Кривой Рог > Писатели и поэты > Грес Анатолий Петрович > Білий танець | Писатели и поэты Кривого Рога - 1775.dp.ua
Н.С. - однокурсниці, Жінці, Людині

Того літнього вечора відзначали його ювілей. Рідні і друзі, приятелі і просто знайомі бажали йому усіляких гараздів, говорили чимало теплих і задушевних слів, співали пісень. Усе те йшло від сердець відкритих, щирих та небайдужих. Чому ж тоді яскраві кольори і радісні звуки, що торжествували в цьому св’ятковому залі, відлунювались у душі старого незрозумілим тупим болем? Чи не тому, що разом з ними зринали некликані дивні думки і повертали його у далеке-далеке минуле?
Гості віншували ювіляра з Днем народження і зичили йому богатирського здоров’я. Робили так швидше не за звичкою, а тому, що саме його, здоров’я, старому найбільше бракувало. Спадковість до того була не причетною, адже діди і прадіди відбули довге, надто довге життя. А він? Не стільки прожив, як пережив. Пережити найлютішу з воєн, повоєнні розруху і голод, важку відбудову і примарну перебудову, відчути на собі розпад держави, у якій народився, і народження нової, у котрій доводиться тепер виживати – хіба усього цього замало, аби тобі бажали здоров’я?
Йому зичили щастя, щастя великого і справжнього. Людина, напевне, того заслуговувала. І він щиро дякував. А сам вважав отой тост за щастя геть-чисто зайвим. У тому його переконували останні роки, щодня стверджуючи одну непримітну, але неспростовну істину: так, людина дійсно народжується для щастя. І щасливою вона може бути коли завгодно. Тільки – не в старості! Старість, як і дитинство, як юність і зрілість – неповторна пора життя. Вона може бути і довгою, і багатою, і спокійною. А от щасливою – ніколи! Вона, старість, із щастям несумісна, як несумісні полум’я з водою, пітьма зі світлом, життя зі смертю. А може він помиляється? Може й справді до когось щастя навідується тільки у старості ? Тільки не до нього!
Йому бажали довгих років життя і співали “Многії літа”. І він знову дякував. А сам себе запитував: “А навіщо вони? Навіщо довгі? Чи потрібні вони взагалі, коли не те, що комусь, самому собі стаєш непотрібним, і кожен день, як не дивно, здається і вічністю, і миттю одночасно ?..”
В келихах пінилось шампанське, в пляшках всихала горілка, від тостів тріскотіло у вухах, а ювіляр сидів у оточенні друзів та букетів живих квітів і плакав. Помітити того не міг ніхто, бо плакали не підсліпуваті старечі очі, а його щедра і відкрита, втомлена життям душа. А коли вони, непрохані і недоречні, оті скупі сльози, готові вже були покотитись по худих висохлих щоках, старий опустив голову, притулившись губами до пелюсток жовтої троянди. На високий, посічений глибокими зморшками лоб, впало сиве пасмо волосся і разом з густими бровами сховало і потаємний світлий сум, і скупу непрошену сльозу. Руками, що помітно тремтіли від хвилювання, старий закрив зблідле обличчя і спробував заспокоїтись. Але в цю мить зал наповнили звуки вальсу і мимоволі знову повернули його у роки далекої молодості. Та музика занурила старого у вже звичні, що сотні разів навідувались на протязі життя, спогади. Перед очима у нього все замерехтіло, закружляло у якомусь дивному і несамовитому танці та й злилось у суцільну сіру поволоку. І тоді, у цьому казковому мареві він побачив себе молодим і відчув дужим, веселим і щасливим. Не таким, щоб зовсім зеленим, а все ж недосвідченим першокурсником провінційного університету. Він не був ані красенем, ані велетнем. Середнього зросту, худорлявий і жилавий, з правильними рисами обличчя, він належав до звичайних молодих людей його років. Хіба що тільки невеликі, скошені донизу очі та ледь помітна опущеність однієї сторони рота говорили про впертість і рішучість характеру їх господаря. Та головне – він був молодим і здоровим, сповненим райдужних мрій і впевненим у своєму майбутньому, готовим боротися і перемагати. Отаким і бачив він себе щоразу, коли подумки повертався у той фатальний вечір, що на усе подальше життя зробив його заручником власної совісті. Події, правду кажучи, передувало кілька років студентського щастя. Було воно різнобарвним, як літній луг після дощу, то примхливим, то з гіркуватим присмаком убогості і незахищеності, то з болем розчарувань, та все ж назвати його якось по-іншому було б несправедливо. Бо коли ж іще, як не у юні студентські роки, приходять до людини і перші захоплення, і перші поцілунки, і перше оманливе кохання.
