! Я тут -- найстаріше лісове озеро. І… красно дякую за водичку, яку ти, друже, сюди приніс.
Нові знайомства струмку завжди подобались, а тому, ні миті не роздумуючи, він кинувся в обійми лісового озера. Та тут його пройняв несподіваний, незрозумілий, невідомий до того жах. Справді, що ж це з ним коїться?! Він повністю розчиняється у тій великій і такій привітній воді. І куди поділось його веселе дзюрчання?! Він що, зовсім зник?!
-- Не жахайся, любесенький, -- заспокійливо загомонів той самий солодкий голосок. -- Ти й справді, як би це тобі пояснити… Одним словом, злився зі мною, став часточкою лісового озера. Але не зник, нікуди не подівся, і довго ще даруватимеш мені свою кришталево чисту, із сріблястого джерельця воду. Скажу навіть більше: якби не такі, як ти, то навряд чи й народилося б я у цьому глухому лісі. На жаль, а можливо й на радість, я -- лише тимчасове твоє пристанище. То ж не журись, кажу тобі. Заспокійся…
-- Лісове, кажеш, озеро?-- перепитав, приходячи до тями , струмок. -- Не чув про таке. Але… як дивно! Ось, злився з тобою і… ніби мене вже й немає. Варто, мабуть, познайомитись з тобою ближче. Розкажи про себе…
-- А що розповідати? Озеро -- воно скрізь озеро, така собі глибока, заповнена водою впадина. Влітку мене напувають рясні дощі і зливи, ранньої весни наповнюють талі води, у будь-яку іншу пору року -- щедрі, як ось ти, струмки зі срібних джерел. Отже -- нічого особливого, стояча вода та й усе. Та ти, струмочку, трішки почекай. Пригадай мої слова про тимчасове пристанище. Коли вода заповнить мене вщерть, втримати її своїми берегами я вже не зможу. І тоді… Тоді ти побачиш таке! Сам побачиш і відчуєш…
Напевне, озеро збиралось повідати, що ж буде з струмком далі, що незвичайне він має тоді побачити і відчути, та ту розмову несподівано перервали дивні звуки. Спочатку довкіллям пронісся гучний тріск і шерхіт. Такий гучний і жахливий, неначе у верховіттях заблукав справжній буревій, або ж на скреслій річці почався льодохід. Потім до цього додались глухе булькання і хлюпання. Незрозумілий шум не вгавав, а навпаки посилювався.
-- Ну, от! Чуєш?! -- з неприхованим сумом промовило озеро, -- час нашого прощання настав. Вода… Моя власна вода! Вона таки підмила мій нижній, найслабший з усіх берег. Чуєш, з яким ревом і пінявою ринулась у найближчу долину? Я здогадуюсь, ні, знаю напевне: тепер, коли вона відчула свою силу і свободу, її вже ніщо не зупинить. Блакитною стрічкою потече вона неозорими земними просторами. Ти залишаєш мене, любий струмочку, залишаєш. Може, й мені вже не бути озером. А ти, ти завжди і всюди подорожуватимеш разом з моєю водою. Що ж, щасти вам! Подорожуйте, дивуйтесь світові і даруйте дива людям.
Тихо зітхаючи і невідомо на кого скаржачись, озеро ще довго розмовляло з самим собою. А бурхливий потік, підхопивши струмкову воду, без упину ніс її все далі та й далі. Приємно було їй то погойдуватись на поверхні хвильками, то пірати разом з виром до самісінького дна, щоб потім знову повернутись до сонця, то, прислухаючись до плескоту біля берегів, спокійно відпочивати в широких тихих заводях.
-- Подобається? -- почула одного разу струмкова вода чийсь загадковий, не схожий ні на який інший, голос. -- Бачу, подобається, -- не чекаючи відповіді, вів той голос далі. -- Хочеш знати, хто я? Розповім. Обов’язково. Але… усьому свій час. А спочатку мова про тебе. Ти вже ані отой лісовий струмок, що так довго блукав темним лісом. І не отой бурхливий потік з лісового озера. Ти -- притока, яких у мене десятки. До зустрічі зі мною була безіменною, та тепер називатиму тебе Новою. А я -- ріка, тепер -- ваша мати. Колись, давним-давно, теж була безіменною. А потім, аби не плутати з іншими, люди дали мені красиву і влучну назву -- Вітолга, що на мові древніх означало Ріка Життя. Народилася я задовго до твоєї появи на світ і не одну тисячу років кочу свої води неозорими земними просторами. Вік мій, як бачиш, чималий. Та я чудово збереглась. Так пречудово, як і отой, що тебе народив, древній ліс. Як і оті, що його оточують, неописанної краси гори. Як і самі зоряне небо та сонце. Збереглась, бо так само як і вони, живу заради краси. І, окрім цього, намагаюсь бути не лише прекрасною, а й корисною. Корисною рибам, які у мені водяться, лісам і травам, звірам та людям, усьому сущому на землі. Адже моя вода -- найцінніше, що тільки є у світі. Вона найдорожча, як і саме життя.
