Кривой Рог > Писатели и поэты > Грес Анатолий Петрович > Буян | Писатели и поэты Кривого Рога - 1775.dp.ua
1

Відразу після Покрови, десь на другий чи на третій день, вивели його зі стайні у двір. Заклопотаний господар з поспіхом зняв вуздечку, замість неї начепив на шию коротку цупку вірьовку і повів за собою. Накульгуючи на задню праву ногу, Буян, як завжди, покірно йшов до воріт. Цього разу на вулиці біля їхнього двору стояла пошарпана старенька вантажівка, знайома Буянові ще з минулого року. Але тепер біля неї діловито вештались інші люди. Один із них, пихатий товстун в засмальцьованій шкірянці, копирсався в моторі і поблискував звідти своєю розкішною лисиною. Другим був високий молодик з блідим прищуватим обличчям. Він прилаштовував до відкинутого борту дощатий настил і роздратовано чортихався.
Господар неохоче й незвично довго відчиняв ворота. Потім пригостив коня шматочком свіжого хліба і притулився обличчям до його кістлявої щоки. Отак і стояв хвилину-другу, доки Буян пережовував ласощі, а потім шепнув йому у вухо кілька слів і неохоче передав повід високому молодику.
Ще якусь мить господар дивився услід коню, і на його обличчі проступав вираз глибокого жалю. Прикривши рукою затуманені слізьми очі, він опустив голову і, спотикаючись, побрів на подвір’я.
По дощатому настилу незнайомці загнали Буяна в кузов автомобіля і, наглухо закривши нарощені борти, сіли в кабіну. Мотор зачмихав, загарчав, як розлючений пес, і коня кинуло назад. Коротка цупка вірьовка безжалісно різонула шию. Наступної миті штовхнуло в інший бік, і кінь боляче вдарився об лівий борт. Чиясь байдужа рука полінувалась загнути цвяха у дошці, і він до крові роздер собі шкіру.
Такий прикрий початок цієї несподіваної і незвичної подорожі не стільки засмутив, скільки насторожив. А ще більше – здивував. Адже досі Буян тягав вантажі; під окрики і лайку, під посвист батога розорав не одне поле. Таке життя стало не лише звичкою, а й потребою. А тут? Везуть його самого! Тягнуть невідомо куди на цьому химерному хисткому помості! Буяна лякала невідомість.

2

Довгий час його вергало зі сторони в сторону, немилосердно трясло і підкидало на вибоїнах. Ні-ні, та й нагадував про себе іржавий цвях.
Здавалося, цьому не буде кінця. “На таке здатні тільки люди”, – подумав, невдоволено мотнувши головою, кінь. І пошкодував: цього разу про себе нагадала вірьовка. “Це правда, – розмірковував він, трохи заспокоївшись, – я таки постарів. Але щоб везли мене як немічного! Десяток-другий верст він міг би й сам подолати. Нехай не бігцем. І не за годину, як у молодості. А от поволі, з відпочинками-перепочинками якось би дійшов. Та чомусь же везуть! Може, котять невідь-куди? Так далеко, що зі своїми хворими ногами, з цією слабкістю і задухою й справді туди не дістатись? А може...”
Жахливий здогад сповнив його глибоким сумом і гірким розчаруванням. Він раптом пригадав, як минулої осені на цю саму вантажівку запхали його товаришів по табунцю: старого мерина Орлика і покалічену Берізку.
Минав час, але в табунці їх більше ніхто не бачив, і всі, крім Буяна, про них просто забули.
Як не намагався Буян не думати про долю колишніх однотабунців, сумні думки не полишали його всю дорогу. “Невже ж ото і мене туди, звідки ніколи не повертаються? – розмірковував кінь. – Ці люди, вони завжди знають, що треба робити. Мабуть, так треба. Шкода тільки, що сюди я більше не повернуся. Теплими місячними ночами не бродитиму в запашних солодких травах біля річки. Після виснажливої роботи не гулятиму разом з вітром по розлогих степових балках...”
Мотор сердито рвонув, наче його укусив гедзь. Машину трусонуло, і вона виповзла з путівця на широку асфальтову дорогу. Тепер не підкидало і в сторони не швиргало. Вантажівка набирала швидкість, і облізлу гриву тріпонув холодний вітер. Він засвистів у блідих, обвислих кінських вухах, різонув по сліпому лівому і підсліпуватому правому оку. Буян затремтів, зіщулився, невдоволено мотнув головою. Сховати б її за кабіну, так знову ж – ота клята вірьовка! Ніби без неї він міг кудись подітись!..