Серед однокурсників він користувався авторитетом і повагою, і не одна дівчина кидала у його бік потаємний звабливий погляд. У нього закохувались, іноді закохувався і він. Та всі його швидкоплинні захоплення, як то часто бува у студентському житті, закінчувались нічим, без різних там драм і трагедій. Але так лише здавалось, адже найменша невдача, незначна поразка, невизнання твоєї особистості сприймалось у юному віці як всесвітня трагедія. Буває й так: ходять повз тебе люди, живуть поруч з тобою, зайвий раз не випинаються і нікому себе не нав’язують, одначе непомітно, але істотно впливають на твою долю, навіть змінюють тебе самого. Та про це, коли знайомились на першій університетській лекції, ні він, ні вона не мали й гадки. Вважали – знайомство як знайомство, така собі приємна необхід-ність і данина ввічливості
Її звали… Зрештою, яка різниця як її звали. Красиве ім’я – то ще не все. Вона сама була – одна чарівність. Зросту такого, як і він, але не худорлява, а струнка, як тополя, з підкреслено округлими жіночими формами. На чистому рожевому обличчі виділявся невисокий прямий ніс, палали соковиті, ледь розтулені губи, сяяли великі зелені очі. Одначе особливістю зовнішності юнки були не її природна краса і граціозність, а посмішка. Ота дивна, м’яка і добродушна посмішка, котра не сходила з її очей і губ навіть тоді, коли треба було виплеснути море гніву або вщент згоріти від незаслуженої образи і принижень. Тоді, як не дивно, незрозуміла посмішка набувала здивованого і винуватого вигляду. Наполохані великі очі починали підозріло поблискувати. Безвідмовна жіноча зброя готова була ось-ось заговорити.
На щастя, причин для таких неприємних метаморфоз майже не було. Поряд з незліченими турботами бурхливе студентське життя дарувало молодим людям чимало розваг і радощів. Цей особливий люд радів усьому, що відбувалось довкола і з ним самим. Надійдуть часом від батьків скромні грошенята або шмат сала чи відро картоплі, і все те негайно стає приводом для веселощів цілого гурту. Вони раділи успішно складеній сесії, новому знайомству, перемозі “своїх” у спортивних змаганнях, раділи дощу і снігові, сонцю і вітрові, ранкові і вечору. Одним словом — раділи життю. А на таке здатен не кожен. Вони ніколи не падали в розпач, якщо доводилось по кілька разів поспіль складати заліки з непотрібних для їх фаху предметів. Не розчаровувались і довго не сумували, коли той чи ота, котрі встигли впасти в очі, йшли на танці чи в кіно не з ними. Коротше кажучи, це були оптимісти, яких світ не бачив. І буднів, отих сірих одноманітних днів і ночей, що приходять згодом у життя, у них не було і не могло бути, бо кожна мить їхнього буття дарувала стільки усього нового, веселого і цікавого, що сприймалась, як свято. Але справжнім святом для студентської молоді ставали останні дні тижня, коли, як правило, влаштовувались вечори відпочинку. Веселі естрадно-розважальні номери у виконанні своїх самодіяльних артистів не давали нудьгувати там навіть вродженим меланхолікам. А справжньою окрасою тих вечорів були танці. І приємною окрасою, і корисним відпочинком. Для молодих, сповнених здоров’я людей, змушених щодоби дві її третини просиджувати на лекціях, в читальних залах, навчальних кабінетах і лабораторіях, танці ставали фізіологічною потребою організму, своєрідними ліками для здорової людини, можливістю використати зайву енергію в приємному для неї напрямі. Танцями захоплювались не від нічого робити, не заради пустих розваг: природа вимагала свого. І те, що для студентів під час лекцій, в читальних залах і навчальних кабінетах вважалось непристойним, а то і забороне-ним, що так чи інакше могло викликати там пересуди та глузування, усе те не лише дозволялось, а й схвалювалось на вечорах відпочинку. Де ще, як не на танцях, можна було повністю розслабитись і вволю повеселитись, як кажуть подивитись на людей і себе показати? Саме там, під таємничий шерхіт шовкових суконь і спокусливу мовчанку коротеньких спідничок, під щебе-тання високих каблучків, захлинаючись п’янкими запахами вишуканих парфумів, можна було відчути на своїх плечах довірливі тендітні руки, а у своїх обережних обіймах – розгарячіле і збуджене тіло, і до безтями кружляти з чарівною незнайомкою у вихорі улюбленого вальсу. А потім, міцно притис-нувши до себе гнучкий дівочий стан, тремтіти, як осиковий лист, під хвилюючу мелодію танго. Тільки там можна було доторкнутись пересохлими губами золотого лоскітливого локона і, не зводячи погляду з захмелілих очей навпроти, прошепотіти найсолодші з усіх слова.
