Кривой Рог > Писатели и поэты > Грес Анатолий Петрович > Фрески пам’яті | Писатели и поэты Кривого Рога - 1775.dp.ua
Нарис

В самому центрі України, по обох берегах Інгулу неначе штучними перлинами розсипалось білими хатками село Седнівка. Це – моя мала батьківщина. Вибачай мені, рідна земле, що принизив цим невдалим словом: величати тебе батьківщиною – то висока честь і гордість, а називати “малою” – хоч і безвинний, а все ж гріх. Яка ж ти мала, якщо впродовж усього життя залишаєшся найближчим у світі і найдорожчим моєму серцю краєм?! Тут – коріння мого роду. I коли б на цій землі не жили мої діди-прадіди, не було б і мене самого, і дітей моїх та онуків.
Немає тут сяючих довкола, засніжених гірських вершин. Не шумлять дрімучі ліси, не хвилюється тепле море. А є просторий безкраїй український степ. Довгі віки дзвенів він срібними хвилями ковили, п’янив сухими, настояними на різнотрав’ї вітрами, а коли тут осіли люди, ниви заколосилися буйними хлібами, розцвіли садами, запахли динями та кавунами.
Розсікаючи таврійські степи, Інгул віками котить води до свого cтаршого брата – Південного Бугу, щоб, злившись з ним у велику воду, разом впасти у привітне Чорне море. А до річки, як ті жили на людському тілі, сходяться степові балки, яри та виярочки. Одні з них обрамлені сільськими вулицями та хуторами, схили інших то зовсім голі, то уквітчані кущами терену, шипшини і глоду. Нічого особливого, здавалося б, у тому пейзажі немає. Звичайний український степ, дещо навіть одноманітний і надокучливий. Та для мене привабливішого і красивішого місця на землі просто не існує.
Седнівка довірливо, неначе дитя до рідної матері, головною вулицею пригорнулась до своєї колиски-річки, для когось – звичайної, яких у нас на Україні сотні, а для мене – річки мого дитинства. Чи не тому так болісно бачити, так незвично усвідомлювати, що чистий і красивий колись Інгул за півстолітню над ним наругу перетворився в замулений, забруднений отруй-ними стоками і іншою гидотою, мертвий струмок?! А було ж!..
Вода в річці, як та сльоза, то живим дзеркалом задивляється у безмежну глибочінь неба, то виграє сріблястими хвильками під ніжними подихами вітру. По дну раки бокасують, ледь помітно течія зелені водорослі розчісує, поміж ними риба табунами ходить. Милуєшся красотами підводного царства і від того дива очей не відірвати. Та будь-яка річка без берегів, як та риба без води. А моя – поміж непролазними кущами верболозу та високими очеретами пробивається. Над чистою, як скельце, водою старезні осокори і верби схилились, ясени на свою вроду задивляються. Поспішати річці нікуди, тече тихо, спокійно – до кування зозулі і солов’їного тьохкання в садах, до переспіву очеретянок, лопотання диких курочок і крякання качок в очеретах та верболозах прислухається. Натішившись полоном, річка викочує на волю і задоволено всміхається: зараз, прямо ось тут, подарує вона свою життєдайну вологу зеленим городам і левадам, звиклим щоліта бенкетувати на її пологих берегах. Радіє вона виснаженим працею трударям, котрі в жнива приходять сюди опівночі, аби при золотому місячному сяйві віддатись у ніжні обійми води і скинути тягар денної втоми.
