Кривой Рог > Писатели и поэты > Грес Анатолий Петрович > Жорстоке милосердя | Писатели и поэты Кривого Рога - 1775.dp.ua
оповідання

Не по лісі біда ходить...
Стояла суха, тепла осінь. Щедрою рукою вона встигла розсипати свої яскраво-цвітасті барви, так що будівля нової поліклініки на цьому золотаво-багряному тлі віддалеки здавалась заякореним на міській околиці океанським лайнером. По вузькій стежці, що петляла поміж старими кряжистими березами, сюди поспішала струнка, зовсім молода, але вкрай засмучена жінка. Відкрите, красиве, з тонкими рисами обличчя виглядало стомленим, у розумних великих очах бовваніли сумнів, душевний неспокій, побоювання. Хто міг знати, як то тяжко було медсестричці Каті Івановій усвідомлювати себе пацієнткою. Адже раніш, не рахуючи грипу та звичайних ангін, вона нічим не хворіла, займалась спортом, полюбляла танці. “Кров з молоком”, – по-доброму заздрячи, говорили про неї подруги. Та вірно кажуть, що біда не по лісі, а по людях ходить. То ж не минула вона й Катю.
Деякий час по тому, як із незрозумілої війни замість живого рідного брата повернулись його нехитрі речі, дівчина змарніла, стала незвично замкнутою. Не на жарт турбував впертий головний біль, замучувало безсоння. Волошкові очі облямували хворобливі темно-сірі тіні. Повільно й непомітно, як гадюка в траві, підкрадалась підступна хвороба. Часом довкола все двоїлось, туманилось, і працювати круглодобово, як було раніше, вона при всьому бажанні вже не могла.
Збиралась, було, порадитись з лікарем, та для такої „розкоші” не вистачало ні часу, ні рішучості. Зима, приміром, в тому році видалась воістину “гарячою”. Лютував грип і косив медиків так само немилосердно, як і решту смертних. З потеплінням спалахувала нова “епідемія” – відпусткова. І кожного разу, тамуючи біль та приховуючи хворобу від колег і самої себе, доводилось працювати за двох.
Та десь наприкінці осені, після виснажливого нічного чергування на п’ятихвилинці Катя раптом втратила свідомість. Прийшла до тями після уколів і, ніби в тумані, побачила над собою похмуре обличчя Федора Федоровича.
– Ось що, Катюшо, – скоріше радив, а не наказував завідуючий, – негайно в поліклініку! Ми тут тобі дещо ввели, тож доберешся самостійно. Довіреного лікаря, Степанову, знаєш. І – без черги, я їй зателефоную.

За дверима з табличкою

З високого, сяючого металевими поручнями ґанку в поліклініку вели подвійні, з прозорого плексигласу двері. У просторому вестибюлі, поруч з символічною скульптурною експозицією “Здоров’я”, зеленіли екзотичні віялові пальми. Стіни прикрашали картини й високі дзеркала. Під стелею мерехтіли оригінальні світильники, розсіваючи м’яке, тьмяно-блакитне світло. Просторе приміщення вражало чистотою і було майже безлюдним. Лише біля столу чергового адміністратора, за яким гортала довідник схожа на ромашку дівчина в білому халаті, бовваніло кілька постатей. Катя трохи відсапалась, піднялась на третій поверх і легко відшукала двері з охайною табличкою: “Довірений лікар Степанова Діна Сергіївна. Прийом медиків: понеділок, середа, субота від 9 до 12 години”.
Над дверима заклично спалахувало світлове табло. Катя рішуче переступила поріг та від несподіванки й подиву, як вкопана, завмерла на місці. На полицях, підвіконні, на столі, навіть на підлозі красувались вазони з яскраво-блакитними корзинками, рожевими дзвіночками, ясно-червоними парасольками суцвіть. “Теплиця?! ” – здивувалась хвора і на мить завагалась: чи ж туди втрапила. Та угледівши за столом серед квітів літню, у білосніжному халаті й високому, накрохмаленому ковпаку жінку, причинила двері і тихо привіталась. Діна Сергіївна кинула на дівчину пильний, професійно-оцінюючий погляд, її великі, без смаку накрашені губи ледь помітно ворухнулись:
– Іванова? Ну... проходьте. Сідайте. То що там у вас?...

