Кривой Рог > Писатели и поэты > Грес Анатолий Петрович > Буян | Писатели и поэты Кривого Рога - 1775.dp.ua
Оповідання Відразу після Покрови, десь на другий чи на третій день, вивели його зі стайні у двір. Заклопотаний господар з поспіхом зняв вуздечку, замість неї начепив на шию коротку цупку вірьовку і повив за собою. Накульгуючи на задню праву ногу, Буян, як завжди, покірно йшов до воріт. Цього разу на вулиці біля їхнього двору стояла пошарпана старенька вантажівка, знайома Буянові ще з минулого року. Але тепер біля неї діловито вештались інші люди. Один із них, пихатий товстун в засмальцьованій шкірянці, копирсався в моторі і поблискував звідти своєю розкішною лисиною. Другим був високий молодик з блідим прищуватим обличчям. Він прилаштовував до відкинутого борту дощатий настил і роздратовано чортихався.
Господар неохоче і незвично довго відчиняв ворота. Потім пригостив коня шматочком свіжого хліба і притулився обличчям до його кістлявої щоки. Отак і стояв хвилину-другу, доки Буян пережовував ласощі, а потім шепнув йому у вухо кілька слів і неохоче передав повід високому молодику.
Ще якусь мить господар дивився вслід коню, і на його обличчі проступав вираз глибокого жалю. Прикривши рукою затуманені слізьми очі, він опустив голову і, спотикаючись, побрів на подвір’я.
По дощатому настилу незнайомці загнали Буяна в кузов автомобіля і, наглухо закривши нарощені борти, сіли в кабіну. Мотор зачмихав, загарчав, як розлючений пес, і коня кинуло назад. Коротка цупка вірьовка безжалісно різонула шию. Наступної миті штовхнуло в інший бік, і кінь боляче вдарився об лівий борт. Чиясь байдужа рука полінувалась загнути цвяха у дошці, і він до крові роздер собі шкіру.
Такий прикрий початок цієї несподіваної і незвичної подорожі не стільки засмутив, скільки насторожив. А ще більше – здивував. Адже досі Буян тягав вантажі; під окрики і лайку, під посвист батога розорав не одне поле. Таке життя стало не лише звичкою, а й потребою. А тут? Везуть його самого! Тягнуть невідомо куди на цьому химерному хисткому помості! Буяна лякала невідомість. 2 Довгий час його вергало зі сторони в сторону, немилосердно трясло і підкидало на вибоїнах. Ні-ні, та й нагадував про себе іржавий цвях.
Здавалося, цьому не буде кінця. “На таке здатні тільки люди”, – подумав, невдоволено мотнувши головою, кінь. І пошкодував: цього разу про себе нагадала вірьовка. “Це правда, – розмірковував він, трохи заспокоївшись, – я таки постарів. Але щоб везли мене як немічного! Десяток-другий верст він міг би й сам подолати. Нехай не бігцем. І не за годину, як у молодості. А от поволі, з відпочинками-перепочинками якось би дійшов. Та чомусь же везуть! Може, котять невідь-куди? Так далеко, що зі своїми хворими ногами, з цією слабкістю і задухою й справді туди не дістатись? А може...”
Жахливий здогад сповнив його глибоким сумом і гірким розчаруванням. Він раптом пригадав, як минулої осені на цю саму вантажівку запхали його товаришів по табунцю: старого мерина Орлика і покалічену Берізку.
Минав час, але в табунці їх більше ніхто не бачив, і всі, крім Буяна, про них просто забули.
Як не намагався Буян не думати про долю колишніх однотабунців, сумні думки не полишали його всю дорогу. “Невже ж ото і мене туди, звідки ніколи не повертаються? – розмірковував кінь. – Ці люди, вони завжди знають, що треба робити. Мабуть, так треба. Шкода тільки, що сюди я більше не повернуся. Теплими місячними ночами не бродитиму в запашних солодких травах біля річки. Після виснажливої роботи не гулятиму разом з вітром по розлогих степових балках...”
Мотор сердито рвонув, наче його укусив гедзь. Машину трусонуло, і вона виповзла з путівця на широку асфальтову дорогу. Тепер не підкидало і в сторони не швиргало. Вантажівка набирала швидкість, і облізлу гриву тріпонув холодний вітер. Він засвистів у блідих, обвислих кінських вухах, різонув по сліпому лівому і підсліпуватому правому оку. Буян затремтів, зіщулився, невдоволено мотнув головою. Сховати б її за кабіну, так знову ж – ота клята вірьовка! Ніби без неї він міг кудись подітись!..