Тече вода поміж берегами, одним – пологим, рясно встеленим городами і садами, другим – скелястим, величним у своїй природній красі. Потім, вниз по течії, береги міняються місцями: скелястий переплигує на правий бік, а пологий, потягнувши за собою сади і левади, – на лівий. В усі часи, та вже й за моєї пам’яті, річка для седнівчан була і помічницею, і надійною годувальницею. Не раз, не два рятувала вона моїх земляків від голодної смерті. Річка була ще й безмовною, покірливою трудівницею. Он там, праворуч від мосту, де течія робила крутий вигин, розважливі люди насипали кам’яну греблю, а на березі, в заводі, спорудили водяний млин. Приручена вода падала з лотоків на лопаті великого дерев’яного колеса і крутила кам’яні жорна. З-під них сипалась біла, як сонце мука. З раннього ранку і до пізнього вечора біля млина скрипіли перевантажені мішками вози, чулося іржання коней, рев волів, незлоблива лайка, заклопотані оклики і в’їдливий сміх. Біля млина завжди було людно. Сюди приходили навіть тоді, коли лотоки були підняті і велике колесо з лопатями мирно спочивало. Збирались переважно чоловіки, обговорювали свої житейські проблеми, радились, смалили цигарки. Млин жив, а значить – жило й село. Полюбляли це місце запеклі рибалки і сільські хлопчаки – влітку у заводі завжди добре брала плітка, чіплялись бички і бобирі, а з-під каменів дерли раків.
Нема зараз ані тієї кам’яної греблі, ні того водяного млина. Навіть сліду їхнього не лишилось. Замість них – одна затята пам’ять, добра, та чомусь з гірким, як полин присмаком.
У Седнівці, як у будь-якому селі, є свої примітні місця: пошта, магазин, школа, клуб. А ще – міст через Інгул, який з’єднує собою не тільки дві частини одного села, а й два сусідні райони. Усі вони для мене пам’ятні і особливі. Та про ще одне місце згадую з повагою і солодким щемом у душі. Якщо прямувати зі слободи берегом річки до хутора, назва якому Сичовка, – може від того, що хутірець полюбляли сичі, котрі гніздились у скелях навпроти, – то обов’язково доведеться долати найвищий, що нависає над річкою, пагорб. Він, власне, і відокремлює хутір від села. Той пагорб, утворений високим скелястим берегом Інгулу, увінчують два невеликі, відполіровані дощами та вітрами, камені. Саме біля них у вихідні і св’яткові дні полюбляли збиратись хуторяни з Сичовки. Чоловіки одягали білі сорочки, наповнювали кишені дешевими цукерками чи смаженим насінням, жінки вбирались у барвисті блузки і хустини і йшли сюди, як на свято. Звідси, як на великій живій картині, було добре видно і річку, і млин, і сільські вулиці та двори. Молодь співала пісень. Старші годинами гомоніли про се про те. А ті, що приходили сюди з ціпками, згадували свою далеку молодість і все частіше кидали погляди на околицю, де на сільському цвинтарі спочивапи їхні предки. “Зі мною тут, – любив повторювати мій дідусь, – навіть камені говорять”. Так ось звідки отой гіркий щем у мене на серці! Чи не тому й сьогодні, через півстоліття, бачу я оті далекі від мене камені, а на них – дорогих мені дідуся і бабусю. Бачу їх по-святковому вдягненими, усміхненими, живими. Я – поруч з ними. Милуюсь свом селом, річкою свого дитинства, пригадую події свого буття і помимо власної волі кидаю погляд на далеку сільську околицю.
Трохи далі від цього пагорба і нижче по течії, під самим хутором, з-під землі на берег річки виходять пластами гранітні скелі. Вони такі різні, такі несхожі одна на одну, що кожній хтось придумав свою назву. Отим, що широкими східцями піднімаються над водою, замість назв присвоїли порядкові номери: першою назвали ту, що найближча до води, четвертою – найвищу з них. В спекотну пору сільські сміливці і бешкетники, аби похизуватись перед дівчатами, один раз в день наважувались стрибнути з “четвертої”. Трохи поодаль височіла інша, не менш підступна скеля. За рожевий колір її називали “красною”. Стрибати з неї відважувались хіба що відчайдухи, яким і море по коліна. Долетіти до глибокої води і не впасти на камені, що виднілись на мілині, було не так просто, і сміливці часто ризикували життям. Відразу за скелями починались хутірські сади і городи. А на протилежному боці річки височіли справжні кам’яні громади. Поміж них виділялась так звана “скеля-кукушка”. В роки фашистської окупації військовополонені били тут будівельний камінь. Часом на сході сонця над річкою лунали постріли: німці полюбляли проводити показові розстріли з першими променями сонця. А одного разу покарали навіть свого: прямо на отій “кукушці” і розстріляли.