З темно-синіх хмар, що заволокли низьке осіннє небо, полетіли поодинокі мокрі сніжинки. По худій спині, впалих боках, по кістлявій голові залопотіли колючі краплини дощу. За якусь мить холодні потоки неначе батогом хльоскали Буяна зусебіч.
Видимість різко погіршилась, дорога зробилась слизькою, і вантажівка збавила швидкість. А повз неї туди-сюди проносились величезні довгі фури, вертляві мотоцикли, швидкісні легковики. Здебільшого – новенькі, охайні, яскраво-кольорові. Здавалося, вони не котились, а летіли над гладеньким асфальтом і за хвилину-другу, як ті примари, зникали за обрієм чи найближчим поворотом.
Один з таких автомобілів, порівнявшись з вантажівкою, чомусь не поспішав її обганяти. Літній чоловік висунув з віконця білу, як сніг, голову і пильно вдивлявся у майже невидющі кінські очі. “Чим я, старий, непоказний кінь, міг зацікавити цю поважну людину? Он, ще й досі дивиться! Чи, може, все-таки... помітив? Дивно: на мені ще так багато дощових крапель, а він помітив! Пригадую, сльози з моїх очей текли тільки раз у житті. І плакали ми тоді разом з господарем. То були найпекучіші наші сльози, бо котилися вони від мого і його безсилля. Як ось ці, що ховаються поміж краплинами дощу. Е-е, та цей білоголовий, здається, теж плаче. Можливо, як і я, він теж усе життя тягнув і поспішав, поспішав і тягнув, а тепер, на старість, захворів невиліковною, найжорстокішою із хвороб – безсиллям? Може, ото і його теж... везуть невідомо куди? Напевне, білоголовий впізнав у мені самого себе. От і прикипів поглядом до приреченого. Тому й не втримує сліз. Та про це краще не думати...”
Буян звів голову, окинув підсліпуватим оком безрадісне сіре довкілля. Сині хмари, з яких щойно лив холодний дощ, майже розсіялись. З-за чорної смуги лісу визирнуло бліде осіннє сонце.
Вітер поступово слабшав.
Кінь трусонув шкірою, мотнув, як у молодості, головою і разом з краплинами дощу змахнув гіркі сльози безсилля.
3

Важкий, спекотний і задушливий липневий день добігав кінця. Захід ще палав у вечірній зорі, а на сході, над нечітким синювато-сірим обрієм, вже випливло червоне коло місяця.
Від будівель, дерев і високих трав на землю впали ледь помітні тремтливі тіні. На темно-синьому оксамиті неба спалахнули перші зірки.
Поступово почало стихати мукання та іржання в хазяйських дворах. Вщухало скрипіння колодязних журавлів і брязкіт відер. Рідшало перегукування сусідів. На землю лягали тиша і жаданий спокій.
Село занурювалось у короткий літній сон. А десь після опівночі за околицею, на крутому березі річки зажевріло невеличке вогнище. Неподалік від нього, у широкому вибалку, розсипався табунець коней. Для їхнього випасу і відпочинку тут був справжній рай.
У сріблястому сяйві місяця біля вогнища вирізнялися дві людські постаті. Один із нічліжників – Тараско, хлопчина років семи з швидкими голубими очима і великою білявою головою. Він, засмаглий до синяви, в одній майці сидів на купці сіна і, схрестивши ноги, уминав печену картоплю. Другим був його батько – спокійний, кремезний чолов’яга років сорока. Будь-чию увагу привернули б його короткі м’язисті руки, що закінчувались порепаними, чорними, як земля, долонями. Давні мозолі випиналися на них затверділими жовтуватими острівцями; свіжі, кров’яні – піднімались темними окресленими горбками. Лису голову прикривав великий потертий капелюх. З-під коротких вигорілих брів мружилися великі спокійні очі.
Кинувши під себе куртку, чоловік лежав на боці, обличчям до вогнища. Попихкуючи люлькою, він розповідав малому казку. А коли помітив, що той клює носом, промовив:
– Ну, котику мій, на сьогодні досить. Про коника-горбунка обов’язково розкажу, але... іншим разом.
Він підвівся з землі і, вибиваючи люльку, додав:
– Візьми ось куфайчину та трішки подрімай. Скоро вже й світатиме. А роботи завтра – непочатий край. Кров із носа, а сіно треба звезти...
