Кривой Рог > Писатели и поэты > Грес Анатолий Петрович > Казка про молодість і старість | Писатели и поэты Кривого Рога - 1775.dp.ua
Казка про молодість і старість

Тепер у те ніхто, мабуть, і не повірить. Але таке було насправді. Ще тоді, коли час не ділився ні на минулий, ні на майбутній. І усе, що у світі відбувалось або тільки мало статись, існувало лише у теперішньому часі. І це тому, що неосяжний простір, як ото вода в пар, непомітно перетворювався у час, а той -- у свою чергу безперестанно ставав часткою безмежного простору. У тому й полягала суть самого буття. І як не важко для людського розуму, а все-таки можна уявити і повірити, що за тих прадавніх часів ніякої ані солодкої молодості, ані терпкої старості ще і в згадці не було. Неначе у безкінечній дивній казці молодість спокійно поєднувалась з тим, що значно пізніше називатимуть старістю. Так само спокійно, як теперішнє змушене уживатись зі своїм минулим та майбутнім. Не вірите? Тоді читайте далі.
Колись, у давні часи, люди, як і сьогодні, з’являлись на світ маленькими, безпомічними немовлятами. А потім швидко підростали, мужніли і, проживши кілька десятиліть, йшли в інші світи. Здавалося б, усе, як і сьогодні. От тільки ніхто з тих давніх людей не жив так довго, як сучасні. Всі помирали якщо не юнаками, то, продовживши нащадками свій рід, йшли з життя у розквіті сил. І ніхто з них жодного уявлення про якусь там старість не мав. Але минали віки, тисячоліття, і люди призвичаїлись жити довше та й довше. І хоч життя їхнє не ставало ані красивішим, ані солодшим та спокійнішим, спокуса прожити бодай якийсь зайвий рочок, робила свою неупереджену справу. Так, всупереч власній волі, люди перетворювали життя у суцільну боротьбу за виживання. Іноді декому з них вдавалось прожити, як на ті часи , ой як довго! Років отак сорок з гаком! Але якою дорогою ціною діставався кожен додатковий рік життя, знають лише вони та ще -- Творець. Як не дивно, але незабаром новим «довгожителям» почала дошкуляти гірка надоїдлива самотність. А байдуже, часом навіть презирливе ставлення не тільки чужих, а й власних дітей та внуків перетворювали життя стареньких у суцільні нестерпні муки. Та й то таке: кому були потрібні немічні, не здатні ані нагодувати, ані захистити своїх нащадків, ні навіть обійти самих себе старі люди? Ось тоді й з’явилась на землі старість. Ні, ні, зовсім не та старість, котра завжди безжально й непереборно вела кожного до смерті. А ота, прикра, болюча, непрохана й незрозуміла, що народжувала надзвичайно гірке, на перший погляд дивне, власне бажання піти з цього життя назавжди і якомога швидше. Ця, інша старість, перетворювала людину у живий труп. Бути ж у цьому світі живим трупом нікому не хотілось. Але так було в сиву давнину. А казка на те й казка, щоб вільно подорожувати у просторі і у часі. То чом би й нам не скористатись такою приємною можливістю та й податись на віддалену околицю величезного гамірного міста. Саме там, на березі повноводної ріки, в оточенні старезних дерев причаївся ошатний двоповерховий будиночок, скоріше схожий на іграшковий старовинний замок. Казковим його робили крихітні білі башточки, суцільна зубчата огорожа з кованою металевою брамою і таємнича, що панувала над усім довкіллям, тиша. Велике місто було справжнім, і про це знали всі. А про казковий будиночок-замок здогадувались хіба що ясновидці. До того ж мешкала у ньому досить-таки цікава сімейка. Дідусь та його у три погибелі згорблена дружина проживали у напівтемній крихітній кімнатці-комірчині на першому поверсі. Звіддаля старенький скидався на живу, майстерно виточену з благородного білого мармуру, статую. З його голови на згорблену спину, на сухі, сутулуваті плечі пасмами спадало біле, як мука, волосся. Довгі вуса зливались з густою, білою як сніг, бородою. Навіть одяг на ньому сяяв сліпучою білиною. І тільки в вицвілих, що ховались під густими, широкими бровами, очах, час від часу спалахували то живі вогники радості, то сірі тіні печалі. Кілька просторих світлих кімнат поруч займав їхній син з невісткою. А увесь другий поверх належав вже дорослим онукам. Зі старенькими майже ніхто не спілкувався, щоправда, це не стосувалось досить знаттєлюбного онука та його балакучого дідуся. Невідомо, чим у той ранок займались інші, а от дідусь з улюбленим онуком подались до спокійної тихої річки. Зручно влаштувавшись в тіні дерев, вони закинули вудочки щонайглибше і продовжили свою, ще кілька років тому розпочату, дискусію. А мова у них пішла про те, що цікавило і непокоїло обох: про молодість та старість.