Ні, люди не випадково придумали танці. А може той винахід – зовсім і не їх заслуга? Може, це диво дісталося людству у спадок від братів наших менших? Адже танцює не тільки цивілізований світ, а й дикуни у джунглях. Танцюють звірі, танцюють птахи. І навіть – змїї. Бо, мабуть, нічим іншим, окрім танцю, не передати того, чого не висловиш ні найщирішим словом, ні навіть піснею. Зрештою, це і є пісня, своєрідна пісня почуттів, втілених у рухах, міміці, дотиках, поглядах, зітханнях. Це – пісня, що без мелодії, без слів, без звуків лине від серця до серця, об’єднує їх, змушує бажати, вірити, надіятись.
Так, то були золоті часи і чарівні танці, ще такі далекі від пекла сучасних дискотек, де сп’янілі від хмільного, напів-божевільні від наркотиків недоростки у небаченій штовханині підставляють свої напівоголені тіла іншим, а ті безцеремонно хапають їх, аби прямо отут, у стаді собі подібних, як ті тварини, як гадюччя у своєму зміїному танці, скоїти статевий акт.
А тоді… Тоді були справжні танці – симфонії рухів і почуттів. І їхнім королем завжди вважався танець надії, або, як його любовно називали, білий танець.
Та оте знайомство, що відбулось на першій університетській лекції, ніяких розваг, ніяких веселощів і втіх на протязі кількох наступних років їм не подарувало. І зовсім не тому, що зовні вони залишались байдужими і до вечорів відпочинку, і одне до одного. Була причина куди вагоміша за удавану байдужість. Не просто більшість, а переважну більшість слухачів їхнього курсу складали дівчата. На останньому році навчання, а то й перед самим розподілом з перспективою працювати у найглухіших куточках країни, випускниць охоплювала шлюбна епідемія. Адже з заміжними, зважуючи на їх доводи, рахувались. Та декотрі з нетерплячих встигали вискочити заміж вже на першому курсі. А вона й поготів, познайомилась з усіма принадами подружнього життя ще до вступу в університет. Батьки новоженців були людьми заможними і щедрими. Вони забезпечили молодят усім необхідним, придбали для них невеликого будиночка в центрі міста, вмеблювали за смаком молодих, побажали довгого і гарного життя. Та щастя, як навмисне, обійшло цю молоду сім’ю стороною. Відтоді проминуло кілька років, а вони так і не стали батьком та матір’ю. Чия у тому була вина, знало тільки обділене долею подружжя, але те не мало вже ніякого значення.
Її чоловік працював прокурором міста, у владних коридорах користувався авторитетом, мав славу людини високоосвіченої і вихованої. До своєї чарівної, а все ж – бездітної, дружини, ставився як належить люблячому чоловікові, навіть підкреслено шанобливо і доброзичливо. І все-таки холодного протягу у їх відносинах, отого вітерця взаємного відчуження, що народився завдяки злому жарту природи, уникати ставало чимраз важче і складніше. А вона, скоріш підсвідомо, помимо власної волі, бажала зустрітись з людиною, котра б її зрозуміла, бодай вислухала і перейнялась її болем, тим болем, який приховувався нею від усього світу, а тому робився ще гострішим і нестерпнішим. А для цього потрібні були не вечори відпочинку, не танці з томливими поглядами і зітханнями випадкових кавалерів. Можливо, після довгих роздумів і вагань, знову ж таки підсвідомо, вона обрала для сповідей отого непримітного, худорлявого, трохи сором’язливого але чуйного, такого, що здатен співпереживати, однокурсника. Він з самого початку, від того звичайного знайомства на першій лекції, вабив її до себе, як далекий рятівний вогник у безкрайньому нічному степу. До того ледь помітного вогника вона повернулась не обличчям, не гострим поглядом молодих очей, вона прикипіла до нього своєю зболілою душею, палким і ніжним жіночим серцем. День за днем, рік за роком наближалась вона до того вогника, побоюючись згоріти у ньому за одну мить, як згорає у вогнищі безпечний нічний метелик. Тож, якщо вже й випадало помітити одне одного на урочистих чи святкових вечорах, добре знайомі люди, як діти, що нашкодили, поспішали відвести очі куди-небудь у сторону. І нічого такого, що на вечорах дозволялось усім іншим, поміж ними не було і не могло бути.