Підкидаючи у вогнище сухих кізяків, батько ще щось говорив, ніби радився з самим собою. А хлопчина підібгав ноги, скрутився калачиком – і міцний дитячий сон переніс його від степового нічного вогнища до самісіньких зірок. Тараско літав поміж них на молодому слухняному конику. Диво-горбунок розумів його мову і вгадував усі бажання.
Зірки ж виблискували так яскраво і горіли так близько, що до них можна було доторкнутись руками. Вони були теплими і легенькими, як пушинки. Тараска вчарували дві з них – найяскравіші й найбільші, і він вирішив прихопити їх для мами і татка. А оту, невеличку, але таку блискучу, добре було б ... горбункові на лоба причепити...
Які казкові сни дарує дітям коротка літня ніч! Які тільки їхні бажання здатна вона перетворити у дійсність!
Тараско, продовжуючи міжзоряну подорож, спав міцно і безтурботно. Легенький вітерець доносив зі степу медовий запах дивини і свиріпи. Його змінював стійкий дух чебрецю та деревію, гіркувато-подразливий запах полину і ромашки, мишиний – болиголову.
З віддаленої околиці час від часу долинав незлобливий гавкіт собак. До нього приєднувалось сонне гелготання гусей і несміливе поодиноке кукурікання. У верболозах над річкою тьохкали солов’ї. Зі степу розміреними хвилями котилось невгамовне сюрчання цикад. І всі ті запахи, всі звуки тільки підкреслювали благодать і чаклунство літньої ночі, що вже добігало кінця.

4

Коли на сході трохи просвітліло, в табунці почувся дивний глухий храп і пролунало коротке тривожне іржання. Жеребна кобила Ластівка, важко дихаючи і похитуючись, відійшла від табунця і попрямувала до найближчої копиці сіна. Там вона опустилась на коліна, помотала головою і знову важко заіржала. Крекчучи, стогнучи, вона то зводилась на коліна, то падала на бік, то знову спиналася на ноги. Коли ж розбуджений і наполоханий іржанням господар наблизився до копиці, Ластівка вже облизувала своє щойно народжене дитя. Лоша силкувалося звестись на слабенькі тремтливі ніжки і тицялось мордочкою у мамин живіт.
Господар прискіпливо оглянув приплід і прицмокнув язиком. На засмаглому обличчі сяйнула радісна посмішка.
– Гм... Жеребчик! – задоволено зауважив він. А подумки додав: “Чим не майбутній коник-горбунок? Якраз для нашого Тарасика!” Він ніжно погладив кобилу по чолці і з тією ж доброю посмішкою в очах поспішив будити хлопця:
– Проснися, синку! Ну-ну, вставай, соню! А піди-но, он там... за копичкою... побач, якого Ластівка горбунка привела!..
Спросоння Тараско нічого не розумів, а лише розгублено тер очі і здивовано озирався. Коли ж вони з татом підійшли до копички, Тараско побачив не тільки жеребчика, а й помітив у нього на лобі білу, схожу на зірочку цятку. Хлопчина аж підскочив з радості і здивовано вигукнув:
– Тату, тату! Та це ж – вона! Та сама! З неба! Я зірвав її для коника!..
Над далеким чистим обрієм розгорялась вранішня зоря.

5

Так, то була ніч його народження. І перший у житті світанок.
А ви пам’ятаєте свій перший світанок? Буян, певна річ, теж не запам’ятав. Ані дивно-чарівних звуків і запахів, що витали тоді над степом і річкою, ні вже побляклого від вранішньої зорі повного місяця. Тільки перші ніжно-рожеві промені сонця час від часу голубили спогади про той далекий час. І в такому безпам’ятстві ніхто не був винний. Мабуть, сама матінка-природа охороняє все живе від спогадів про муки власного народження.
Невиразне усвідомлення своєї у цьому світі появи, туманне розуміння свого в ньому існування приходять значно пізніше. І зазвичай вони пов’язані з якоюсь маловажною дрібничкою або несуттєвою подією.
У Буяна це був неприємний спогад про сусідського пса – лахмато-чорного і злого вовкодава. Він накидався на коней щоразу, як тільки ті наближались до його двору. Молодняк прищурював вуха і прискорював ходу. А Ластівка – навпаки: стишувала крок і вправно відбивалась від пса копитами, обороняючи у такий спосіб і себе, і свого сисунця.
