Кривой Рог > Писатели и поэты > Грес Анатолий Петрович > Казка про Душу і Тіло | Писатели и поэты Кривого Рога - 1775.dp.ua
Казка про Душу і Тіло
Світлій пам’яті письменника Павла Загребельного присвячую

« Людина вмирає, а дім, зроблений нею, стоїть, і пісня, складена нею, співається тисячу літ, і казка живе спервовіку. Витвори думки й уяви триваліші за саму людину. І правда про людину так само існує довше, ніж сама людина».
Павло Загребельний, «Євпраксія»

Стояла тепла прозора ніч. Космос безтурботно мерехтів мільярдами далеких світів. Звідти, з глибин безмежного Всесвіту, ось вже кілька тисячоліть поспіль до Землі уважно придивлялась одна, ледь помітна, рожева цятка. Мало хто здогадувався, що то була самотня, давно осиротіла, невмируща людська Душа. Вона щоночі з’являлась у одному й тому ж куточку неба і уважно спостерігала за Землею. Вдивлялась у неї так, неначе шукала там кращої для себе долі. Їй давно набридло блукати у німій тиші і холодній порожнечі, тому Душа прагнула знову вселитись у чиєсь живе Тіло. Вона не раз могла стати Душею квітки, дерева або якоїсь земної тварини. Та цього їй аж ніяк не хотілось Надто вже сумна на Землі доля і квітів, і тварин. Квітку зірвуть у самому розквіті. А тварину? То вкинуть бідолаху в клітку, аби її неволею милувались роззяви. То замордують важкими роботами. А найжахливіше -- вб’ють і з’їдять безжальні ненажери. І тоді, втративши Тіло, знову блукай тисячоліттями у холодному космосі. Тому Душа терпляче очікувала слушної нагоди вселитись саме у людське Тіло. Хоча… Людським долям теж не позаздриш, та все ж… Принаймні, ними можуть іноді розпоряджатись самі люди. Але Душі чомусь увесь час не таланило. То її випереджали інші, такі ж самотні, осиротілі людські Душі. То ще ніким не зайняте людське Тіло виявлялось зовсім не підходящим: або потворним, або скаліченим, або й зовсім не життєздатним.
Та ось однієї світлої, зоряної ночі, Душа нарешті угледіла щось обнадійливе. Там, на далекій сонній Землі, у глибинах молодого жіночого тіла ось-ось мала відбутись багатообіцяюча таїнственна зустріч. Дві різностатеві людські клітини поспішали одна до одної з непереборною силою і палким бажанням єднання. В якусь щасливу мить вони таки злились і відразу ж перетворились у зовсім нове в цьому світі Тіло.
-- Ось! Нарешті! -- полегшено зітхнула Душа. -- Це саме те, що мені потрібно! Саме те! -- задоволено вигукнула вона і у ту ж мить з незміримих космічних далей переселилась у нове людське Тіло. Вселилась тихо, непомітно, але саме тим зробила його живим. Так на Землі народилась… Ні, ні, то була ще далеко не людина. То було лише нове у Всесвіті Життя. Нова клітина, що після цього почала безупинно ділитись, затремтіла від радощів і людською мовою прошепотіла:
-- Дякую тобі, моя Душечко! Красно дякую, що вселилась у мене, саме у мене!
-- І тобі спасибі! -- відповіла Душа. -- І я нарешті знайшла свій притулок. Відтепер ми з тобою будемо завжди й усюди разом. Завжди й усюди, аж поки… Аж поки…
Та й змовкла на півслові, невідомо що маючи на увазі. Потім привітно всміхнулась і на запитальне тремтіння Тіла відповіла:
-- Не блукатиму я тепер непривітним холодним космосом у пошуках притулку. Та й тобі поталанило. Адже не покинеш утробу своєї матері, як часом буває, шматком мертвого Тіла.
***
А далі були довгі-предовгі дев’ять місяців спільного внутрішньоутробного існування. І вони не пройшли марно. Кожен наступний день відзначався появою все нових і нових людських ознак. У безформного на початку Тіла з’являлись рученята, ніжки, голівка з характерними для майбутньої людини рисами обличчя. Прорізались оченята, аби вона, зробивши перший подих, змогла побачити світ, у який потрапляє: побачити тих, хто допоміг їй у тому світі з’явитись; відчути тепло і захист тієї, яка ніжно пригорне до себе і нагодує першою цівкою молока. Там, в утробі майбутньої матері, Душа й Тіло переймались єдиною вкрай важливою справою. Готуючи народження нової людини, вони розуміли одне одного без зайвих слів, без будь-яких звуків та жестів. І такому взаєморозумінню, такій захоплюючій праці і такому спілкуванню безмежно раділи. Вони були щасливі. А мине небагато часу після народження людини і тоді вже вона сама зможе спілкуватись. Та не лише з оточуючим її світом чи собі подібними, а , що найголовніше, і зі своєю Душею та власним Тілом. Людина звертатиметься до них то з яскравим і влучним словом, то неповторними, задушевними піснями, а насамкінець -- ще й з проникливими слізними молитвами. Але усе те -- попереду. Поки ж мова ось про що.