А що тоді було? Щось все ж таки було? Не могло ж не бути?!
Бувало, наприкінці нудненької лекції, сидячи в протилежних кінцях аудиторії, вони обмінювались коротенькими посланнями- писульками: “Ну що? Схлинюємо?” Відповіддю був ледь помітний схвальний кивок голови або, як завжди, винувата посмішка. На наступній лекції їх вже не бачили. Замість того, щоб слухати про різні прояви існування матерії і її розвиток не інакше, як через єдність та боротьбу протилежностей, вони займались духовним і наступні дві години дарували тільки одне одному.
У найближчому кафе чи ресторанчику вона замовляла по чашечці-другій чорної кави з ромом або коньяком, непомітним рухом руки всовувала йому в кишеню дрібну купюру, благально на нього зиркала і обеззброювала своєю винуватою посмішкою. Про його матеріальну скруту вона добре знала і, щоб не принижувати людської гідності, грошей ніколи не пропонувала, але й не допускала, аби за їх розваги він розраховувався своїми останніми копійками. Смакуючи кавою і свіжим весняним повітрям, або спостерігаючи за кружлянням осіннього листя чи перших сніжинок вони вели непоспішливу невимушену розмову. Говорили про свої студентські справи, про перший у їхньому місті концерт Едіти П’єхи, про новий фільм у кінотеатрі “Москва”. А бувало – просто мовчали. Дивилися одне на одного голублячими поглядами, подумки пестили такі близькі і такі недосяжні руки, обличчя, волосся і… мовчали. Чому? Люди, якщо їм по-справж-ньому хороше, не заливають очей горілкою, не горланять напівзабутих пісень, не розмахують руками, доводячи свою правоту, не хизуються свіжим паскудним анекдотом, а навпаки – говорять мало і тихо. Вони тоді з задоволенням слухають того, з ким їм хороше, прислуховуючись до власних думок і почуттів. Як ото красивим танцем, так само і мовчанням можна іноді сказати більше, аніж найвлучнішими словами, найпалкішою промовою. Мовчанням легко щось заперечити, з чимось погодитись, ним можна сказати таке, про що не те що говорити, навіть думати грішно. Хіба ж завжди вдається відшукати такі слова, аби не образити, не вколоти раниму, усім вітрам відкриту людську душу?
Так чи інакше, але завжди, коли їм було хороше, вони мовчали. Тоді розмовляли тільки їхні очі, котрі так щедро випромінювали тепло і світло, радість і тугу, вдячність і тривогу. Тоді мовчання для них дійсно було золотом. До такого спілкування за довгі роки знайомства вони звикли, навчилися йому і використовували не лише в кав’ярні, а й там, де не можна було проронити й слова. Вони могли тижнями не підходити одне до одного, не розмовляти, та якщо хтось з них випадково не з’являвся на лекціях, інший відчував себе так, ніби чиясь безжальна рука той день з його життя викреслила безповоротно.
Хто його зна, отак нічим, можливо, усе і скінчилося б, не залишивши ніякого сліду навіть у людській пам’яті. Можливо, коли б не його величність випадок, котрий розпорядився по-іншому.
Наближався Новий рік, рік, котрий мав розлучити їх назавжди. Минуть усього кілька місяців, складуться випускні екзамени і люди, котрі на протязі шести років звикли одне до одного, як діти однієї великої сім’ї, залишать свою матір-годувальницю та й розлетяться, як ті пташенята по усій неосяжній країні.
А поки що усі жили очікуванням новорічного свята. Навіть сесія, розклад якої вже було оголошено, відійшла у ці дні на другий план. Головною турботою стала підготовка не до екзаменів, а до св’яткового новорічного вечора. Для його проведення використовували зазвичай одну з найбільших факультетських аудиторій. Професорсько-викладацькому складу вона слугувала актовим залом для захисту кандидатських і докторських дисертацій, для студентів – місцем проведення загальних зборів та засідань науково-студентського товариства, для усіх – місцем віншування ювілярів та зустрічей Нового року.