Цей урок самозахисту, даний матір’ю, Буян засвоїв ще змалечку і згодом використовував навіть тоді, коли кортіло похизуватись силою і вправністю, а заразом – довести ровесникам свою над ними перевагу. Одначе зайвої і нерозсудливої агресивності він ніколи не проявляв. А людей оте жереб’яче фицання взагалі не стосувалось.
Та раз уже зайшла мова про людей, то доречно зазначити, що, крім тваринної покірності, переданої сотнями попередніх поколінь, у Буяна склалися про них й власні досить-таки суперечливі уявлення.
Хоча ні до кого в світі кінь не ставився з таким гідним подиву розуміння, як до Тараска і свого добросердного господаря, з часом, все ж, переконався, що з усіх відомих йому тварин найжорстокішими можуть бути не злі хутірські вовкодави і навіть не хитрі і люті лісові сіроманці. Найжорстокішими часом стають саме ці двоногі створіння, котрі чомусь назвали себе людьми. Переконувався у цьому не раз. Але один випадок врізався у пам’ять на все життя.
Якось серед літа до їхнього двору зайшов високий і худий, як скіпка, чолов’яга. Його маленькі колючі очі ховалися під дашком поморщеного картуза, а на кістлявому неголеному обличчі синів довгий і гострий, з бородавкою на спинці ніс. Від нього тхнуло перегаром і їдким запахом йодоформу. А в руках незнайомець тримав невеличку стареньку валізу і товсту сучкувату палицю.
Незабаром з’явився захмелілий, як завжди, сусіда. Хлібосольний господар пригощав гостей горілкою і щось жваво з ними обговорював. А скінчилось усе тим, що Буяна вивели зі стайні, міцно зв’язали ноги і повалили на купу соломи. Незнайомець з бородавкою на носі завдав йому такого пекельного болю, що коник часом втрачав свідомість. Незаслужену муку доповнила гірка образа на цих людей.
“Нічого поганого, – думав кінь, – я не зробив. Навіть ненароком нікого з них не зачепив копитом. Жодних правил, за якими жили в табунці, не порушив. А якщо так, – не розумів кінь, – то звідки ж і за які гріхи ота невиправдана людська жорстокість? Чому, коли він звивався від болю, люди глузливо жартували і весело сміялися? Навіть господар, і той навалився на нього всім своїм тілом. І тільки Тараско, один Тараско, – Буян це добре пам’ятав, – бігав поруч і, гірко ридаючи, благав дорослих не мучити його коника”.
Образа і гнів, посіявшись у кінській душі, згодом проросли у важко приховувану ненависть. Навіть до свого хазяїна кінь ставився з підозрою і острахом. І лиш одну людину, малого Тараска, він любив як зажди – щиро і віддано.
Завдані людьми страждання з часом минули. Про них можна було б забути. Та через якийсь час Буян відчув новий, зовсім не зрозумілий йому біль. Навіть не біль, а щось таке, що люди називають тугою, смутком. Дивно, але у того болю не було ні зримих причин, ані певного місця в тілі. Буяна більше не вабили стрункі ровесниці, не калатало, як раніше, серце від їх закличного іржання. Підсвідомо він пов’язував свій прикрий стан з отими давніми знущаннями. Та чи міг він знати, що люди вчинили так зовсім не випадково? Вони зробили це навмисне, аби уготовити йому іншу долю: не народжувати таких, як сам, красенів; не мати відомих усьому світові нащадків; замість того – увесь вік тягати плуга, підставляти спину під сідло і стремена; зрештою – до скону лишатися рабом людини.

6

Трохи розпогодилось, і вантажівка впевнено котилася по гладенькій, як дзеркало, дорозі. Глибокі вибоїни залишились позаду, і вже ніщо не заважало Буянові пригадати своє перше запрягання. Сталося це в далекій, як уві сні, молодості. Здається, у дворічному віці.
Тоді увесь він був сповнений нерозтраченою силою і вируючою енергією. Саме тоді найбільш яскраво проявився його норовливий і буйний характер, тож придумане господарем прізвисько себе виправдовувало.