В перші повоєнні роки селом гуляли чутки, ніби у тій скелястій породі зустрічались сліди золота. Чи й справді в землі моїх предків дрімає золото, не відаю. Та добре знаю, що цінніше від золота була і завжди буде ота земля, що здатна одягти і нагодувати тих, хто на ній трудиться.
На справжнього господаря моїй землі, на жаль, ніколи не таланило. То нею володів глитай з панським прізвищем, а його кріпаки в той час пухли від голоду. Прогнали пана, і колгосп, як та п’явка, почав висмоктувати “для держави” усі соки, а кріпаків “величали” вже колгоспниками. Розігнали колгоспи, землю селянам ніби віддали, ніби й не віддали. А селом “керує” спритний ділок – ледар і нездара, якому все одно, що діється з землею і як живуть ті, хто її обробляє. Та як би там не було, вічним і справжнім золотом мого краю є земля. Кажу так і знову помиляюсь. Бо що таке земля без людей? Пустка, пустеля! Справжнє золото моєї батьківщини – люди, закохані в неї і несамовито їй віддані.
На схилі літ, сходивши тисячі доріг у пошуках долі в нелюбих серцю краях, відчуваю тягар незміримого і неокупного боргу перед кожною п’яддю рідної землі. Заздрю онукам тих, хто вже став часточкою тієї землі, благословляю їх спроби стати тут справжніми і єдиними господарями.
Ні, не може бути більшого боргу, аніж боргу перед своїми батьками, дідами-прадідами, котрі вчили робити перші кроки, навчали думати і мріяти, любити працю, боротися і перемагати, котрі передали мені у спадок найдорогоцінніший скарб – любов до крихітного куточка планети, де народила мене мати.
Не дорікай мені, рідна земле, що так довго до тебе не приходив. На схилі літ іду сюди, щоб низько вклонитись могилам своїх рідних – бабусі Олени Назарівни та дідуся Григорія Васильовича Репешко. Ось вже більше двох десятиліть вони спочивають поруч, і я заздрю, що розлучити їх не змогла навіть смерть.
Маминого тата, мого діда Григорія, бачу не хворим і немічним дев’яностолітнім стариганом, бачу його міцним і жилавим, то на ниві з косою в руках, то з вилами на скирді соломи, то у літньому таборі біля колгоспних коней. А пізніше, коли дідові перевалило за вісімдесят, я запам’ятав його ген на тому полі за селом. Воно лежало поміж двох вибалків і путівця до битої дороги. Посеред поля, що рябить кавунами та динями, старий, – прямо тобі як у Григора Тютюнника, – вкритий соломою степовий курінь. Над полем, високо в небі, коршуни ширяють. А що вже тієї синяви, а що вже сонця! – аж очам боляче. Біля куреня дід Гришка вештається, колгоспний баштан охороняє. Худий, як скіпка, трохи згорблений, голова ніби мукою посипана. Ходить собі по полю, як журавель у лузі. В руках у діда замість рушниці – ціпок, чимось схожий на господаря. Ним він час від часу свариться у різні боки, погукуючи на невидимих крадіїв. “А-а, ондечки ви!” – дід хитрувато всміхається собі у вуса. Голопузі шибенники, – це він сам так їх охрестив, – висипали цілим табуном і балкою прямують до баштану. Потім, розбившись на два гурти, – один, значить, щоб діда відволікати, інший, головний, щоб кавуни з поля цупити, – шибенники беруть баштан в облогу. А дід удає, що нічого не помічає і навмисно простує в протилежний від ватаги бік. Погрозливі оклики і помахи ціпком почнуться лише тоді, коли босоноге плем’я, поколовши на баранцях ноги, встигне вирвати по одному-два кавуни чи по диньці, – більше все-одно не поне-се, – і вихором скотиться у найближчий вибалок. “Нехай поласують, – виправдовує себе дід. – Воно ж усю зиму і весну на одній картоплі сиділи. А колгосп… Колгосп не збідніє”. Дідусь вмощується на купці соломи під куренем, сучкуватого ціпка кладе поруч і підставляє сонцю свої сухі руки і обличчя. Повіки опускаються, прикривають добрі старечі очі. Чи то він дрімає, чи занурився у далекі спогади, сказати важко. А я спостерігаю за дідусем здалеку, від причілка своєї хати, що випхалась на пагорб і сховалась там у вишневому садку. Дивні почуття оволодівають мною: мені радісно і затишно, я горджусь своїм дідом, бо полю-бив його з тої миті, коли усвідомив своє у цьому світі існування.