Дев’ять земних місяців утробного існування Душі і Тіла добігали свого кінця. Для них це й справді був час довгої і копіткої роботи, якою разом невпинно наближали вирішальний у їхньому співжитті день. Він мав стати днем народження нової людини. Огорнута таїною подія припала на свято Трійці. Зелені свята починались короткою, але чарівною вранішньою зорею. Невдовзі з-під обрію викотилось величезне, яскраво-червоне коло. Свою зірку-Сонце Земля зустрічала тихим шелестом порожевіло-зелених трав, перешіптуванням хлібного колосся, хлюпанням риб у спокійних водоймах, дзвінким переспівом птахів, діловим перегукуванням людей. Скинувши з себе нічні оксамитові шатра, земля відразу поринула у звичні повсякденні клопоти. А десь по обіді, коли її вмив рясний літній дощ і від заходу до сходу перекинулось коромисло подвійної веселки, з утроби молодої матері на світ з’явилась нова, зі своїми Тілом і Душею, крихітна людина. Людиною вона стала у ту щасливу мить, коли Тіло зробило перший у її житті подих. Та, на жаль, не просто -- людиною, а людиною грішною. Бо з першим подихом вона нібито вчиняє свій первородний гріх. Хоча… Один бог відає, у чому він, отой, первородний -- гріх немовляти, яке, окрім гучного плачу та безсилих хаотичних рухів, нічого іншого зробити не встигло. І чому, власне, той гріх зветься не першим, а первородним? Може, він у самому народженні людини? А може… в отих оченятах, що встигли побачити, але не усвідомити і усієї привабливості, і підступної жорстокості світу, у якому доведеться жити. Жити і грішить. Бо безгрішного життя просто не може бути.
Душа хоча й знала, чим має закінчитись поява на світ нової людини, та вважала за краще своєму Тілу про це не говорити. Як не дивно, але то вона, Душа, так жалібно волала голосом немовляти при його першому подиху. Чому кричала? Бо вже тоді саме так, без сліз, вона оплакувала майбутню і власну, і свого Тіла долю. Адже якою б та або інша людська доля не вдалась, а кінець у всіх -- завжди один. Чому -- у всіх, і чому один? Бо на протязі довгого, а чи й короткого життя людина тільки те й робила, що грішила. Грішила по-різному: іноді свідомо, іноді -- ні, часом примусово, а частіше -- з власної волі, бувало -- випадково, а переважно -- ні. Головне, не як грішила, а те, що… грішила. Створюючи людську Душу, Всевишній наділив її тим, чим ніколи не наділяв жодну істоту. Тільки людині Він подарував совість. І першим найжахливішим гріхом кожної людини було, є і залишиться зречення від власної совісті. Таке зречення є не чим іншим, як грабежем власної Душі. Іноді це зречення бува безкорисливим. Та все частіше людина починає міняти свою совість на якісь дріб’язкові, примарні вигоди, а чи й просто продавати її за гроші. І тоді, позбавившись совісті, а фактично обікравши власну Душу, будь-який свій гріх має за досягнення. І вчиняти так -- вважала не за гріх, а за подвиг.