Між стригунків він вважався пустуном, яких світ не бачив, а поміж дорослими – невиправним бешкетником. Його мати, бувало, тягне плуга чи воза, а він поважно крокує поруч. Та враз, ні з того ні з цього, вигнувши шию і піднявши трубою хвоста, стрілою мчить уперед. Чи навпаки, відставши від воза на чималу відстань, з радістю і задоволенням його наздоганяє. А вже як підріс і порозумнішав – у великих і красивих очах запалав вогник гордості і власної гідності. Він пишався довгою і густою гривою, гладенькою блискучою шкірою, похвалявся тугими грайливими м’язами, гнучкою шиєю і стрункими ногами. Він гордився своєю силою, вмінням гордо і дзвінко іржати, здатністю вчасно дзизнути набридливого однолітка копитами, бажанням весело покачатись по росянистій траві і сміливістю першим кинутись у прохолодну річкову воду.
Він радів свободі. Радів життю. Радів своєму існуванню у цьому чарівному світі. Так продовжувалось до незрозумілої жорстокої наруги отам за сараєм та до отого першого запрягання, після якого він сам став тягати воза. Попервах хомут здавався важким і незручним, боки натирали жорсткі посторонки. Та найважче сприймалась вуздечка. Це вона вкрала у нього свободу. Це вона готова була у будь-яку мить до крові розірвати губи. Над головою час від часу посвистував батіг. Опускаючись на спину, на шию чи на круп, довгий, міцно сплетений, він не тільки завдавав відчутного болю, а й щоразу цинічно нагадував Буянові про рабство. Отоді й скінчилась його воля. Вмерла назавжди, як вмирає все живе. І кінь був змушений скоритись людині, істоті значно слабшій і меншій. Він погодився з її зверхністю і визнав своїм господарем.
Довгі роки потому він сумлінно і самовіданно служив людям. Мабуть, вони були задоволені його службою, бо вчасно годували, напували, захищали від вітрів і морозів.
Так було доти, аж поки не з’явилась триклята вантажівка. Правду кажучи, він таки старий і безсилий. І зовсім худющий. Через натягнуту, присохлу до боків шкіру проступають скам’янілі гострі ребра. На нижній щелепі жовтіють залишки з’їдених зубів і не сходять набряки з ніг. На копитах ширшають тріщини й не гоїться рана на шиї. Але хіба лише його у тому вина?! А якщо й вина? Чи не в тому вона, що прожив життя безславно і непомітно? Іншим за перегони – слава і почесті, а йому за сотні виораних полів – ось ця вантажівка. Прожив. Простраждав. І ось... Розраховується за все підступною старістю...
Від тих роздумів і спогадів душу заполонили гіркі відчуття. Від суму і відчаю – до образи і навіть гніву. Образи – невідомо на кого. Гніву – на самого себе. За кляту старість, невблаганну і невідворотну...

7

Буянові набридло думати про погане. Щоб позбутися неприємних почуттів, він пригадав подію, яка навіть у спогадах зігрівала йому душу.
... Сталося це через пару років після першого запрягання. Зима тоді видалась лютою: довгою, сніжною та морозною. Школярам вона подарувала канікули, ковзанки, лід на річці. Словом – радість. А дорослим і коням – чимало нових випробувань.
За півріччя у Тараска не було жодної трійки, і тато, як і обіцяв, подарував йому справжні ковзани. Їх ще звечора приладнали до чобіт, а вранці хлопчина подався до річки. Лід був надійний, товстий, гладенький і прозорий. Здавалося, юного ковзаняра жодна небезпека не підстерігала. Та не випадково кажуть: коли б знав, де впадеш, то б соломки підстелив...
Наука стояти на ковзанах давалась Тараскові важче, ніж арифметика. Він спотикався і падав майже на кожному кроці. До вечора синців назбиралося і під одягом, і на розчервонілому обличчі. Та біль від них втамувався вже першим успіхом.
Стояти на ковзанах хлопець навчився, а от зупинятись – на жаль, ні. Він уже збирався додому. Наостанок ще раз здорово розігнався – й раптом у декількох кроках помітив ополонку з темною, як ніч, водою. Він відразу все зрозумів. Але вдіяти вже нічого не міг. Отак, з розгону, і шубовснув у крижану воду.
На щастя, неподалік проходили рибалки. Вони витягли невдаху з води і загорнувши у кожух, бігцем доправили додому. Обійшлося без лементу. Ніхто йому не докоряв. Ніхто не лаяв. Тараска розтерли горілкою, напоїли чаєм з малиною і вклали на гарячій печі.
Здавалося, найгірше – позаду. Але цілу ніч хлопчина цокотів зубами, а під ранок горів у лихоманці і марив:
– Душно мені! Жарко!.. Зупинись, Буяне!.. Стій! Глибоко там!.. Зупинись!..