-- Щось ти там, дідусю, минулого разу про єгипетських фараонів згадував. Про якусь «лебедину пісню» говорив… Ні, навіть не віриться! До чого тільки може довести старість! Бажати власної смерті?! Який жах!!
-- Люди, внучку… Вони… Говорити про це вони не звикли. Боляче їм у цьому зізнаватись. Навіть самим собі. Щоправда… Кілька тисячоліть тому один з єгипетських царів-фараонів, чи то Хеопс, чи сам Рамсес, не досягши й півстолітнього віку, поскаржився своєму спадкоємцю, що він аж надто втомився від життя. І, не довго роздумуючи, звелів прискорити будівництво величезної власної піраміди - усипальниці.
-- Облишмо, дідусю, диваків-фараонів. Ви краще скажіть, от, приміром для вас, чи є для вашої старості щось найцінніше?
-- Звичайно ж є. Як і для кожної людини. Але не лише моєї, а можу тебе запевнити, для будь-чиєї старості. Ось послухай, як правильно сказано про це у одному невеличкому вірші:
«Беззаперечна істина від Бога,
Для всіх вона правдива , чисто-біла:
Нема у старості ціннішого нічого
Від спокою душі і немічного тіла .»
Скажу більше, окрім цього старість обов’язково має чимось втішатись. Не заради отієї ненажерливої, як у молодості, втіхи, а задля того ж таки спокою. Так от, запам’ятай, юначе, ще й оці прості, але надто важливі слова:
« Беззаперечна істина від Бога:
Як вічність душу ось-ось упокоїть,
Нема у старості втішнішого нічого
Нащадків вдячних пам’яті святої.»
Прислухайся і вдумайся: свята пам’ять для старості -- найвища втіха. А тепер ще кілька слів про так звані здобутки старості. Настає час, коли кожна стара людина всупереч своїй волі починає співати власну «лебедину пісню». Та пісня не має ні слів, ні музики. Одна тільки сумна, схована в глибинах душі, мелодія. А в ній, як не дивно, звучить передбачення блага у власній смерті, блага у вмиранні з співом і радістю. На щастя, молодості цього ані зрозуміти, ані відчути.
-- Щось ти, дідусю, увесь час про сумне та гнітюче. Невже старість не знає чогось втішнішого, радіснішого від лебединої пісні?
-- Я не про сумне, внучку, а про справедливе. Яким би трагічним воно тобі не видавалось. А от хорошого в старості дійсно треба ще пошукати. Пригадую, ще древні стверджували, що вміти насолоджуватись прожитим означає жити двічі. Для молодості така насолода теж недосяжна. Та попереду у неї -- щедра старість. А знати про неї з розповідей чи й власних спостережень -- майже нічого не знати.
-- По-твоєму, виходить, що між молодістю та старістю ніякої різниці? Вони у тебе, дідусю, як дві сестриці, ніби продовження одна одної. Складно якось. Незрозуміло.