Згадую старенького й тепер, коли сам давно став дідом. І від тих спогадів на серці у мене тане вічна мерзлота болю за назавжди втраченою людиною. Згадую свого діда і ніби повертаю його подумки до себе – знову живого, щедрого і бережливого, доброго і по-селянськи мудрого, турботливого і працьовитого. Одним словом – рідного. Спасибі тобі, земле, що дала моїм найдорожчим вічний і надійний притулок. Тепер вони стали часткою тебе самої, і значить – зовсім нікуди не поділись, а лишились на віки вічні зі своїми нащадками. І зі мною – теж.
Кажуть, людина народжується, щоб побудувати дім, народити дитину, посадить дерево. Що ж, з народною мудрістю не сперечаються, та я так гадаю: кожен з нас народжується ще й для того, щоб пам’ятати своїх предків і сказати про них добре слово. Тільки тоді, пам’ятаючи, кому завдячуєш появі у цьому світі, кому вклоняєшся за те, що з людиноподібної істоти тебе зробили людиною, тільки тоді йтимеш у вічність без боргу за душею.
Я низько вклоняюсь могилі своєї неньки Оксани Григорівни Репешко, пухом їй земля і вічна пам’ять. Це вона десятки разів виривала мене з лабед смерті. Це вона, жертвуючи власним благополуччям, виводила мене в люди. Це вона навчила мене любити свою малу батьківщину, кожен її куточок, кожен пагорб і вибалок, кожну скелю над річкою, кожну до неї стежину. А тому заслуговує такої ж правдивої і яскравої оповіді, як Марія Уласа Самчука. Ненька й понині, коли її світла душа витає вже в небесах поміж зірками, лишається для мене живою людиною, з якою я і раджусь і веселюсь, і печалюсь.
Оповідаючи про справжнє, немеркнуче золото своєї землі, гріх було б не сказати добрих слів і про моїх перших вчителів, котрі були нам, дітям війни, другими матерями і батьками. Кажуть, поганих вчителів не буває, бувають нездарні учні. Може, й так, але особисто я виділяв поміж вчителів людей, людей хороших і не дуже. 3 першими вчителями мені поталанило, бо були вони насамперед людьми співчутливими, самовідданими, порядними, одним словом – хорошими. Навчаючи нас читати, писати, знайом-лячи з історією та культурою людства, вони перед усім навчали нас бути людиною: поважати предків, свою і чужу працю, любити батьків і увесь довколишній світ. Зустрічались поміж моїх вчителів і недобрі люди. Та то були винятки, і мова тут не про них. У спогадах завжди зринають тільки хороші.
Добра і вічна Вам пам’ять, дорогий наш Варфоломіє Захаровичу Іванченко! Пухом вам рідна земля! Це ви в двадцятих роках минулого століття навчали в лікбезі мою маму, а, повернувшись зраненим з війни, вчили й мене. I лишились Ви у пам’яті багатьох з нас не тільки хорошим вчителем. Для безбатченків, котрі сіли за парти у першому повоєнному вересні, Ви стали другим батьком.