Покликали фельдшера. Старий уважно оглянув хворого, зміряв температуру і скрушно похитав головою:
– Сорок з гаком. Напевне... запалення легенів. Гм... Якийсь, скажу вам, прямо блискавичний випадок. Гм.. Гм...
– То робіть щось! – з розпачем, вся у сльозах, вигукнула Тараскова мама.
– Щось? Ні, жіночко, “щось” навряд чи допоможе. Сердечко ми йому, звичайно, підтримаємо. Кофеїнчику з камфорою прямо тут ширнемо. А от далі... Ні, дорогенькі! Тільки в лікарню! Негайно – в район! І дай, Боже, щоб у дорозі не задихнувся. Бачте, який синій?..
Отак, не приховуючи гіркої правди, фельдшер дав зрозуміти, що Тараскове життя висить на волосинці.
– Ну, чого остовпіла?! – накинувся на дружину чоловік. – Збирай все потрібне, а я налаштую сани. Буян виручить!..
Простоволосий, в одній сорочці, з повними рішучості очима, він кинувся до сараю, – і за лічені хвилини вони виїхали з двору. Ґринджоли легко мчали очищеною від тижневого снігопаду вулицею. На повні груди вдихаючи морозне повітря, кінь, ніби граючись, тягнув сани. Та тільки-но виїхали за околицю – і людей, і коня охопив жах. Дорога зникла. Сховалась під товщею переметів, під кучугурами важкого снігу. Місцями кінь загрузав по груди і довго не міг вибратись. Не проїхали й десятка кілометрів, а він ледве брів у колючому сипкому місиві. На людських обличчях Буян помітив невимовну тривогу і розпач.
За довгий час нелегкої служби кінь навчився розуміти хазяїна з півслова. Він розрізняв тепер і гучність його голосу, впізнавав його кличний посвист. Та що казати? Буян розумів зміст не одної сотні слів. А головне – якимсь шостим чуттям вгадував душевний стан людини і старався їй допомогти.
Напевне, те розуміння і повага були взаємними, бо навіть у цій критичній ситуації господар не шарпав за віжжки, не тягнув за вуздечку, а кидав благальні погляди і негучно, переконливо повторював:
– Ну, давай! Давай, Буянчику! Виручай, братику!
Для годиться він цвйохав батогом по снігу. Бо й справді: бити коня було ні до чого. Буян і так напружував усі м’язи і віддавав останні сили. Вибираючись з переметів, він жалібно іржав, гріб передніми ногами, часто дихав і тремтів від напруги.
У повітрі гуляв морозець, а кінь парував, наче його обдали кип’ятком. З нього летіли шматки мильної піни й тут же ставали льодяною ватою. Як не важко було коневі, але він уловлював таке ж часте та хрипотливе, як і власне, дихання в санях. Кінь розумів: Тараскове життя залежить тільки від нього. Однак півтори години виснажливої ходи відібрали у нього останні сили. Він часто зупинявся. Спотикаючись, падав на передні ноги, занурювався храпом у сніг. А зібравши останні сили, знову підводився, гріб ногами і знову падав. Він віддавав себе всього, аж поки не звалився на бік у глибокому переметі.
Даремно господар смикав за вуздечку і благав підвестися. Великими чорними очима Буян винувато дивився на людину, якій не міг допомогти. І тоді, вперше у житті, з тих гарних і розумних очей покотилися сльози.
То були сльози відчаю і безсилля. А з саней знову й знову чувся гучний кашель, тихий стогін і стриманий жіночий плач.
Чоловік випустив з рук вуздечку і втупився безпорадним поглядом у широкий і чистий шлях. До нього було рукою подати. Та вірно кажуть: близько видати, та далеко брести.
Такого розпачу Тарасків тато ще не знав. Міцно стиснувши губи, він насупився й опустив голову. І тоді на його синьо-багряних щоках Буян помітив живі прозорі горошинки. Людина, ця дужа і розумна істота, плакала! Плакав його мудрий і могутній господар! Плакав тихо і невтішно, тими ж сльозами відчаю і безсилля.
У санях знову занепокоїлись, і кінь, раз-другий вдихнувши глибоко повітря, неначе скинув з грудей незримий тягар. Підібгавши ноги, він важко підвівся і подивився господарю в очі. Кінь тремтів від втоми і напруги, але його погляд світився безмежною відданістю і повагою, і він вселяв надію на краще.