. Петляючи поміж старих, густо порослих високими стрункими смереками та столітніми дубами гір, довго гомоніли між собою ріка Вітолга та її притока Нова. Аж ось, одного погожого дня, звідти, з прибережних лісів почав доноситись якийсь важкий стогін, долинули болісні зойки, тріск, дзижчання та окрики.
-- От бачиш, -- сумно промовила річка, -- самі не відають, що творять.
-- А й справді, -- здивовано зашуміла на перекаті Нова, -- що воно там відбувається?
-- Нічого втішного, -- розчаровано відповіла річка. -- То дерева … з життям прощаються. Люди як траву ліс косять, колоди у плоти збивають, потім їх -- мені на плечі. Та нічого, перенесу я ту деревину у потрібне місце. Тільки отих людей шкода: не подумали нерозсудливі, що ж далі буде. А таки буде! Через рік-другий сповзе облисіла гора вниз, перетне моє русло. І тоді вода, що накопичиться, нестримним потоком рине в долину, змітаючи на своєму шляху мости, дороги, затоплюючи посіви, цілі міста і села. Кажу ж тобі, лихо та й годі. А винуватицею біди назвуть… мене. Прикро, звичайно. Та нічого, кому біда докучить, той ся розуму научить.
-- Звичайно, прикро, -- погодилась Нова, -- то давай скоріше покинемо тих, хто на страченому лісі розбагатіти надумав, або… під землю сховаємось.
Погомоніли отак між собою, погомоніли та й потекли далі. Попереду на них чекали не лише нові випробування, а й дивні захоплення та незабутні враження.


Добавить комментарий
Ваше имя:
Введите код:
Комментарий:

А сынов все несут...А ти думай... думай...А вже котра осінь
Афганская аллеяАфганский вальсАллея света
БальзамБежит рекаБелая сирень
Без названияБеззаперечна істинаБілі тумани
Білий танецьБуянБуян
Было счастьеБыть может, не желтые листьяЧаклунка
Час каміння збиратиЧас проб'єЧервоні сльози
Четверта заметільЧетвертая метельЧетвертая метель
Чи то доля?..Чи залишимось кріпаками?..Чорна помста
Чорні тюльпаниЧорний снігЧто рассказать тебе, родимый?..
Цикламенні доліЦінуймо вчасноЦветы и звёзды
Цвіт калиниДарунок від БогаДе моя родина?
Девочка, девушка, женщинаДіти наші, дітиДжерело кохання
До тебеДомашние музеиДорога до раю
ДругуДума про КобзаряДва крила душі моєї
Є, що тілом...ЭхоЕще одно слово
Есть только жизньФотографияФрески пам’яті
Гірка спадщинаГитара и яГлаза
Глазами простого украинцаГоды, годыГорицвет
Хіба я винен?..Химеры счастьяХобі
Хто кого врятував...Хто кого врятував...Хвилини мовчання
И только ночьюІду до ТарасаІстина
Из неизведанного мираЖеланиеЖелания
Життя втомилоЖорстоке милосердяК юбилею
Кажется, вчераКак будто-бы вчераКак солнце
КайфКазка про Добре Серце, Мудру Голову та ЯзикКазка про Добро і Зло
Казка про ДолюКазка про ДолюКазка про Душу і Тіло
Казка про Душу і ТілоКазка про Гріхи і ПрощенняКазка про Життя або Полюби Смерть свою
Казка про любов і ненавистьКазка про молодість і старістьКазка про Память та Безпамятство
Казка про Правду-Справедливість та КривдуКазка про РічкуКазка про річку
Казка про Розум, Пам’ять та Безпам’ятствоКазка про ЩастяКазка про Сонце, Землю та Місяць
Казка про Сонце, Землю та МісяцьКазка про совістьКінь і свиня (байка)
Коли прийде мій часКоли прийде остання митьКолись...