За кілька днів до цієї події у вестибюлі і інших видних місцях з’являлись великі, барвисті оголошення про бал-маскарад, який має тут невдовзі відбутися. На свято запрошувались всі – від професора-ветерана до асистента і лаборанта. Спеціально віддруковані на новорічних листівках запрошення вручались авторитетним і знаним у місті людям. А для господарів вечора, - студентів факультету – перепусткою на бал-маскарад залишались студентський квиток і святковий настрій, якого молодим людям було не позичати. Бажаючих зустріти Новий рік у такому приємному товаристві завжди вистачало, надто ж – поміж працюючої міської молоді. Адже тут – і ялинка найкраща, і власний вокально-інструментальний ансамбль. Та й дівчата, що й говорити, найчарівніші з усіх. Але навіть найбільша аудиторія не могла вмістити усіх бажаючих, тому таке щастя випадало не кожному.
Зате її чоловіка на вечір запросив сам декан факультету. Як не як – прокурор міста, а від суми і в’язниці, як кажуть, не зарікайся. Офіційне запрошення йому вручили за кілька днів до свята, аби дати людині можливість подумати і певним чином до цього підготуватись.
Чи готувався він, чи й ні, а от студенти до Новорічного вечора налаштовувались по-своєму. Кожен, звичайно, як міг і як умів, але загалом – старанно і навіть прискіпливо. Окрім карнавального вбрання спеціально для цього придбавали або шили модні сукні та костюми, купували білосніжні сорочки та яскраві до них краватки. Дефіцитною у гуртожитках робилась звичайна праска, адже найменша складочка на комірці вважалась ознакою нехлюйства, а стрілки штанів мали різати все, що тільки збиралось до них доторкнутись. Особлива ж увага приділялась черевикам. По-перше, вони мали бути модними, по-друге – чеського, у крайньому випадку – угорського виробництва і обов’язково на високій підошві, так званій “платформі”. М’які, легкі і просторі, вони повинні були як казкові чоботи-скороходи, самі носити господаря з його обраницею по дзеркалу паркетної підлоги.
Хтось подумає: які дрібниці! Он, мовляв, у наш час – чим потертіші джинси, тим кльовіше, а зім’ята, як з-під коліс сорочка – то ще краще. За черевики вже й говорити нічого, головне, щоб на них було щось не по-нашому написане.
Можливо, можливо… Але в ті часи, від яких старого відділяло понад півстоліття, все було по-іншому.
Тоді він також готувався до свята і тепер пригадував кожну дрібничку тих приготувань. Він розпочав їх за кілька місяців до Нового року, коли, економлячи на їжі, відкладав з кожної стипендії по десятці на новий костюм і модні черевики. Та тих заощаджень на нові покупки все ж не вистачило. Тоді й довелось разом з такими, як сам іти на залізницю, де на них чекали вагони з вугіллям. Ніч роботи – і новий червінець в кишені. На жаль, роботодавець виявився людиною не зовсім порядною і пообіцяв розрахуватись з хлопцями тільки у новому році, тобто після cвят. Наслідок тієї непорядності був трагічним: темно-коричневий костюм, якого він тільки вчора приміряв, залишився у шевця. I на білу, як сніг, сорочку з червоною, кольору згасаючого сонця, краваткою, довелось натягувати старенького, що не раз виручав його на протязі останніх років, вже потертого на комірі і ліктях піджачка. “Чи може й зовсім не йти на той вечір?” – підступні сумніви нагадували про себе все частіше й настирливіше. І нічого сподіватися, що того убозства ніхто не помітить. На тлі вишуканості і сяйва золота та діамантів він виглядатиме общипаною білою вороною. Сказати, може нічого й не скажуть, а обов’язково помітять. Найпершим хихикне отой низенький, вгодований червонощокий кабанчик – синок секретаря райкому. Єхидненько так хихикне і, штовхнувши в бік свого дружка, вузьколобого хлюста з вусиками “аля фюрер” і довгими, аж до пліч патлами, – дитятка тамтешнього міліцейського генерала, – тицьне пальцем у бік поношеного піджачка, у його бік. Таки помітять неодмінно, а тоді підкреслено демонстративно зроблять кілька кроків у сторону або повернуться до бідняка спиною. Та коли б і не демонстрували отієї своєї зверхності, йому все одно було б страшенно прикро, бо ж навіть тоді, коли він зробив усе, що тільки міг, доведеться ховатись за спинами інших. А яке то вже для нього свято?