У моїй пам’яті Ви постаєте билинним богатирем, високим, міцним в тілі, сивочолим, з розумними, дещо сумними очима. Ви рідко посміхались, та учні не давали Вам проходу, метушилися, як бджоли біля вулика. Важкі то були роки, однаково скрутні і для хлібороба, і для вчителя. Чи не тому після війни Ви довго не могли стягнутись на пальто і шапку? З настанням холодів ми здалеку впізнавали Вас по будьонівці і довгій, що бувала у бувалицях, солдатській шинелі. Ну, чим не богатир? От тільки взуття було далеко не богатирським: з-під шинелі миготіли загорнуті в обмотки ноги. Діряві черевики в гумових галошах, аби вони не лишились в багні сільських баюр, Ви кріпили до ніг мотузками. Воно б може й нічого, якби ото покаліченому війною богатирю не доводилось щодня пхатись по розбитих сільських вулицях до школи, три версти вдосвіта і стільки ж назад в сутінках. Взимку на місяць-другий Інгул сковували морози і на протилежний берег можна було перейти по льоду. Ризиковано, але можна. Та коли починались весняні повені, вчителю доводилось долати річку на вутленькім човнику, з ризиком для життя. Але таких, на перший погляд, буденних подвигів тоді ніхто не помічав, бо звершувався загальний подвиг моїх земляків – їх неймовірне виживання.
У пам’яті одна за другою спливають постаті моїх добрих вчителів: першого повоєнного директора школи Миколи Семено-вича Чорного, Катерини Іванівни та Миколи Ілліча Литвиненків, Емілії Федосіївни та Костянтина Гнатовича Жмелинських і багатьох, багатьох інших. Всі вони пішли від нас назавжди, та лишили людям добру і нев’янучу про себе пам’ять. Вони стали часточками нас, живих, і часточками тієї землі, любов до якої не згасне до останнього подиху. Всі вони і є моя батьківщина. Не велика, і не мала – єдина.


Добавить комментарий
Ваше имя:
Введите код:
Комментарий:

А сынов все несут...А ти думай... думай...А вже котра осінь
Афганская аллеяАфганский вальсАллея света
БальзамБежит рекаБелая сирень
Без названияБеззаперечна істинаБілі тумани
Білий танецьБуянБуян
Было счастьеБыть может, не желтые листьяЧаклунка
Час каміння збиратиЧас проб'єЧервоні сльози
Четверта заметільЧетвертая метельЧетвертая метель
Чи то доля?..Чи залишимось кріпаками?..Чорна помста
Чорні тюльпаниЧорний снігЧто рассказать тебе, родимый?..
Цикламенні доліЦінуймо вчасноЦветы и звёзды
Цвіт калиниДарунок від БогаДе моя родина?
Девочка, девушка, женщинаДіти наші, дітиДжерело кохання
До тебеДомашние музеиДорога до раю
ДругуДума про КобзаряДва крила душі моєї
Є, що тілом...ЭхоЕще одно слово
Есть только жизньФотографияФрески пам’яті
Гірка спадщинаГитара и яГлаза
Глазами простого украинцаГоды, годыГорицвет
Хіба я винен?..Химеры счастьяХобі
Хто кого врятував...Хто кого врятував...Хвилини мовчання
И только ночьюІду до ТарасаІстина
Из неизведанного мираЖеланиеЖелания
Життя втомилоЖорстоке милосердяК юбилею
Кажется, вчераКак будто-бы вчераКак солнце
КайфКазка про Добре Серце, Мудру Голову та ЯзикКазка про Добро і Зло
Казка про ДолюКазка про ДолюКазка про Душу і Тіло
Казка про Душу і ТілоКазка про Гріхи і ПрощенняКазка про Життя або Полюби Смерть свою
Казка про любов і ненавистьКазка про молодість і старістьКазка про Память та Безпамятство
Казка про Правду-Справедливість та КривдуКазка про РічкуКазка про річку
Казка про Розум, Пам’ять та Безпам’ятствоКазка про ЩастяКазка про Сонце, Землю та Місяць
Казка про Сонце, Землю та МісяцьКазка про совістьКінь і свиня (байка)
Коли прийде мій часКоли прийде остання митьКолись...