– Так, Буянчику! Так! Тільки не падай! Більше не падай, братику! Синочка ж нашого... Тараска... треба рятувати!..
“І навіщо він це говорить? – ображено думав кінь. – Я, звичайно, тварина, але й без слів усе розумію: єдина надія у них – на мене”. Він зробив перший крок уперед, непевний і короткий, майже непомітний. Потім – другий, третій. І відчув, ніби відразу додалося сил і бажання будь-що визволити з біди близьких, дорогих людей.
– Так, Буянчику, так! Давай, конику, виручай! – повторював, підпихаючи сани, господар і все частіше позирав на просторий, чистий від снігу шлях. Він виднівся за останнім глибоким вибалком. Але там і сталось те, чого ніхто не чекав.
Снігові намети, майже зрівнявши схили улоговини, сховали її глибоке дно. Замаскована небезпека підступно підстерігала своїх бранців. До того ж, Буян, довірившись господарю, ні на мить не стишував крок. Отак з розгону і потонув у глибокому снігу, як ото днем раніше – Тараско в ополонці.
Із снігу, наче з невдало намальованої картини, виглядали кінська голова й хвіст. Та ще на поверхні якимось чудом тримались сани з пасажирами.
Мабуть, Буян підсвідомо оцінив трагізм ситуації, бо не зробив ні найменшої спроби викарабкатись з полону. Він знав: коли не відчуваєш під ногами тверді, зайвий порух може тільки нашко-дити. Отож стояв, як укопаний. Не рухався. А господар, відчувши провину, у відчаї звалився на землю і довго гамселив кулаками по снігу. Трохи заспокоївшись, він підвівся й почав думати, як визволити Буяна із снігової пастки. Уважно обдивившись свої міцні жилаві руки, він почав роздягатись. Зняв навіть змокрілу від поту сорочку і заходився відгрібати сніг. Холоду не відчував. Навпаки, по обличчю градом котився піт. Та чоловік і не думав зупинятись, а грібся у снігу, наче кріт. Жбурляв його подалі він коня, аж поки не звільнив Буяна з упряжі. Тільки тоді звелів йому вибиратись.


Добавить комментарий
Ваше имя:
Введите код:
Комментарий:

А сынов все несут...А ти думай... думай...А вже котра осінь
Афганская аллеяАфганский вальсАллея света
БальзамБежит рекаБелая сирень
Без названияБеззаперечна істинаБілі тумани
Білий танецьБуянБуян
Было счастьеБыть может, не желтые листьяЧаклунка
Час каміння збиратиЧас проб'єЧервоні сльози
Четверта заметільЧетвертая метельЧетвертая метель
Чи то доля?..Чи залишимось кріпаками?..Чорна помста
Чорні тюльпаниЧорний снігЧто рассказать тебе, родимый?..
Цикламенні доліЦінуймо вчасноЦветы и звёзды
Цвіт калиниДарунок від БогаДе моя родина?
Девочка, девушка, женщинаДіти наші, дітиДжерело кохання
До тебеДомашние музеиДорога до раю
ДругуДума про КобзаряДва крила душі моєї
Є, що тілом...ЭхоЕще одно слово
Есть только жизньФотографияФрески пам’яті
Гірка спадщинаГитара и яГлаза
Глазами простого украинцаГоды, годыГорицвет
Хіба я винен?..Химеры счастьяХобі
Хто кого врятував...Хто кого врятував...Хвилини мовчання
И только ночьюІду до ТарасаІстина
Из неизведанного мираЖеланиеЖелания
Життя втомилоЖорстоке милосердяК юбилею
Кажется, вчераКак будто-бы вчераКак солнце
КайфКазка про Добре Серце, Мудру Голову та ЯзикКазка про Добро і Зло
Казка про ДолюКазка про ДолюКазка про Душу і Тіло
Казка про Душу і ТілоКазка про Гріхи і ПрощенняКазка про Життя або Полюби Смерть свою
Казка про любов і ненавистьКазка про молодість і старістьКазка про Память та Безпамятство
Казка про Правду-Справедливість та КривдуКазка про РічкуКазка про річку
Казка про Розум, Пам’ять та Безпам’ятствоКазка про ЩастяКазка про Сонце, Землю та Місяць
Казка про Сонце, Землю та МісяцьКазка про совістьКінь і свиня (байка)
Коли прийде мій часКоли прийде остання митьКолись...