Та час повернутись до народженої колись, у велике свято, людини. Людина -- витвір і диво Всесвіту. Але вона так влаштована, що не завжди розуміє просту істину: найдорожчі для неї не багатство, не слава, навіть не життя. Найдорожчий для неї -- час! Бо ним і тільки ним вимірюються і багатство, і слава, і пам’ять та життя. Адже він ніколи не стоїть на місці. Кудись постійно поспішаючи, він може навіть повернути в минуле. Але він ніколи не зупиняється. І про себе нагадує людині хоча б тим, що з кожним роком, з кожним днем вона змінюється. У молодості Тіло людини завжди ставало красивішим і міцнішим. Душа ж, сповнюючись життєвим досвідом, робилась чутливішою, багатшою і мудрішою. Дивно, але попри такі цінні і важливі перетворення, людина встигала скоювати чимало гріхів. Вона навчилась брехати, обдурювала не лише чужих, а й власних батьків. Вона не раз крала, забираючи навіть у найбідніших те, що їй не належало. А коли ж досягла повноліття і пізнала непереборну силу кохання, піддалась спокусі диявола і заради того нерозділеного кохання позбавила життя свого суперника. Чому так? Хто у тому винен? Адже Господь заповідав: «не вбий, не вкради, не будь розпусним, не жадай жони ближнього твого, ні дому ближнього твого, ні слуги його…, ні поля його…, ні усього того, що є у ближнього твого». Людина, напевне, знала усі ті заповіді. То чому ж вчиняла навпаки? І чому з певного часу , міцніючи Тілом, людина робилась слабшою і біднішою на Душу? Чи не тому, що, втрачаючи поступово совість, вона ставала ще більш заздрісною, жадібнішою, розпусною, ненажерливою, погордливою, лінивою і злою? Людина, про яку йдеться у цій казці, ледь зіп’явшись на ноги, почала забувати про тих, ким вона була народжена і чиїми кривавими мозолями вирощена. Вона не бажала пам’ятати про своїх батьків. Не згадувала про них до глибокої старості. Вона глузувала над ще однією божою заповіддю : «Пошановуй батьків своїх!» Глузувала над нею доти, аж поки до неї не навідались залишки її совісті. Одне слово -- грішила. А час і далі летів то білосніжними весняними, то важкими темно-синіми осінніми хмарами. Минали роки, і той, що народився колись на зелені свята, мужнів, ставав красивішим, розсудливішим і хитрішим. Його Тіло зробилось пружним і сильним, а його Душа сповнювалась невідомими до цього бажаннями. Часом вона тихо виспівувала, часом -- гірко сумувала, а іноді -- давала юнакові безцінні поради. А одного дня, коли юнак ніжився під сонцем на березі теплого моря, його Душа розривалась на шматки. Там, у сотні метрів від берега, у високих хвилях, плескались двоє його друзів: такі, як і він, молоді, повні сил, і, здається, безмежно щасливі парубок і юнка. Їхній радісний сміх долітав сюди через шум хвиль і завдавав Душі самітника нестерпимого болю. «Вони щасливі! Вони веселі і життєрадісні, -- нашіптувала вона відлюдькові. -- Та вони… Вони ж над тобою насміхаються. Це ж несправедливо! Тільки я знаю, як ти її кохаєш!» Не зводячи очей з моря, відлюдько ще більше спохмурнів і ніби до самого себе промовив: «Так, я її обожнюю! Без неї мені не жити. Моє бідне Тіло палає пекельним у грудях вогнем. Але що, що я можу зробити?! От коли б не отой, що поруч з нею… Це б мої руки зараз піднімали її над хвилями. Ні, вона має бути моєю, чого б це мені не коштувало. А скоріше -- йому». Юнак ще палав заздрістю, коли над бурхливим морем здійнявся височенний смерч. Відлюдько, не роздумуючи, кинувся юнці на поміч. А коли вона була вже у безпеці, заздрісник байдуже спостерігав, як високі хвилі поглинають його суперника. Всміхаючись, зловтішник молив диявола, аби море забрало потопельника назавжди. Чи можна вважати той вчинок вбивством? І чи був він гріхом? Про це краще запитати у совісті байдужого. Та як би воно не було, а молодий красень і надалі продовжував залишатись у полоні заздрощів. Варто було йому дізнатись, що хтось із знайомих живе багатше і привільніше, як на молодика накочувався напад шаленої злості. Так було й наступного разу.. Та про це -- наостанку.
***
Час ніколи не стояв на місці, ніколи не зупинявся. Він завжди кудись поспішав. Про це людині нагадувало хоча б те, що з кожним наступним роком, з кожним днем і годиною вона змінювалась. Її Тіло ставало красивішим і міцнішим. Людина здавна звикла не тільки гордитись, а й хизуватись своїм Тілом. І нічого дивного у тому не було. Тому з часом вона не лише вигадувала як те Тіло вдосконалювати, а й влаштовувала різні заходи, аби ним похизуватись. Аби показати вправність та над можливості Тіла, люди запровадили художню та спортивну гімнастику. Щоб похизуватись його силою, запровадили важку атлетику. Не залишили без уваги і тілесну красу, вигадавши культуризм та стриптиз. І усе те -- на показ. Хизуючись собою, Тіло якось звернулось до Душі:
-- От, бачиш, Душечко, бачиш, яка мені увага, які почесті! Це, звичайно, дуже приємно! І трішечки… прикро. Мені -- все! А ось тобі -- нуль уваги. Мене хіба що сліпий не помічає. А тебе ніхто в притул не бачить. Чому така несправедливість, як гадаєш? Може, це якась божа кара. За твої … гріхи.