-- Відповім тобі добре відомою людям притчею. Зустрівся якось старий чоловік на морському узбережжі з людським черепом і поринув у сумні роздуми. А той посміхається йому беззубим ротом і промовляє: « А хочеш, старче, я тобі один секрет відкрию, розповім, яка між нами різниця? Ні, зовсім не в тому, про що ти тільки-но подумав. Навіть не в тому, що ти живий, а я… Запам’ятай найголовніше: ким ти є, я вже був, а от ким є я, ти ще станеш. Обов’язково станеш!» Ось така легенда. А з неї народжується висновок: молодість та старість і одне, і не одне й те ж, бо вони лише окремі відрізки, періоди людського життя. Єдиного, заміть, життя. Як на мене, древні були мудрішими, щедрішими, навіть -- відвертішими. І життя тоді було … Якщо не багатше, то від сьогоднішнього -- точно солодше.
-- Це у вас, дідусю, ще одна характерна риса старості прокинулась? Полюбляєте ви, де треба, де й ні, розхвалювати минуле. А для сьогодення та для молодості добрих слів чомусь ніколи не вистачає. Та ти не ображайся, дідусю. Царі, фараони, лебедина пісня… Коли все те було! А я хочу почути твою думку про сьогоднішню молодість і старість.
-- Що ж, це похвально, але шкода, внучку, що ти не завжди мене розумієш. Чи й справді не здатний, а чи може не дуже й хочеш. Та й те таке: важко, ой, як важко сучасній молодості зрозуміти старість.
-- А таки важко. Ну, сам прикинь: чи легко видющому зрозуміти сліпого? Чи, скажімо, здоровому поспівчувати людині хворій? Не випадково ж кажуть, що ситий голодному не вірить, а багатий не відає, що бідний обідає. Тож не дивуйся, дідусю, що я видаюсь тобі таким нетямущим. І не ображайся, якщо не завжди з тобою погоджуюсь.
-- Гм… Доля правди тут безперечно є. Але -- лише доля. Люди тоді люди, якщо розуміють одне одного. Ось, почнемо хоча б з отого видющого. Зав’яжи йому очі бодай на годину, а вже, не приведи Господь, як зовсім зір втратить! Ще й як тоді сліпого зрозуміє! Ще й як йому співчуватиме! Або -- багач… Бува, і він втрачає все до нитки. Ось тоді відразу починає розуміти і бідного, й голодного. На жаль, і співчуття до хворого приходить іноді тільки тоді, коли байдужа людина сама втрачає здоров’я.
-- То виходить, вся справа у часі? От промайне моя молодість, стану я на поріг власної старості і лише тоді розумітиму таких, як сам? А доки молодий, то й ніякого гріха за душею?
-- Чекатимеш старості? Ну-ну, внучку. Ну-ну…
-- Еге ж, дідусю, чекатиму. А тобі, бач, хочеться, аби молодість розуміла старих вже сьогодні. Та щоб так сталось, знаєш що треба? Щонайменше, поринути на якусь мить у ту старість, відчути усі її принади. Згоден? Адже в казці ще й не таке можливе…
-- Хочеш зануритись у старість? Перескочити кілька десятиліть? Гм… А не пошкодуєш? Та це зовсім не обов’язково. Щоб розуміти стареньких, замало знати їхнє гірко-солоне життя. Перед усім треба навчитися жаліти їх, ділити їхнє горе, розуміти їх. Співчувати як не благодійним вчинком, то хоча б теплим словом. Та що там словом, що вчинком! Принаймні, не отруювати чи то навмисне, чи й ненароком їхнього поміж вами, молодими, існування.
-- Стривай, дідусю, стривай! Адже для цього майже нічогісінько не потрібно. Це так просто і легко! То невже…
-- Вірно кажеш, майже нічого. Бо дещо все-таки треба мати. Принаймні те, що нікого ніколи не обтяжує, а тільки облагороджує і звеличує, те, що зрештою робить людину людиною.