З темно-синіх хмар, що заволокли низьке осіннє небо, полетіли поодинокі мокрі сніжинки. По худій спині, впалих боках, по кістлявій голові залопотіли колючі краплини дощу. За якусь мить холодні потоки неначе батогом хльоскали Буяна зусебіч.
Видимість різко погіршилась, дорога зробилась слизькою, і вантажівка збавила швидкість. А повз неї туди-сюди проносились величезні довгі фури, вертляві мотоцикли, швидкісні легковики. Здебільшого – новенькі, охайні, яскраво-кольорові. Здавалося, вони не котились, а летіли над гладеньким асфальтом і за хвилину-другу, як ті примари, зникали за обрієм чи найближчим поворотом.
Один з таких автомобілів, порівнявшись з вантажівкою, чомусь не поспішав її обганяти. Літній чоловік висунув з віконця білу, як сніг, голову і пильно вдивлявся у майже невидющі кінські очі. “Чим я, старий, непоказний кінь, міг зацікавити цю поважну людину? Он, ще й досі дивиться! Чи, може, все-таки... помітив? Дивно: на мені ще так багато дощових крапель, а він помітив! Пригадую, сльози з моїх очей текли тільки раз у житті. І плакали ми тоді разом з господарем. То були найпекучіші наші сльози, бо котилися вони від мого і його безсилля. Як ось ці, що ховаються поміж краплинами дощу. Е-е, та цей білоголовий, здається, теж плаче. Можливо, як і я, він теж усе життя тягнув і поспішав, поспішав і тягнув, а тепер, на старість, захворів невиліковною, найжорстокішою із хвороб – безсиллям? Може, ото і його теж... везуть невідомо куди? Напевне, білоголовий впізнав у мені самого себе. От і прикипів поглядом до приреченого. Тому й не втримує сліз. Та про це краще не думати...”
Буян підвів голову, окинув підсліпуватим оком безрадісне сіре довкілля. Сині хмари, з яких щойно лив холодний дощ, майже розсіялись. З-за чорної смуги лісу визирнуло бліде осіннє сонце.
Вітер поступово слабшав.
Кінь трусонув шкірою, мотнув, як у молодості, головою і разом з краплинами дощу змахнув гіркі сльози безсилля. 3 Важкий, спекотний і задушливий липневий день добігав кінця. Захід ще палав у вечірній зорі, а на сході, над нечітким синювато-сірим обрієм, вже випливло червоне коло місяця.
Від будівель, дерев і високих трав на землю впали ледь помітні тремтливі тіні. На темно-синьому оксамиті неба спалахнули перші зірки.
Поступово почало стихати мукання та іржання в хазяйських дворах. Вщухало скрипіння колодязних журавлів і брязкіт відер. Рідшало перегукування сусідів. На землю лягали тиша і жаданий спокій.
Село занурювалось у короткий літній сон. А десь після опівночі за околицею, на крутому березі річки зажевріло невеличке вогнище. Неподалік від нього, у широкому вибалку, розсипався табунець коней. Для їхнього випасу і відпочинку тут був справжній рай.
У сріблястому сяйві місяця біля вогнища вирізнялися дві людські постаті. Один із нічліжників – Тараско, хлопчина років семи з швидкими голубими очима і великою білявою головою. Він, засмаглий до синяви, в одній майці, сидів на купці сіна і, схрестивши ноги, уминав печену картоплю. Другим був його батько – спокійний, кремезний чолов’яга років сорока. Будь-чию увагу привернули б його короткі м’язисті руки, що закінчувались порепаними, чорними, як земля, долонями. Давні мозолі випиналися на них затверділими жовтуватими острівцями; свіжі, кров’яні – піднімались темними окресленими горбками. Лису голову прикривав великий потертий капелюх. З-під коротких вигорілих брів мружилися великі спокійні очі.
Кинувши під себе куртку, чоловік лежав на боці, обличчям до вогнища. Попихкуючи люлькою, він розповідав малому казку. А коли помітив, що той клює носом, промовив:
– Ну, котику мій, на сьогодні досить. Про коника-горбунка обов’язково розкажу, але... іншим разом.