КолокольчикКури не винніКузьмине болото
Кузнецовський вальсКвіти посаджуКвіти запізнілі
Ласкаво запрошуємоЛебеді біліЛебідь, Рак і Щука (байка)
ЛекарстваЛинуть хмариЛисочка
Літа моїЛысочка (из книги "Преданные")Любимой
ЛюблюЛюдці і горобціМелодия одиночества(Из книги "Преданные")
Мелодия одиночества(Из книги "Преданные")Мелодія самотностіМене не в силі полюбити ти
Мені однаковоМертві бджолиМи для жінок... або гірка істина
Ми скоро підемоМіжсезонняМісто над стиром
Мне бы спеть о судьбеМоє полеМожет из сказки
МолитваМостыМой стих
Моїй земній зоріМужчины не плачутНа дереві, на дубочку
На побачення (Оповідання)На руинахНа свидание (из книги "Преданные")
На вечном постуНачало началНад обрієм
Над самотнім кленомНароде мійНас так мало осталось
Настане часНавчітьНе бойтесь, вас не потревожу
Не бросайте на ветер словаНе хлібом єдинимНе люблю
Не оставляй меня!Не пнусь ни в корифеї, ніНе про себе тільки
Не распрощатьсяНе сбывшееся завещаниеНе учите нас жить
Не забули б...Не забывайте!Негрибные дожди
НеизбывностьНелиньНемеркнущие звезды
Неньчин рушникНеньчина пісняНепрохана - некликана...
Неужели так мало осталосьНевідомістьНічна пригода
НікаНика из книги "Преданные"Ніка (Оповідання-реквієм)
Низький уклінО, человечки!..О, камни!..
О спорт, ти -- світ!Ода чаюОдній земній зорі
ОксанаОсь і друге крило...Осеніє
Отак живуОтцвела сиреньОй, не вмирай, клене
Ой, не втихає...ПамятьПамяті Євгена Журавського
Памяти сина ІгоряПерезарядивПетро - Голуб
Підкови щастяПісня про ДніпроПісня про Кривий Ріг
Піймати карасяПламя и пепелПлетью по сердцу
По ком это колокол?..По воле совестиПобачення з поліссям
ПочудилосьПодамся в артистиПодих незримої тіні
Подорож у життяПокаяниеПоліська легенда
ПолісяночкаПонад стиромПора, пора
ПорозумілисьПоследний подарокПосох
ПоспішаймоПостріли в себеПостріли в себе
Повідай, сину...ПраведникамПравнучці Олі на перші роковини
Превыше клятвыПро розумПроснись!
Прости за всёПростити не зможеРано списывать
Роки молодіРоман без продолженияРоса и солнце
Розумні дітиСе ля віСемейные альбомы
Серце матеріЩастяСхилилися верби
Сирота-тополяСкит и храмСлед
СловаСмутокСніг
Снова падают пистьяСобратьям по перуСолодкі сльози
СонСпадщинаСповідь
Стежка до серцяСударка и женаСвіте мій
Світе мій яснийСвята земляСын
Такая зимаТам брат брату не мститТатьянам
Тэдиум витэТеньТи – одна
Тисячоліття третьогоТолько бы вместеТретий тост
Троянда і шипшинаТроянди для ДіаниУ широкім полі
Уходит в прошлое войнаУкраїнці мої, українціУкраїнське село
Усім усіхВальс юностиВчора було літечко
Вечная юностьВелкам, о Евро!Вельможе
ВетерВетеранамВезе ж людям!
ВідпочиньВіє вітер в поліВийди, доню, у зоряну ніч
Вже котрий рік?..Владыки вечностиВогонь вогнем...
Восьмидесятые ХХ-го столетьяВот почему вздыхали горыВремена года
Все чаще слезыВсе попередуВсе простят
Высшая наградаЯ до вас повернусьЯ жить устал...
Я посилаю тобіЯ уйдуЯкось рано-раненько
За роки довгого життяЗа себяЗагадковий феномен
Загнанной лошадьюЗагублена красаЗакон для всіх
Законний господар або ж Ну й нахаба!ЗавистьЗайва краплина
Зеркало душиЗіркиЗнал я женщин
Золота рибкаЗоря моя вже впалаЗупиниться серце
Вы творческий человек?
У Вас есть собственные стихи или проза?
Вы имеете отношение к нашему городу - Кривому Рогу?
Мы будем рады абсолютно бесплатно опубликовать Ваше творчество в текущем разделе.
Для этого нужно просто написать нам.