-- Цікаво-цікаво! Напевне я вже здогадуюсь…
-- Не поспішай, юначе. Якщо я скажу, що це -- совість, ти знову можеш мене не зрозуміти. Ще й перепитуватимеш, а що воно таке, ота совість. І тим не лише засмутиш, а й образиш мене довіку. Та щоб такого не сталось і не кортіло тобі передчасно занурюватись у старість, я розповім … Хоча ні! Вірно ж кажуть, краще раз побачити, аніж сто разів почути. Якщо згоден, я прямо зараз поведу тебе звідси, з цієї казки у справжнє, не казкове життя.
-- Це вже цікаво! Але чомусь… боязко. Та гаразд, якщо разом, то згоден.
-- А я й не сумнівався. Адже цікавість для молодих -- перша справа. І ти, внучку, не виняток. А тепер закривай очі. Як тільки скажу «три», ми вже опинимося в дійсності.
Не встиг дідусь виголосити своє чарівне слово, як вони опинились у тому великому, гамірному, що неподалік від ріки, місті. Озирнулись на запрудненій здебільшого старими людьми тролейбусній зупинці. Всі вони були чимось аж надто схожі: чи то поношеним, що давно вийшов з моди, одягом, чи своєю напруженою мовчазністю і непередбачуваним роздратуванням. На зморшкуватих, висохлих обличчях стареньких проступав вираз втоми і заклопотаності. Худі, довгі шиї чоловіків, бліді з синім відтінком губи жінок, тремтливі сухі руки тих і тих аж світилися неміччю. Чекати тролейбуса довелось довго. Лавок тут не було, і дехто з них змушений був вмощуватись прямо на брудному асфальті. Та ось пошарпаний, що бував у бувальцях, тролейбус нарешті прикульгав на зупинку. І хоч їздити ним у молоді здавна вважалось непрестижним, -- там, бачте, завжди тхнуло «старьйом», -- та й він був настільки переповнений, що дідусь з онуком ледь туди втиснулись. І відразу опинились біля місць з попереджувальними написами: «Для інвалідів», «Для старих та дітей». Але на цих пільгових місцях вже розсілись двоє молодиків з пляшками пива в руках. Посмоктуючи час від часу напій, вони дико реготали, обмінювались непристойними жартами, безсоромно лихословили. А навпроти, на місцях для старих та дітей важно вмостилась до непристойності нафарбована дама -- чи то матір, чи бабуся дівчинки років десяти, що сиділа поруч. Онук змушений був підтримувати дідуся, бо той ледь тримався на ногах. Увесь час він кидав на молодиків прозорі, відверто докірливі погляди. Та тролейбус продовжував звично підскакувати на вуличних вибоях, молодики, як нічого й не було, продовжували смоктати своє пійло, гучно реготати і лаятись. А онук все ще сподівався, що ці бовдури або незабаром зійдуть на найближчій зупинці, або врешті-решт заспокояться і чемно запросять старенького сісти. А як не вони, то ота поважна дама схаменеться, здогадавшись взяти своє дитя на руки і тим звільнити для старенького місце. Та замість тих сподівань раптом на увесь тролейбус пролунало грізне нетверезе запитання:
-- Е, старий! Ти чо?! Чо втупився, питаю!? -- нахаби вирячили на дідуся посоловілі очі. -- Чо, не січеш, блін, що ми -- інваліди? В натурі, блін! Дружбан -- дебіл, з дєтства мєжду прочім.
-- А ти, Ед, нарколік, в натурє.
-- Короче, тобі шо, старий шкарбан, справку ілі шо другоє показать? Так у нас ето бєз проблєм.
Люди опускали голови, відводили вбік очі, вдаючи, що й не помічають отих гірких образ. Їхньої вини у тому майже не було. Скоріше то була загальна біда: старість не наважувалась, не могла, боялась себе захищати. Може тому, що у старості для цього майже не залишилось сил. Але тут сталось диво. Оте десятирічне дівча, що, як маківка, горіло від сорому, спробувало було підвестись. Та нафуфирена дама роздратовано цикнула і притисла дитину до сидіння. На якусь мить у тролейбусі запанувала напружена гнітюча тиша, і нею вчасно скористався дідусь. Він гірко всміхнувся і голосно промовив:
-- Сиди, дитинко, сиди. І ви, хлопці, сидіть. І ви, жіночко… Усі сидіть, бо в старості ще ой як настоїтесь.