Нове призначення

Довіреним лікарем, в обов’язки якого входило не стільки лікування, як видача санкцій на госпіталізацію медиків або звільнення їх від роботи по хворобі, Степанова була призначена не випадково. Довгі роки вона працювала заступником головлікаря. З недбайливих вимагала жорстоко. Тихо і вміло приборкувала непокірних. Поряд з тим, що вміла красиво говорити, де треба сама вчасно прикушувала язика. Отож кращої помічниці Лядова для себе й не бажала. Але над усе цінила в своєму замові уміння за всяку ціну досягати необхідних показників. Непомітно і не відразу, а все ж стала Степанова для головного лікаря своєю людиною. І не дивно, що після нового призначення Лядова запросила Діну Сергіївну на довірчу бесіду.
– Ось, полюбуйтесь! – зовні спокійне обличчя головлікаря повільно залила густа фарба гніву, у великих чорних очах майнули недобрі вогники. Ганна Іванівна підкреслила деякі цифри і підсунула бумаги Степановій. Потім, тяжко зітхнувши, додала;
– Неймовірно, але – факт! Подумати тільки – отак виросли по захворюваності медиків! І знаєте, дорогенька, чому?..
– Так, Ганно Іванівно, здогадуюсь. Очевидно...
– Яке там в дідька “очевидно”! Симулянти – ось що! Всіх мастей халтурники! Замість того, щоб надавати допомогу хворим, тижнями з лікарняним у кишені по пляжах, по гостях, по різних екскурсіях. А я не встигаю замісництва за них роздавати. От і виходить: одні прохолоджуються, а інші з ніг валяться. А ви – “очевидно”. Ні-і, голуб’ята мої, ні! Досить! Захворів – марш у стаціонар. А не подобається – лікуйся, як знаєш, але працюй. Працюй, чорт забери!
Мелодійний телефонний дзвінок зупинив Лядову на півслові. Вона підняла трубку і в ту ж мить роздратовано кинула її на важелі. Потім уже спокійним голосом промовила:
– Там, нагорі, таким “ростом” вкрай незадоволені. Отже, кров з носа, а захворюваність медиків треба негайно знизити. Гадаю, лише вам під силу навести у цій справі порядок. І не мені вас учити, як це влаштовують. Я вам довіряю, і це – головне. На те й існує довірений лікар.
Степанова очікуюче мовчала, а господарка кабінету хитрувато підморгнула й продовжила натиск:
– Не вагайтесь, Діно Сергіївно. Непоміченими ваші старання не залишаться: надбавка до заробітку, путівочка в кращий санаторій, та мало що... Та все, як кажуть, по кінцевому результату. Так що – успіхів вам, “довірений! ”
У знак згоди Степанова мовчки кивнула головою. Вона завжди “дивилася в рот” начальству й ладна була виконати будь-яке доручення Лядової...

Всі хвороби від нервів

– То з чим же, красуне, до нас завітали? – гортаючи пусту картку Іванової, знову запитала Діна Сергіївна. – Роздягайтесь. Послухаю, що там серденько...
Змірявши декілька разів тиск, вона похитала головою і турботливо промовила:
– Здається, підскочив. Що ж – суцільні стреси. Десь перевтомились, перехвилювались. Та журитися нічого. Ото диво! Ось направлення: аналізи, рентген, стоматолога, гінеколога... Ретельно обстежимо, а там – подивимось. Поприймайте еленіум, раунатинчик і... поменше стресів...