-- Кажеш, несправедливо? Кажеш, кара? Якщо не образишся, відкрию тобі усі секрети тієї «несправедливості». Ось тепер, коли ти у повному розквіті сил, коли ще зовсім молоде і неймовірно красиве, коли виграєш сталевими м’язами, сяєш веселою посмішкою, коли так гаряче себе любиш, світишся бадьорістю й радістю, тепер тебе усі помічають, поважають, приділяють увагу. Тепер тебе теж люблять. Та повір, пролетять декілька десятків років, і навіть ти себе не впізнаєш. Поміж красивих молодих Тіл дибатиме згорблена, посивіла, зі зморшками на обличчі, слабка людина. А ти, її зношене, дрябле Тіло, відчуватимеш не бадьорість, не радість, не жагу до життя, а нестерпний біль. Справжній біль у кожному своєму закутку. Та найдошкульніше тебе мучитиме думка, що колись красиве і дуже, ти тепер нікому не потрібне. Навіть саме собі! А останні роки такого існування здаватимуться тобі справжнісіньким пеклом.
-- Слухай, Душечко, -- неначе від зубного болю скривилось Тіло, -- а чи не досить лякати мене моїм майбутнім? І що це ти -- все про мене та про мене?! Мова ж у нас -- про тебе От і розповідай, як обіцяла. А то, бачте, повадилась лякати та погрожувати.
-- Гаразд. Давай -- про мене, оту, по-твоєму, вкрай обділену та принижену. От скажи мені, якщо знаєш, скільки похідних придумали люди від слова Душа? Мовчиш? Що ж, нагадаю лише деякі з них: душевність, душечка, душогрійка, душокорисний, душоприказник, душоспасіння. Гарні слова, що й казати. Але є, щоправда, і такі: душитель, задушливий, душогубство. А тепер скажи, скільки похідних від слова Тіло?
-- Будь ласка. Тілогрійка, тілесний… І… І…


Добавить комментарий
Ваше имя:
Введите код:
Комментарий:

А сынов все несут...А ти думай... думай...А вже котра осінь
Афганская аллеяАфганский вальсАллея света
БальзамБежит рекаБелая сирень
Без названияБеззаперечна істинаБілі тумани
Білий танецьБуянБуян
Было счастьеБыть может, не желтые листьяЧаклунка
Час каміння збиратиЧас проб'єЧервоні сльози
Четверта заметільЧетвертая метельЧетвертая метель
Чи то доля?..Чи залишимось кріпаками?..Чорна помста
Чорні тюльпаниЧорний снігЧто рассказать тебе, родимый?..
Цикламенні доліЦінуймо вчасноЦветы и звёзды
Цвіт калиниДарунок від БогаДе моя родина?
Девочка, девушка, женщинаДіти наші, дітиДжерело кохання
До тебеДомашние музеиДорога до раю
ДругуДума про КобзаряДва крила душі моєї
Є, що тілом...ЭхоЕще одно слово
Есть только жизньФотографияФрески пам’яті
Гірка спадщинаГитара и яГлаза
Глазами простого украинцаГоды, годыГорицвет
Хіба я винен?..Химеры счастьяХобі
Хто кого врятував...Хто кого врятував...Хвилини мовчання
И только ночьюІду до ТарасаІстина
Из неизведанного мираЖеланиеЖелания
Життя втомилоЖорстоке милосердяК юбилею
Кажется, вчераКак будто-бы вчераКак солнце
КайфКазка про Добре Серце, Мудру Голову та ЯзикКазка про Добро і Зло
Казка про ДолюКазка про ДолюКазка про Душу і Тіло
Казка про Душу і ТілоКазка про Гріхи і ПрощенняКазка про Життя або Полюби Смерть свою
Казка про любов і ненавистьКазка про молодість і старістьКазка про Память та Безпамятство
Казка про Правду-Справедливість та КривдуКазка про РічкуКазка про річку
Казка про Розум, Пам’ять та Безпам’ятствоКазка про ЩастяКазка про Сонце, Землю та Місяць
Казка про Сонце, Землю та МісяцьКазка про совістьКінь і свиня (байка)
Коли прийде мій часКоли прийде остання митьКолись...