Він підвівся з землі і, вибиваючи люльку, додав:
– Візьми ось куфайчину та трішки подрімай. Скоро вже й світатиме. А роботи завтра – непочатий край. Кров із носа, а сіно треба звезти...
Підкидаючи у вогнище сухих кізяків, батько ще щось говорив, ніби радився з самим собою. А хлопчина підібгав ноги, скрутився калачиком – і міцний дитячий сон переніс його від степового нічного вогнища до самісіньких зірок. Тараско літав поміж них на молодому слухняному конику. Диво-горбунок розумів його мову і вгадував усі бажання.
Зірки ж виблискували так яскраво і горіли так близько, що до них можна було доторкнутись руками. Вони були теплими і легенькими, як пушинки. Тараска вчарували дві з них – найяскравіші й найбільші, і він вирішив прихопити їх для мами і татка. А оту, невеличку, але таку блискучу, добре було б ... горбункові на лоба причепити...
Які казкові сни дарує дітям коротка літня ніч! Які тільки їхні бажання здатна вона перетворити у дійсність!
Тараско, продовжуючи міжзоряну подорож, спав міцно і безтурботно. Легенький вітерець доносив зі степу медовий запах дивини і свиріпи. Його змінював стійкий дух чебрецю та деревію, гіркувато-подразливий запах полину і ромашки, мишиний – болиголову.
З віддаленої околиці час від часу долинав незлобливий гавкіт собак. До нього приєднувалось сонне гелготання гусей і несміливе поодиноке кукурікання. У верболозах над річкою тьохкали солов’ї. Зі степу розміреними хвилями котилось невгамовне сюрчання цикад. І всі ті запахи, всі звуки тільки підкреслювали благодать і чаклунство літньої ночі, що вже добігала кінця.


Добавить комментарий
Ваше имя:
Введите код:
Комментарий:

А сынов все несут...А ти думай... думай...А вже котра осінь
Афганская аллеяАфганский вальсАллея света
БальзамБежит рекаБелая сирень
Без названияБеззаперечна істинаБілі тумани
Білий танецьБуянБуян
Было счастьеБыть может, не желтые листьяЧаклунка
Час каміння збиратиЧас проб'єЧервоні сльози
Четверта заметільЧетвертая метельЧетвертая метель
Чи то доля?..Чи залишимось кріпаками?..Чорна помста
Чорні тюльпаниЧорний снігЧто рассказать тебе, родимый?..
Цикламенні доліЦінуймо вчасноЦветы и звёзды
Цвіт калиниДарунок від БогаДе моя родина?
Девочка, девушка, женщинаДіти наші, дітиДжерело кохання
До тебеДомашние музеиДорога до раю
ДругуДума про КобзаряДва крила душі моєї
Є, що тілом...ЭхоЕще одно слово
Есть только жизньФотографияФрески пам’яті
Гірка спадщинаГитара и яГлаза
Глазами простого украинцаГоды, годыГорицвет
Хіба я винен?..Химеры счастьяХобі
Хто кого врятував...Хто кого врятував...Хвилини мовчання
И только ночьюІду до ТарасаІстина
Из неизведанного мираЖеланиеЖелания
Життя втомилоЖорстоке милосердяК юбилею
Кажется, вчераКак будто-бы вчераКак солнце
КайфКазка про Добре Серце, Мудру Голову та ЯзикКазка про Добро і Зло
Казка про ДолюКазка про ДолюКазка про Душу і Тіло
Казка про Душу і ТілоКазка про Гріхи і ПрощенняКазка про Життя або Полюби Смерть свою
Казка про любов і ненавистьКазка про молодість і старістьКазка про Память та Безпамятство
Казка про Правду-Справедливість та КривдуКазка про РічкуКазка про річку
Казка про Розум, Пам’ять та Безпам’ятствоКазка про ЩастяКазка про Сонце, Землю та Місяць
Казка про Сонце, Землю та МісяцьКазка про совістьКінь і свиня (байка)
Коли прийде мій часКоли прийде остання митьКолись...