Та був, правда, вибір. Був ще один, так би мовити, запасний варіант. Можна ж, наприклад, зустрічати Новий рік не у себе, а зі своїми друзями – філологами, чи податись до приятелів на хімфак. У них теж завжди весело і цікаво, а головне – ніхто на тебе не звертатиме прискіпливої уваги, не тицятиме, як свої, пальцем. Він довго вагався, аж поки не зрозумів, що не піти до себе не зможе, не має на те ніякого морального права. Адже тим святковим вечором не тільки розпочинався новий рік, наступав відлік їхнього довгого гіркого прощання. Усіх з усіма. Кожного з іншим. Прощання його з нею.
На вході до приміщення факультету стояли серйозні і дужі хлопці з пов’язками на рукавах. Великими зусиллями їм ледь вдавалось стримувати натовп міської молоді, котра намагалась будь-що потрапити всередину. Тим часом у просторому вестибюлі гриміла музика, широкими коридорами другого поверху поважно походжали герої відомих романів, носились вихором персонажі народних казок. Повсюди лунали веселі пісні і жарти, то тут, то там чулися вибухи нестримного реготу. В переповненому по-cвятковому одягненими людьми актовому залі сяяла красуня-ялинка, грав факультетський інструментальний ансамбль.
Своїх у цьому армагедоні він помітив відразу, та підійти до них не наважувався. Згодом і вони його помітили і почали знаками запрошувати до свого гурту. Та він не поспішав, адже там, серед його друзів і приятелів, бал правили “синки”. Простоявши отак деякий час біля входу, він непомітно протиснувся до затіненого ялинкою кутка і опинився серед солідної, претензійно одягненої, незнайомої йому публіки. Тут на нього ніхто не звертав уваги і це дещо заспокоювало. Тепер, залишаючись непоміченим, можна спокійно слухати музику, дивитись новорічний концерт, спостерігати за святковим дійством. Одним словом – бачити всіх і все. Його байдужий погляд довго блукав по відкритих і схованих під масками обличчях. Когось можна було упізнати по манерах, когось – по сміху, інших – по одягу, і це заняття його неабияк зацікавило. Та раптом незрозуміла тривога перехопила йому подих: звідти, з протилежної сторони, де зібрались професори, завідувачі кафедрами і міська знать, крізь святковий гамір і десятки веселих облич, крізь сміх і музику, неначе з іншого кінця землі до нього долетіла знайома, чомусь трохи сумна, винувата посмішка. Рожева, довга аж до підлоги, сукня ледь прикривала пологі білі плечі і гострі, не зіпсовані дитячим смоктанням, жіночі груди. З-під обрамленої позолотою поли визирали червоні, як мак, черевички. На високій, вишуканій зачісці поблискувала невеличка, оздоблена коштовним камінням, діадема. В лівій руці жінка тримала якусь чудернацьку маску, а правою довірливо спиралась на руку чоловіка. Статечний, у строгому чорному костюмі, він раз пораз нахилявся до неї, щось говорив їй у самісіньке вухо і весело сміявся. I зовні “прокурорська” пара виглядала найщасливішою з усіх присутніх тут людей. Та у тій винуватій посмішці, що долетіла сюди у віддалений куточок залу, не важко було розпізнати глибокий, вдало замаскований під вимушену лукаву веселість, душевний біль. “Може вони й щасливі, – подумав він тоді, – але не як всі щасливі пари, а… по-своєму”. Він не погоджувався з великим письменником, що по-своєму нещасливими бувають лише нещасливі сім’ї. Отак подумки і дискутував з Толстим, а вони тим часом то гойдалися поруч на хвилях вальсу-бостону, то підстрибували, як діти, на перекатах польки і фокстроту, то завмирали над проваллями аргентинського танго. “Ні, мабуть-таки вони щасливі, – спогля-даючи оті веселощі, вирішив він нарешті. От тільки заздрити їм не збирався. – Заздрити чужому щастю, – думав він, – все одно, що вбивати своє власне. А якщо не заздрість і не любов до ближнього свого, то що ж тоді примушує серце так шалено тріпотіти, а потім стискатися і завмирати від болю, хто велить ховати очі від пекучих поглядів і винуватої посмішки красуні!? Так, красуні” – повторював він собі, бо тільки тоді зрозумів, що некрасивих жінок не буває, що найкрасивішою може бути жіна, на яку так невиправдано і десь навіть по-злочинному чоловіки не звертають потрібної уваги.