Орхідея в білому халаті

Після того випадку на п’ятихвилинці добових чергувань Каті не ставили, та відстояти навіть денну зміну було для неї сущими тортурами. Таблетки не допомагали, і до наступної суботи ледь вдалося дотягти.
– Знову ви, Іванова?! Встигли обстежитись? А Федір Федорович переконував, що ви там у них незамінима. Чудово виглядаєте... Ну, ось все й гаразд, – покрутивши в руках аналізи, зауважила лікар. – А тиск... З часом – заспокоїться. І взагалі, вважаю: не справжня у вас гіпертонія. Так, стреси...
Скрипучий голос Степанової то віддалявся, то гримів тамтамом у тяжкій від болю голові. Неприємно нило і калатало серце.
– Нічого, нічого, – помітивши на очах хворої сльози, почала заспокоювати Діна Сергіївна. – Обійдеться... Продовжуйте приймати таблетки, не перевтомлюйтесь. Ось направлення до психоневролога. І не дивуйтесь: нерви у вас нікудишні, самі ж бачите. А через тиждень-другий...
Катя подумала про наступні чергування, на мить уявила, що чекає її завтра, в нічну зміну, і не втримавшись, зупинила “рятівницю” на півслові:
– Тяжко мені. Погано... Зрозумійте, Діно Сергіївно, працювати не в силах...
– Ви що, Іванова?! – підмальовані брови Степанової поповзли догори, безбарвні очі округлились. – Подумати тільки: така молода і туди ж. Вирішила лікарняного виклянчити? Значить, у Крим, позасмагати? Ну й знахабніли, далі нікуди...
Зацюкали в скроні молотки-підголоски, вторячи величезному молоту, що невпинно бив у потилицю. Пекуча образа стиснула серце. По щоках поповзли дві прозорі бусинки. На ходу застібаючи кофтину, хвора поспішила до дверей.
– Зачекайте, Іванова! Постійте! – владним голосом зупинила її Степанова, – Що я такого сказала? Заспокойтесь, ради бога. Я ж не говорила, що ви цілком здорові. Ну, подивіться: тільки сліз тут мені не вистачало. Ось, на сьогодні – бюлетень, а завтра – на ліжко, в терапію! Та не проспіть місце, таких, як ви, вистачає.
Віддаючи направлення, з неприхованим роздратуванням пробуркотіла.
– Ні, без психіатра тут не обійтись. Стреси...
А Катя мовчки вийшла з кабінету й мимоволі прискорила крок.

Сокіл з місця, ворон на місце

“...Віра, довір’я, вірність. Які чудові слова і всі – одного кореня. Виблискують, мов грані кристалу, світяться самі і світять – іншим, – розмірковувала, повергаючись з поліклініки, Катя. – А Степанова?.. ” І тут пригадалась чутка, нібито двері з охайною табличкою частенько “прикрашали” слова, що пишуться на фіртках, коли в дворі мешкає злий чотириногий друг.
Чутка чуткою, та вона й сама чула, як про нове призначення Степанової хворі говорили прислів’ям: “Сокіл з місця, а ворон на місце”.
Біль незаслуженої образи й пекучий холод людської черствості посіяли у свідомості тривогу і незрозумілий жах. А підсвідомість була безсилою попередити Катю про наступні випробування, що незабаром зваляться на її відкриту всім вітрам душу.

“ Навідуйтесь, навідуйтесь...”