Увесь тролейбус підтримав ті слова схвально- обурливим гудінням. Та раптом присутні помітили, що старенький з юнаком кудись зникли. Наче їх тут ніколи й не бувало. Ніхто й не здогадувався, що навідались вони сюди з незвичайної, написаної про старість, казки.
А коли незвичайні мандрівники повернулись туди, звідки вирушали, дідусь важко зітхнув, скрушно похитав головою і промовив:
-- От і побував ти, юначе, в старості. На щастя, не в своїй, ще так далекій, а в нашій, сучасній старості. Жаль, але отаке у неї майже повсюдне і щоденне обличчя. Залишається сподіватись, що доки ти постарієш, усе зміниться на краще. Якщо, звичайно, впродовж життя не залишатимешся байдужим, як ті, у тролейбусі.


Добавить комментарий
Ваше имя:
Введите код:
Комментарий:

А сынов все несут...А ти думай... думай...А вже котра осінь
Афганская аллеяАфганский вальсАллея света
БальзамБежит рекаБелая сирень
Без названияБеззаперечна істинаБілі тумани
Білий танецьБуянБуян
Было счастьеБыть может, не желтые листьяЧаклунка
Час каміння збиратиЧас проб'єЧервоні сльози
Четверта заметільЧетвертая метельЧетвертая метель
Чи то доля?..Чи залишимось кріпаками?..Чорна помста
Чорні тюльпаниЧорний снігЧто рассказать тебе, родимый?..
Цикламенні доліЦінуймо вчасноЦветы и звёзды
Цвіт калиниДарунок від БогаДе моя родина?
Девочка, девушка, женщинаДіти наші, дітиДжерело кохання
До тебеДомашние музеиДорога до раю
ДругуДума про КобзаряДва крила душі моєї
Є, що тілом...ЭхоЕще одно слово
Есть только жизньФотографияФрески пам’яті
Гірка спадщинаГитара и яГлаза
Глазами простого украинцаГоды, годыГорицвет
Хіба я винен?..Химеры счастьяХобі
Хто кого врятував...Хто кого врятував...Хвилини мовчання
И только ночьюІду до ТарасаІстина
Из неизведанного мираЖеланиеЖелания
Життя втомилоЖорстоке милосердяК юбилею
Кажется, вчераКак будто-бы вчераКак солнце
КайфКазка про Добре Серце, Мудру Голову та ЯзикКазка про Добро і Зло
Казка про ДолюКазка про ДолюКазка про Душу і Тіло
Казка про Душу і ТілоКазка про Гріхи і ПрощенняКазка про Життя або Полюби Смерть свою
Казка про любов і ненавистьКазка про молодість і старістьКазка про Память та Безпамятство
Казка про Правду-Справедливість та КривдуКазка про РічкуКазка про річку
Казка про Розум, Пам’ять та Безпам’ятствоКазка про ЩастяКазка про Сонце, Землю та Місяць
Казка про Сонце, Землю та МісяцьКазка про совістьКінь і свиня (байка)
Коли прийде мій часКоли прийде остання митьКолись...