КолокольчикКури не винніКузьмине болото
Кузнецовський вальсКвіти посаджуКвіти запізнілі
Ласкаво запрошуємоЛебеді біліЛебідь, Рак і Щука (байка)
ЛекарстваЛинуть хмариЛисочка
Літа моїЛысочка (из книги "Преданные")Любимой
ЛюблюЛюдці і горобціМелодия одиночества(Из книги "Преданные")
Мелодия одиночества(Из книги "Преданные")Мелодія самотностіМене не в силі полюбити ти
Мені однаковоМертві бджолиМи для жінок... або гірка істина
Ми скоро підемоМіжсезонняМісто над стиром
Мне бы спеть о судьбеМоє полеМожет из сказки
МолитваМостыМой стих
Моїй земній зоріМужчины не плачутНа дереві, на дубочку
На побачення (Оповідання)На руинахНа свидание (из книги "Преданные")
На вечном постуНачало началНад обрієм
Над самотнім кленомНароде мійНас так мало осталось
Настане часНавчітьНе бойтесь, вас не потревожу
Не бросайте на ветер словаНе хлібом єдинимНе люблю
Не оставляй меня!Не пнусь ни в корифеї, ніНе про себе тільки
Не распрощатьсяНе сбывшееся завещаниеНе учите нас жить
Не забули б...Не забывайте!Негрибные дожди
НеизбывностьНелиньНемеркнущие звезды
Неньчин рушникНеньчина пісняНепрохана - некликана...
Неужели так мало осталосьНевідомістьНічна пригода
НікаНика из книги "Преданные"Ніка (Оповідання-реквієм)
Низький уклінО, человечки!..О, камни!..
О спорт, ти -- світ!Ода чаюОдній земній зорі
ОксанаОсь і друге крило...Осеніє
Отак живуОтцвела сиреньОй, не вмирай, клене
Ой, не втихає...ПамятьПамяті Євгена Журавського
Памяти сина ІгоряПерезарядивПетро - Голуб
Підкови щастяПісня про ДніпроПісня про Кривий Ріг
Піймати карасяПламя и пепелПлетью по сердцу
По ком это колокол?..По воле совестиПобачення з поліссям
ПочудилосьПодамся в артистиПодих незримої тіні
Подорож у життяПокаяниеПоліська легенда
ПолісяночкаПонад стиромПора, пора
ПорозумілисьПоследний подарокПосох
ПоспішаймоПостріли в себеПостріли в себе
Повідай, сину...ПраведникамПравнучці Олі на перші роковини
Превыше клятвыПро розумПроснись!
Прости за всёПростити не зможеРано списывать
Роки молодіРоман без продолженияРоса и солнце
Розумні дітиСе ля віСемейные альбомы
Серце матеріЩастяСхилилися верби
Сирота-тополяСкит и храмСлед
СловаСмутокСніг
Снова падают пистьяСобратьям по перуСолодкі сльози
СонСпадщинаСповідь
Стежка до серцяСударка и женаСвіте мій
Світе мій яснийСвята земляСын
Такая зимаТам брат брату не мститТатьянам
Тэдиум витэТеньТи – одна
Тисячоліття третьогоТолько бы вместеТретий тост
Троянда і шипшинаТроянди для ДіаниУ широкім полі
Уходит в прошлое войнаУкраїнці мої, українціУкраїнське село
Усім усіхВальс юностиВчора було літечко
Вечная юностьВелкам, о Евро!Вельможе
ВетерВетеранамВезе ж людям!
ВідпочиньВіє вітер в поліВийди, доню, у зоряну ніч
Вже котрий рік?..Владыки вечностиВогонь вогнем...
Восьмидесятые ХХ-го столетьяВот почему вздыхали горыВремена года
Все чаще слезыВсе попередуВсе простят
Высшая наградаЯ до вас повернусьЯ жить устал...
Я посилаю тобіЯ уйдуЯкось рано-раненько
За роки довгого життяЗа себяЗагадковий феномен
Загнанной лошадьюЗагублена красаЗакон для всіх
Законний господар або ж Ну й нахаба!ЗавистьЗайва краплина
Зеркало душиЗіркиЗнал я женщин
Золота рибкаЗоря моя вже впалаЗупиниться серце
Вы творческий человек?
У Вас есть собственные стихи или проза?
Вы имеете отношение к нашему городу - Кривому Рогу?
Мы будем рады абсолютно бесплатно опубликовать Ваше творчество в текущем разделе.
Для этого нужно просто написать нам.