Вранці наступного дня довелося довго стукати в двері приймального покою. Гримаючи защіпками і солодко позіхаючи, відчинила чергова медсестра:
– О-о, Іванова! Ти б ще серед ночі заявилась. Сама ж знаєш: місця після обходу з’являються. То ж не раніш одинадцятої підгрібай...
Хлюпотів холодний дощ, і декілька годин виснажливого чекання у сирому вестибюлі здались вічністю. Потім вже інша медсестра неохоче повідомила:
– Юрій Андрійович велів підійти завтра. Господи, чим тільки люди думають?! Ось, поглянь: і сміх, і гріх – три направлення на одне місце. Та ти, Катюшо, не журись. До завтра якось протримаєшся, а там...
Однак, “комедія” з госпіталізацією повторювалась аж до кінця тижня. Хворій байдужно радили навідуватись, а Юрій Андрійович у приймальному й ока не показував.
“Можливо, у завідуючого багато тяжких і йому зараз не до мене. Але ж і працювати не маю сил. То що, знову до неї? Ні ні! Нізащо! До Степанової – що в зашморг. От і виходить – куди не кинь, все клин. Тепер у мене один шлях, – вирішила остаточно, – тільки до головлікаря. Ганна Іванівна – жінка сувора, та, кажуть, до людського горя не байдужа. Не випадково ж у неї біля серця рожевіє “донорська краплина”. Не дарма й фонд милосердя очолює. В усіх лікарнях вносили, хто скільки міг, а Лядова декого з медиків переконала, а декого й примусила “добровільно” віддати свій дводенний заробіток...”
Отак, не знаходячи іншого виходу, й вирішила шукати правди у головного лікаря.

У пошуках правди.

У приймальній наштукатурена секретарка зміряла відвідувачку холодним поглядом ї процідила:
– Ганна Іванівна в здороввідділі. Та й день у неї сьогодні не приймальний. Зрештою, коли щось термінове... Обіцяла бути в кінці дня. Навідуйтесь.
Нічого не лишалось, як терпляче чекати. Пройшла година, друга, і все відчутніше почали розвіюватись надії на допомогу. Поволі оволодівало природне, але не зовсім усвідомлене бажання: негайно, ось тут розповісти комусь про оті остогидлі “навідуй-тесь”, про заплескуючу все єство образу. Саме за ту думку, мов потопаючий за соломинку, відчайдушно вхопилась напружена свідомість. Катя попрохала чистого аркуша і бісерним почерком вивела: “Шановний товаришу Міністр, допоможіть!..” Через годину листа було відправлено. І хвора, повертаючись у приймальню, тішила себе райдужними надіями: “Нічого, нічого... там зрозуміють. За моєю долею побачать дещо більше. Адже не мені одній така допомога потрібна. Там розберуться. А як же інакше? Повинні. Не мені ж одній... ”. Голова гуділа, розколювалась, серце стискав біль, та на душі з’явилась полегкість, якої Катя давно вже не відчувала.
– У себе. Тільки-но з’явилась, – повідомила секретарка. Потім кивнула на високі двері і стишеним голосом додала:
– Стукайте. Я доповідала, стукайте сміливіше.
Хвора нерішуче відчинила оббиті дермантином двері. З глибини просторого кабінету донісся хриплуватий голос Лядової:
– Здрастуйте! Здрастуйте, Катерино... якщо не помиляюсь –Максимівна?
Пам’ять у неї на обличчя і прізвища була чудова, і, певно, пригадавши, як вручала Івановій почесну грамоту, з перебільшеною увагою та простодушністю продовжувала:
– Проходьте, проходьте! Ось сюди, у крісло сідайте, А ви, Катю, справжня скромниця, і – молодчина! Якщо вже сам Федір Федорович вами не нахвалиться, то що мені казати. Одначе, бачу – щось стряслося. На вас лиця нема.
Як не готувалась хвора до цієї зустрічі, та розповідала про все плутано і поспіхом. Але головне Лядова схопила. Брови над переніссям зійшлись, вона щось буркнула і підняла трубку зеленого телефону. На другому кінці відразу озвались.
– Юрію Андрійовичу? Ні, вихваляти поки ні за що, а от скарги на вас, голубе, посипались. Головне в нашій роботі що? Саме так, хвора людина. У мене тут Катя Іванова, сестричка з хірургії. Все знаєте? То що означає ваше “нікуди”? Та хоч у свій кабінет, хоч у власну квартиру кладіть! То – ваші турботи, голубе, ваші. Ну, гаразд, потім переведете. До речі, про показники теж не забувайте, може, ще й вискочите. О, вашими б вустами...
Тут Лядова вибухнула таким буйним і неприродним сміхом, що Каті чомусь стало не по собі. “Нема нічого безглуздішого від безглуздого сміху”, – прийшло на згадку десь почуте прислів’я, а свідомість знову пронизав незрозумілий жах.
– Машо, відведіть хвору в терапію. Але відразу ж – за справи, – наказала Лядова секретарці. Її рожеве обличчя сталої м’яким, благосердним, але великі чорні очі лишались холодними, чужими:
– Ну, Катю, лікуйтесь. І скоріше повертайтесь у стрій. Час тепер гарячий, і ви нам дуже потрібні.
– Не знаю, Ганно Іванівно, як вам і дякувати. Велике, від усього серця, найщиріше спасибі!
І, прощаючись, з радістю подумала: “Таки вірно кажуть, що світ не без добрих людей. З ними навіть хворіти не страшно”. Спокійні, волошкової блакиті, очі загорілись вогником надії.