Від філософських роздумів він спробував повернутись у цей реальний, переповнений веселощами світ. Але тут його охопило нестримне роздратування і незрозумілий гнів. І чим настійливіше намагався він заспокоїтись, тим гостріше відчував у собі той наростаючий гнів, готовий у будь-яку мить спопелити у ньому все світле, добре і св’яте. Іскрою для пожежі, – він зрозумів це відразу, – було липке і набридливе відчуття своєї меншовартості у цьому бундючному, зарозумілому вишуканому товаристві. У наступну мить те непереборне відчуття підняло в розбурханій душі таку хвилю образи, таке цунамі невдоволення оточуючим світом, що він вже не знав, куди себе подіти. Може так і було, а може тільки здавалося, що всі оті з золотими каблучками, з браслетами на руках і яскравими діадемками на голові, оті в дорогих вбраннях модники, що всі вони тільки й дивляться на його старенького піджачка. Дивляться і посміхаються. Зневаж-ливо посміхаються, єхидненько. I гидливо відводять погляди в сторону. Геть звідси, геть! Краще поскоріше звідси піти і не дати бундючним пикам, у такий спосіб розважаючись, глумитись над ним нахабно і відкрито.
Ще мить і він зробить перший рішучий крок до виходу. Та раптом оркестрова труба зіграла, як для військових, сигнал “увага всіх”. Зал відразу принишк, насторожився. А під ялинкою з мікрофонами в руках з’явились Дід Мороз і Снігуронька.
– Вельмишановні учасники карнавалу!.. – якось не по-старечому, з піднесенням у голосі звернувся Дід Мороз.


Добавить комментарий
Ваше имя:
Введите код:
Комментарий:

А сынов все несут...А ти думай... думай...А вже котра осінь
Афганская аллеяАфганский вальсАллея света
БальзамБежит рекаБелая сирень
Без названияБеззаперечна істинаБілі тумани
Білий танецьБуянБуян
Было счастьеБыть может, не желтые листьяЧаклунка
Час каміння збиратиЧас проб'єЧервоні сльози
Четверта заметільЧетвертая метельЧетвертая метель
Чи то доля?..Чи залишимось кріпаками?..Чорна помста
Чорні тюльпаниЧорний снігЧто рассказать тебе, родимый?..
Цикламенні доліЦінуймо вчасноЦветы и звёзды
Цвіт калиниДарунок від БогаДе моя родина?
Девочка, девушка, женщинаДіти наші, дітиДжерело кохання
До тебеДомашние музеиДорога до раю
ДругуДума про КобзаряДва крила душі моєї
Є, що тілом...ЭхоЕще одно слово
Есть только жизньФотографияФрески пам’яті
Гірка спадщинаГитара и яГлаза
Глазами простого украинцаГоды, годыГорицвет
Хіба я винен?..Химеры счастьяХобі
Хто кого врятував...Хто кого врятував...Хвилини мовчання
И только ночьюІду до ТарасаІстина
Из неизведанного мираЖеланиеЖелания
Життя втомилоЖорстоке милосердяК юбилею
Кажется, вчераКак будто-бы вчераКак солнце
КайфКазка про Добре Серце, Мудру Голову та ЯзикКазка про Добро і Зло
Казка про ДолюКазка про ДолюКазка про Душу і Тіло
Казка про Душу і ТілоКазка про Гріхи і ПрощенняКазка про Життя або Полюби Смерть свою
Казка про любов і ненавистьКазка про молодість і старістьКазка про Память та Безпамятство
Казка про Правду-Справедливість та КривдуКазка про РічкуКазка про річку
Казка про Розум, Пам’ять та Безпам’ятствоКазка про ЩастяКазка про Сонце, Землю та Місяць
Казка про Сонце, Землю та МісяцьКазка про совістьКінь і свиня (байка)
Коли прийде мій часКоли прийде остання митьКолись...