КолокольчикКури не винніКузьмине болото
Кузнецовський вальсКвіти посаджуКвіти запізнілі
Ласкаво запрошуємоЛебеді біліЛебідь, Рак і Щука (байка)
ЛекарстваЛинуть хмариЛисочка
Літа моїЛысочка (из книги "Преданные")Любимой
ЛюблюЛюдці і горобціМелодия одиночества(Из книги "Преданные")
Мелодия одиночества(Из книги "Преданные")Мелодія самотностіМене не в силі полюбити ти
Мені однаковоМертві бджолиМи для жінок... або гірка істина
Ми скоро підемоМіжсезонняМісто над стиром
Мне бы спеть о судьбеМоє полеМожет из сказки
МолитваМостыМой стих
Моїй земній зоріМужчины не плачутНа дереві, на дубочку
На побачення (Оповідання)На руинахНа свидание (из книги "Преданные")
На вечном постуНачало началНад обрієм
Над самотнім кленомНароде мійНас так мало осталось
Настане часНавчітьНе бойтесь, вас не потревожу
Не бросайте на ветер словаНе хлібом єдинимНе люблю
Не оставляй меня!Не пнусь ни в корифеї, ніНе про себе тільки
Не распрощатьсяНе сбывшееся завещаниеНе учите нас жить
Не забули б...Не забывайте!Негрибные дожди
НеизбывностьНелиньНемеркнущие звезды
Неньчин рушникНеньчина пісняНепрохана - некликана...
Неужели так мало осталосьНевідомістьНічна пригода
НікаНика из книги "Преданные"Ніка (Оповідання-реквієм)
Низький уклінО, человечки!..О, камни!..
О спорт, ти -- світ!Ода чаюОдній земній зорі
ОксанаОсь і друге крило...Осеніє
Отак живуОтцвела сиреньОй, не вмирай, клене
Ой, не втихає...ПамятьПамяті Євгена Журавського
Памяти сина ІгоряПерезарядивПетро - Голуб
Підкови щастяПісня про ДніпроПісня про Кривий Ріг
Піймати карасяПламя и пепелПлетью по сердцу
По ком это колокол?..По воле совестиПобачення з поліссям
ПочудилосьПодамся в артистиПодих незримої тіні
Подорож у життяПокаяниеПоліська легенда
ПолісяночкаПонад стиромПора, пора
ПорозумілисьПоследний подарокПосох
ПоспішаймоПостріли в себеПостріли в себе
Повідай, сину...ПраведникамПравнучці Олі на перші роковини
Превыше клятвыПро розумПроснись!
Прости за всёПростити не зможеРано списывать
Роки молодіРоман без продолженияРоса и солнце
Розумні дітиСе ля віСемейные альбомы
Серце матеріЩастяСхилилися верби
Сирота-тополяСкит и храмСлед
СловаСмутокСніг
Снова падают пистьяСобратьям по перуСолодкі сльози
СонСпадщинаСповідь
Стежка до серцяСударка и женаСвіте мій
Світе мій яснийСвята земляСын
Такая зимаТам брат брату не мститТатьянам
Тэдиум витэТеньТи – одна
Тисячоліття третьогоТолько бы вместеТретий тост
Троянда і шипшинаТроянди для ДіаниУ широкім полі
Уходит в прошлое войнаУкраїнці мої, українціУкраїнське село
Усім усіхВальс юностиВчора було літечко
Вечная юностьВелкам, о Евро!Вельможе
ВетерВетеранамВезе ж людям!
ВідпочиньВіє вітер в поліВийди, доню, у зоряну ніч
Вже котрий рік?..Владыки вечностиВогонь вогнем...
Восьмидесятые ХХ-го столетьяВот почему вздыхали горыВремена года
Все чаще слезыВсе попередуВсе простят
Высшая наградаЯ до вас повернусьЯ жить устал...
Я посилаю тобіЯ уйдуЯкось рано-раненько
За роки довгого життяЗа себяЗагадковий феномен
Загнанной лошадьюЗагублена красаЗакон для всіх
Законний господар або ж Ну й нахаба!ЗавистьЗайва краплина
Зеркало душиЗіркиЗнал я женщин
Золота рибкаЗоря моя вже впалаЗупиниться серце
Вы творческий человек?
У Вас есть собственные стихи или проза?
Вы имеете отношение к нашему городу - Кривому Рогу?
Мы будем рады абсолютно бесплатно опубликовать Ваше творчество в текущем разделе.
Для этого нужно просто написать нам.