КолокольчикКури не винніКузьмине болото
Кузнецовський вальсКвіти посаджуКвіти запізнілі
Ласкаво запрошуємоЛебеді біліЛебідь, Рак і Щука (байка)
ЛекарстваЛинуть хмариЛисочка
Літа моїЛысочка (из книги "Преданные")Любимой
ЛюблюЛюдці і горобціМелодия одиночества(Из книги "Преданные")
Мелодия одиночества(Из книги "Преданные")Мелодія самотностіМене не в силі полюбити ти
Мені однаковоМертві бджолиМи для жінок... або гірка істина
Ми скоро підемоМіжсезонняМісто над стиром
Мне бы спеть о судьбеМоє полеМожет из сказки
МолитваМостыМой стих
Моїй земній зоріМужчины не плачутНа дереві, на дубочку
На побачення (Оповідання)На руинахНа свидание (из книги "Преданные")
На вечном постуНачало началНад обрієм
Над самотнім кленомНароде мійНас так мало осталось
Настане часНавчітьНе бойтесь, вас не потревожу
Не бросайте на ветер словаНе хлібом єдинимНе люблю
Не оставляй меня!Не пнусь ни в корифеї, ніНе про себе тільки
Не распрощатьсяНе сбывшееся завещаниеНе учите нас жить
Не забули б...Не забывайте!Негрибные дожди
НеизбывностьНелиньНемеркнущие звезды
Неньчин рушникНеньчина пісняНепрохана - некликана...
Неужели так мало осталосьНевідомістьНічна пригода
НікаНика из книги "Преданные"Ніка (Оповідання-реквієм)
Низький уклінО, человечки!..О, камни!..
О спорт, ти -- світ!Ода чаюОдній земній зорі
ОксанаОсь і друге крило...Осеніє
Отак живуОтцвела сиреньОй, не вмирай, клене
Ой, не втихає...ПамятьПамяті Євгена Журавського
Памяти сина ІгоряПерезарядивПетро - Голуб
Підкови щастяПісня про ДніпроПісня про Кривий Ріг
Піймати карасяПламя и пепелПлетью по сердцу
По ком это колокол?..По воле совестиПобачення з поліссям
ПочудилосьПодамся в артистиПодих незримої тіні
Подорож у життяПокаяниеПоліська легенда
ПолісяночкаПонад стиромПора, пора
ПорозумілисьПоследний подарокПосох
ПоспішаймоПостріли в себеПостріли в себе
Повідай, сину...ПраведникамПравнучці Олі на перші роковини
Превыше клятвыПро розумПроснись!
Прости за всёПростити не зможеРано списывать
Роки молодіРоман без продолженияРоса и солнце
Розумні дітиСе ля віСемейные альбомы
Серце матеріЩастяСхилилися верби
Сирота-тополяСкит и храмСлед
СловаСмутокСніг
Снова падают пистьяСобратьям по перуСолодкі сльози
СонСпадщинаСповідь
Стежка до серцяСударка и женаСвіте мій
Світе мій яснийСвята земляСын
Такая зимаТам брат брату не мститТатьянам
Тэдиум витэТеньТи – одна
Тисячоліття третьогоТолько бы вместеТретий тост
Троянда і шипшинаТроянди для ДіаниУ широкім полі
Уходит в прошлое войнаУкраїнці мої, українціУкраїнське село
Усім усіхВальс юностиВчора було літечко
Вечная юностьВелкам, о Евро!Вельможе
ВетерВетеранамВезе ж людям!
ВідпочиньВіє вітер в поліВийди, доню, у зоряну ніч
Вже котрий рік?..Владыки вечностиВогонь вогнем...
Восьмидесятые ХХ-го столетьяВот почему вздыхали горыВремена года
Все чаще слезыВсе попередуВсе простят
Высшая наградаЯ до вас повернусьЯ жить устал...
Я посилаю тобіЯ уйдуЯкось рано-раненько
За роки довгого життяЗа себяЗагадковий феномен
Загнанной лошадьюЗагублена красаЗакон для всіх
Законний господар або ж Ну й нахаба!ЗавистьЗайва краплина
Зеркало душиЗіркиЗнал я женщин
Золота рибкаЗоря моя вже впалаЗупиниться серце
Вы творческий человек?
У Вас есть собственные стихи или проза?
Вы имеете отношение к нашему городу - Кривому Рогу?
Мы будем рады абсолютно бесплатно опубликовать Ваше творчество в текущем разделе.
Для этого нужно просто написать нам.