КолокольчикКури не винніКузьмине болото
Кузнецовський вальсКвіти посаджуКвіти запізнілі
Ласкаво запрошуємоЛебеді біліЛебідь, Рак і Щука (байка)
ЛекарстваЛинуть хмариЛисочка
Літа моїЛысочка (из книги "Преданные")Любимой
ЛюблюЛюдці і горобціМелодия одиночества(Из книги "Преданные")
Мелодия одиночества(Из книги "Преданные")Мелодія самотностіМене не в силі полюбити ти
Мені однаковоМертві бджолиМи для жінок... або гірка істина
Ми скоро підемоМіжсезонняМісто над стиром
Мне бы спеть о судьбеМоє полеМожет из сказки
МолитваМостыМой стих
Моїй земній зоріМужчины не плачутНа дереві, на дубочку
На побачення (Оповідання)На руинахНа свидание (из книги "Преданные")
На вечном постуНачало началНад обрієм
Над самотнім кленомНароде мійНас так мало осталось
Настане часНавчітьНе бойтесь, вас не потревожу
Не бросайте на ветер словаНе хлібом єдинимНе люблю
Не оставляй меня!Не пнусь ни в корифеї, ніНе про себе тільки
Не распрощатьсяНе сбывшееся завещаниеНе учите нас жить
Не забули б...Не забывайте!Негрибные дожди
НеизбывностьНелиньНемеркнущие звезды
Неньчин рушникНеньчина пісняНепрохана - некликана...
Неужели так мало осталосьНевідомістьНічна пригода
НікаНика из книги "Преданные"Ніка (Оповідання-реквієм)
Низький уклінО, человечки!..О, камни!..
О спорт, ти -- світ!Ода чаюОдній земній зорі
ОксанаОсь і друге крило...Осеніє
Отак живуОтцвела сиреньОй, не вмирай, клене
Ой, не втихає...ПамятьПамяті Євгена Журавського
Памяти сина ІгоряПерезарядивПетро - Голуб
Підкови щастяПісня про ДніпроПісня про Кривий Ріг
Піймати карасяПламя и пепелПлетью по сердцу
По ком это колокол?..По воле совестиПобачення з поліссям
ПочудилосьПодамся в артистиПодих незримої тіні
Подорож у життяПокаяниеПоліська легенда
ПолісяночкаПонад стиромПора, пора
ПорозумілисьПоследний подарокПосох
ПоспішаймоПостріли в себеПостріли в себе
Повідай, сину...ПраведникамПравнучці Олі на перші роковини
Превыше клятвыПро розумПроснись!
Прости за всёПростити не зможеРано списывать
Роки молодіРоман без продолженияРоса и солнце
Розумні дітиСе ля віСемейные альбомы
Серце матеріЩастяСхилилися верби
Сирота-тополяСкит и храмСлед
СловаСмутокСніг
Снова падают пистьяСобратьям по перуСолодкі сльози
СонСпадщинаСповідь
Стежка до серцяСударка и женаСвіте мій
Світе мій яснийСвята земляСын
Такая зимаТам брат брату не мститТатьянам
Тэдиум витэТеньТи – одна
Тисячоліття третьогоТолько бы вместеТретий тост
Троянда і шипшинаТроянди для ДіаниУ широкім полі
Уходит в прошлое войнаУкраїнці мої, українціУкраїнське село
Усім усіхВальс юностиВчора було літечко
Вечная юностьВелкам, о Евро!Вельможе
ВетерВетеранамВезе ж людям!
ВідпочиньВіє вітер в поліВийди, доню, у зоряну ніч
Вже котрий рік?..Владыки вечностиВогонь вогнем...
Восьмидесятые ХХ-го столетьяВот почему вздыхали горыВремена года
Все чаще слезыВсе попередуВсе простят
Высшая наградаЯ до вас повернусьЯ жить устал...
Я посилаю тобіЯ уйдуЯкось рано-раненько
За роки довгого життяЗа себяЗагадковий феномен
Загнанной лошадьюЗагублена красаЗакон для всіх
Законний господар або ж Ну й нахаба!ЗавистьЗайва краплина
Зеркало душиЗіркиЗнал я женщин
Золота рибкаЗоря моя вже впалаЗупиниться серце
Вы творческий человек?
У Вас есть собственные стихи или проза?
Вы имеете отношение к нашему городу - Кривому Рогу?
Мы будем рады абсолютно бесплатно опубликовать Ваше творчество в текущем разделе.
Для этого нужно просто написать нам.