КолокольчикКури не винніКузьмине болото
Кузнецовський вальсКвіти посаджуКвіти запізнілі
Ласкаво запрошуємоЛебеді біліЛебідь, Рак і Щука (байка)
ЛекарстваЛинуть хмариЛисочка
Літа моїЛысочка (из книги "Преданные")Любимой
ЛюблюЛюдці і горобціМелодия одиночества(Из книги "Преданные")
Мелодия одиночества(Из книги "Преданные")Мелодія самотностіМене не в силі полюбити ти
Мені однаковоМертві бджолиМи для жінок... або гірка істина
Ми скоро підемоМіжсезонняМісто над стиром
Мне бы спеть о судьбеМоє полеМожет из сказки
МолитваМостыМой стих
Моїй земній зоріМужчины не плачутНа дереві, на дубочку
На побачення (Оповідання)На руинахНа свидание (из книги "Преданные")
На вечном постуНачало началНад обрієм
Над самотнім кленомНароде мійНас так мало осталось
Настане часНавчітьНе бойтесь, вас не потревожу
Не бросайте на ветер словаНе хлібом єдинимНе люблю
Не оставляй меня!Не пнусь ни в корифеї, ніНе про себе тільки
Не распрощатьсяНе сбывшееся завещаниеНе учите нас жить
Не забули б...Не забывайте!Негрибные дожди
НеизбывностьНелиньНемеркнущие звезды
Неньчин рушникНеньчина пісняНепрохана - некликана...
Неужели так мало осталосьНевідомістьНічна пригода
НікаНика из книги "Преданные"Ніка (Оповідання-реквієм)
Низький уклінО, человечки!..О, камни!..
О спорт, ти -- світ!Ода чаюОдній земній зорі
ОксанаОсь і друге крило...Осеніє
Отак живуОтцвела сиреньОй, не вмирай, клене
Ой, не втихає...ПамятьПамяті Євгена Журавського
Памяти сина ІгоряПерезарядивПетро - Голуб
Підкови щастяПісня про ДніпроПісня про Кривий Ріг
Піймати карасяПламя и пепелПлетью по сердцу
По ком это колокол?..По воле совестиПобачення з поліссям
ПочудилосьПодамся в артистиПодих незримої тіні
Подорож у життяПокаяниеПоліська легенда
ПолісяночкаПонад стиромПора, пора
ПорозумілисьПоследний подарокПосох
ПоспішаймоПостріли в себеПостріли в себе
Повідай, сину...ПраведникамПравнучці Олі на перші роковини
Превыше клятвыПро розумПроснись!
Прости за всёПростити не зможеРано списывать
Роки молодіРоман без продолженияРоса и солнце
Розумні дітиСе ля віСемейные альбомы
Серце матеріЩастяСхилилися верби
Сирота-тополяСкит и храмСлед
СловаСмутокСніг
Снова падают пистьяСобратьям по перуСолодкі сльози
СонСпадщинаСповідь
Стежка до серцяСударка и женаСвіте мій
Світе мій яснийСвята земляСын
Такая зимаТам брат брату не мститТатьянам
Тэдиум витэТеньТи – одна
Тисячоліття третьогоТолько бы вместеТретий тост
Троянда і шипшинаТроянди для ДіаниУ широкім полі
Уходит в прошлое войнаУкраїнці мої, українціУкраїнське село
Усім усіхВальс юностиВчора було літечко
Вечная юностьВелкам, о Евро!Вельможе
ВетерВетеранамВезе ж людям!
ВідпочиньВіє вітер в поліВийди, доню, у зоряну ніч
Вже котрий рік?..Владыки вечностиВогонь вогнем...
Восьмидесятые ХХ-го столетьяВот почему вздыхали горыВремена года
Все чаще слезыВсе попередуВсе простят
Высшая наградаЯ до вас повернусьЯ жить устал...
Я посилаю тобіЯ уйдуЯкось рано-раненько
За роки довгого життяЗа себяЗагадковий феномен
Загнанной лошадьюЗагублена красаЗакон для всіх
Законний господар або ж Ну й нахаба!ЗавистьЗайва краплина
Зеркало душиЗіркиЗнал я женщин
Золота рибкаЗоря моя вже впалаЗупиниться серце
Вы творческий человек?
У Вас есть собственные стихи или проза?
Вы имеете отношение к нашему городу - Кривому Рогу?
Мы будем рады абсолютно бесплатно опубликовать Ваше творчество в текущем разделе.
Для этого нужно просто написать нам.