КолокольчикКури не винніКузьмине болото
Кузнецовський вальсКвіти посаджуКвіти запізнілі
Ласкаво запрошуємоЛебеді біліЛебідь, Рак і Щука (байка)
ЛекарстваЛинуть хмариЛисочка
Літа моїЛысочка (из книги "Преданные")Любимой
ЛюблюЛюдці і горобціМелодия одиночества(Из книги "Преданные")
Мелодия одиночества(Из книги "Преданные")Мелодія самотностіМене не в силі полюбити ти
Мені однаковоМертві бджолиМи для жінок... або гірка істина
Ми скоро підемоМіжсезонняМісто над стиром
Мне бы спеть о судьбеМоє полеМожет из сказки
МолитваМостыМой стих
Моїй земній зоріМужчины не плачутНа дереві, на дубочку
На побачення (Оповідання)На руинахНа свидание (из книги "Преданные")
На вечном постуНачало началНад обрієм
Над самотнім кленомНароде мійНас так мало осталось
Настане часНавчітьНе бойтесь, вас не потревожу
Не бросайте на ветер словаНе хлібом єдинимНе люблю
Не оставляй меня!Не пнусь ни в корифеї, ніНе про себе тільки
Не распрощатьсяНе сбывшееся завещаниеНе учите нас жить
Не забули б...Не забывайте!Негрибные дожди
НеизбывностьНелиньНемеркнущие звезды
Неньчин рушникНеньчина пісняНепрохана - некликана...
Неужели так мало осталосьНевідомістьНічна пригода
НікаНика из книги "Преданные"Ніка (Оповідання-реквієм)
Низький уклінО, человечки!..О, камни!..
О спорт, ти -- світ!Ода чаюОдній земній зорі
ОксанаОсь і друге крило...Осеніє
Отак живуОтцвела сиреньОй, не вмирай, клене
Ой, не втихає...ПамятьПамяті Євгена Журавського
Памяти сина ІгоряПерезарядивПетро - Голуб
Підкови щастяПісня про ДніпроПісня про Кривий Ріг
Піймати карасяПламя и пепелПлетью по сердцу
По ком это колокол?..По воле совестиПобачення з поліссям
ПочудилосьПодамся в артистиПодих незримої тіні
Подорож у життяПокаяниеПоліська легенда
ПолісяночкаПонад стиромПора, пора
ПорозумілисьПоследний подарокПосох
ПоспішаймоПостріли в себеПостріли в себе
Повідай, сину...ПраведникамПравнучці Олі на перші роковини
Превыше клятвыПро розумПроснись!
Прости за всёПростити не зможеРано списывать
Роки молодіРоман без продолженияРоса и солнце
Розумні дітиСе ля віСемейные альбомы
Серце матеріЩастяСхилилися верби
Сирота-тополяСкит и храмСлед
СловаСмутокСніг
Снова падают пистьяСобратьям по перуСолодкі сльози
СонСпадщинаСповідь
Стежка до серцяСударка и женаСвіте мій
Світе мій яснийСвята земляСын
Такая зимаТам брат брату не мститТатьянам
Тэдиум витэТеньТи – одна
Тисячоліття третьогоТолько бы вместеТретий тост
Троянда і шипшинаТроянди для ДіаниУ широкім полі
Уходит в прошлое войнаУкраїнці мої, українціУкраїнське село
Усім усіхВальс юностиВчора було літечко
Вечная юностьВелкам, о Евро!Вельможе
ВетерВетеранамВезе ж людям!
ВідпочиньВіє вітер в поліВийди, доню, у зоряну ніч
Вже котрий рік?..Владыки вечностиВогонь вогнем...
Восьмидесятые ХХ-го столетьяВот почему вздыхали горыВремена года
Все чаще слезыВсе попередуВсе простят
Высшая наградаЯ до вас повернусьЯ жить устал...
Я посилаю тобіЯ уйдуЯкось рано-раненько
За роки довгого життяЗа себяЗагадковий феномен
Загнанной лошадьюЗагублена красаЗакон для всіх
Законний господар або ж Ну й нахаба!ЗавистьЗайва краплина
Зеркало душиЗіркиЗнал я женщин
Золота рибкаЗоря моя вже впалаЗупиниться серце
Вы творческий человек?
У Вас есть собственные стихи или проза?
Вы имеете отношение к нашему городу - Кривому Рогу?
Мы будем рады абсолютно бесплатно опубликовать Ваше творчество в текущем разделе.
Для этого нужно просто написать нам.