Людина людині...


Добавить комментарий
Ваше имя:
Введите код:
Комментарий:

А сынов все несут...А ти думай... думай...А вже котра осінь
Афганская аллеяАфганский вальсАллея света
БальзамБежит рекаБелая сирень
Без названияБеззаперечна істинаБілі тумани
Білий танецьБуянБуян
Было счастьеБыть может, не желтые листьяЧаклунка
Час каміння збиратиЧас проб'єЧервоні сльози
Четверта заметільЧетвертая метельЧетвертая метель
Чи то доля?..Чи залишимось кріпаками?..Чорна помста
Чорні тюльпаниЧорний снігЧто рассказать тебе, родимый?..
Цикламенні доліЦінуймо вчасноЦветы и звёзды
Цвіт калиниДарунок від БогаДе моя родина?
Девочка, девушка, женщинаДіти наші, дітиДжерело кохання
До тебеДомашние музеиДорога до раю
ДругуДума про КобзаряДва крила душі моєї
Є, що тілом...ЭхоЕще одно слово
Есть только жизньФотографияФрески пам’яті
Гірка спадщинаГитара и яГлаза
Глазами простого украинцаГоды, годыГорицвет
Хіба я винен?..Химеры счастьяХобі
Хто кого врятував...Хто кого врятував...Хвилини мовчання
И только ночьюІду до ТарасаІстина
Из неизведанного мираЖеланиеЖелания
Життя втомилоЖорстоке милосердяК юбилею
Кажется, вчераКак будто-бы вчераКак солнце
КайфКазка про Добре Серце, Мудру Голову та ЯзикКазка про Добро і Зло
Казка про ДолюКазка про ДолюКазка про Душу і Тіло
Казка про Душу і ТілоКазка про Гріхи і ПрощенняКазка про Життя або Полюби Смерть свою
Казка про любов і ненавистьКазка про молодість і старістьКазка про Память та Безпамятство
Казка про Правду-Справедливість та КривдуКазка про РічкуКазка про річку
Казка про Розум, Пам’ять та Безпам’ятствоКазка про ЩастяКазка про Сонце, Землю та Місяць
Казка про Сонце, Землю та МісяцьКазка про совістьКінь і свиня (байка)
Коли прийде мій часКоли прийде остання митьКолись...
КолокольчикКури не винніКузьмине болото
Кузнецовський вальсКвіти посаджуКвіти запізнілі
Ласкаво запрошуємоЛебеді біліЛебідь, Рак і Щука (байка)
ЛекарстваЛинуть хмариЛисочка
Літа моїЛысочка (из книги "Преданные")Любимой
ЛюблюЛюдці і горобціМелодия одиночества(Из книги "Преданные")
Мелодия одиночества(Из книги "Преданные")Мелодія самотностіМене не в силі полюбити ти
Мені однаковоМертві бджолиМи для жінок... або гірка істина
Ми скоро підемоМіжсезонняМісто над стиром
Мне бы спеть о судьбеМоє полеМожет из сказки
МолитваМостыМой стих
Моїй земній зоріМужчины не плачутНа дереві, на дубочку
На побачення (Оповідання)На руинахНа свидание (из книги "Преданные")
На вечном постуНачало началНад обрієм
Над самотнім кленомНароде мійНас так мало осталось
Настане часНавчітьНе бойтесь, вас не потревожу
Не бросайте на ветер словаНе хлібом єдинимНе люблю
Не оставляй меня!Не пнусь ни в корифеї, ніНе про себе тільки
Не распрощатьсяНе сбывшееся завещаниеНе учите нас жить
Не забули б...Не забывайте!Негрибные дожди
НеизбывностьНелиньНемеркнущие звезды
Неньчин рушникНеньчина пісняНепрохана - некликана...
Неужели так мало осталосьНевідомістьНічна пригода
НікаНика из книги "Преданные"Ніка (Оповідання-реквієм)
Низький уклінО, человечки!..О, камни!..
О спорт, ти -- світ!Ода чаюОдній земній зорі
ОксанаОсь і друге крило...Осеніє
Отак живуОтцвела сиреньОй, не вмирай, клене
Ой, не втихає...ПамятьПамяті Євгена Журавського
Памяти сина ІгоряПерезарядивПетро - Голуб
Підкови щастяПісня про ДніпроПісня про Кривий Ріг
Піймати карасяПламя и пепелПлетью по сердцу
По ком это колокол?..По воле совестиПобачення з поліссям
ПочудилосьПодамся в артистиПодих незримої тіні
Подорож у життяПокаяниеПоліська легенда
ПолісяночкаПонад стиромПора, пора
ПорозумілисьПоследний подарокПосох
ПоспішаймоПостріли в себеПостріли в себе
Повідай, сину...ПраведникамПравнучці Олі на перші роковини
Превыше клятвыПро розумПроснись!
Прости за всёПростити не зможеРано списывать
Роки молодіРоман без продолженияРоса и солнце
Розумні дітиСе ля віСемейные альбомы
Серце матеріЩастяСхилилися верби
Сирота-тополяСкит и храмСлед
СловаСмутокСніг
Снова падают пистьяСобратьям по перуСолодкі сльози
СонСпадщинаСповідь
Стежка до серцяСударка и женаСвіте мій
Світе мій яснийСвята земляСын
Такая зимаТам брат брату не мститТатьянам
Тэдиум витэТеньТи – одна
Тисячоліття третьогоТолько бы вместеТретий тост
Троянда і шипшинаТроянди для ДіаниУ широкім полі
Уходит в прошлое войнаУкраїнці мої, українціУкраїнське село
Усім усіхВальс юностиВчора було літечко
Вечная юностьВелкам, о Евро!Вельможе
ВетерВетеранамВезе ж людям!
ВідпочиньВіє вітер в поліВийди, доню, у зоряну ніч
Вже котрий рік?..Владыки вечностиВогонь вогнем...
Восьмидесятые ХХ-го столетьяВот почему вздыхали горыВремена года
Все чаще слезыВсе попередуВсе простят
Высшая наградаЯ до вас повернусьЯ жить устал...
Я посилаю тобіЯ уйдуЯкось рано-раненько
За роки довгого життяЗа себяЗагадковий феномен
Загнанной лошадьюЗагублена красаЗакон для всіх
Законний господар або ж Ну й нахаба!ЗавистьЗайва краплина
Зеркало душиЗіркиЗнал я женщин
Золота рибкаЗоря моя вже впалаЗупиниться серце
Вы творческий человек?
У Вас есть собственные стихи или проза?
Вы имеете отношение к нашему городу - Кривому Рогу?
Мы будем рады абсолютно бесплатно опубликовать Ваше творчество в текущем разделе.
Для этого нужно просто написать нам.