Кривой Рог > Писатели и поэты > Грес Анатолий Петрович > А ти думай... думай... | Писатели и поэты Кривого Рога - 1775.dp.ua
– А я гарру... н-нікакіх праблєм! Гоні бабки і... щитай, шо дєло в шляпі. Ето я тібє сущу правду гару!
Василь Васильович, огрядний, сивуватий чоловік з мокрим від поту і рожевим від вжитого обличчям, поклав у рота свіжопросоленого огірка і, розмахнувшись, жбурнув у річку спустошену пляшку “Гетьмана”. Від води і з кущів тягло прохолодою. На тому боці річки перелаювались дикі зозулі, над головою у вербових віттях скрекотали сороки. Пахло луговими травами і прибережним мулом.
Васильович перевів погляд на велику спортивну сумку, потім на товаришів по чарці і гаркнув, ніби йому на мозоль наступили:
– Налівай, Славко! Ми шо, праблєми прийшли сюда рішать, чи культурно відпочивать?!
Весела трійця розташувалась у тіні верб і зі сторони дуже нагадувала відому картину “На полюванні”. Всі вже були “під мухою”, та парадом керував Васильович. Підкорюючись його командам, Славко, середніх літ чолов’яга, з короткою рудою борідкою, той, що частенько виручав горожан з ліфтових пасток, дістав з сумки шмат сала, з десяток огірків і слоїк “самограю”. Наповнивши гранчаки вщерть, він запопадливо запропонував.
– Ну, Васильовичу, будьмо! Давайте! Я знав, Васильовичу, я вірив – на таку людину, як Ви, можна понадіятись! Бери і ти, Андрію! Давай! За компанію.
Та умовляти тут когось не було ніякої потреби. Дружно спорожнивши гранчаки, випивохи накинулись на сальце.
– І правильно думав, – хрумаючи огірком, поважно промовив Васильович. – Ти, Славко, молодець. Мужик, шо нада. Но “зелені” готуй! Воно, канєшно, з добудовою котеджу тобі прийдеться тормознуть. Та потім все окупиться. Ето я тібє гарантірую.
– Дав би Бог, Васильовичу. Дав би Бог. Ви ж знаєте, яка у мене зарплата. Мізер! Сором людям сказати. А у Вас, що не говоріть...
– Правильно мислиш, Славко. Ну, сам посуди. О-первих, возьми токо основний оклад. У два раза больше твого буде. Додай сюда щомісячні премії. За отлічний, так сказать, і добросовісний труд. Знову ж таки тринадцята і чотирнадцята. Та й до свят кой-що будеш імєть. А їх же у нас... Більше, ніж днів у году. Так що... думай, Славік, думай. І, головне, не скупись. А то, подейкують, ніби ти...
– Та я розумію, Васильовичу! Я все розумію. От тільки... кому, де і... скільки? Ви вже там, Васильовичу...
– Да ти, друг, успокойся! Усьому, як кажуть, свойо врємя. Ни здесь же об етом базарить. Деталі обсудимо поже. А січас –наливай!
“Волинь моя! Краса моя!” – лунало понад річкою до пізньої ночі. Аж риби на дні здригались, аж раки задкували у свої сховища поміж корчами. А десь через тиждень після “травки” Славко, котрий вважався небаченим скупердяєм, цього разу виклав таки, кому треба, півтонни “зелені”. І десь на початку осені був зарахований слюсарем у цех ремонту станційного обладнання. Робота, як робота; залізяччя – воно і на станції залізяччя. Возитися з ним Славку подобалось з дитинства, та тепер він чекав не стільки моральної втіхи, скільки матеріальної вигоди і, в першу чергу, повернення викладених коштів. Дивіденди почали надходити негайно, з першою ж зарплатою. І Славко, потираючи від задоволення руки, не втомлювався підраховувати те, про що поміж людей кажуть: курочка в гнізді, яєчко в... а бабця вже гроші підраховує! Можливо, чоловікові й поталанило б, та дощ улітку іде не там, де ждуть. Одного дня на роботі стався прикрий випадок: шматком рейки Славку придавило руку. Та так, що два пальці відразу почорніли, а наступного дня один з них набув жовто-зеленого забарвлення. Гній розплавив нігтя і тканини навколо нього, біль зробився нестерпним, і Славко цілісіньку ніч не звів оком. Тут, хоч не хоч, а лікарняного не уникнути. А отже плакали за цей місяць усі преміальні. Та що поробиш?. І наступного ранку Славко зайшов до хірурга першим.
Лисий чоловік у білому, з засученим до ліктів халаті, у свої п’ятдесят виглядав набагато старішим, втомлене обличчя спотворювали глибокі зморшки і мішки під очима. Чи то шкідливі звички, чи тривала хвороба зробили недобру справу і будь-хто міг сказати йому у вічі: “Лікарю, зцілися сам”. На перший погляд лікар здавався інертною і до усього байдужою людиною. Довго вивчав майже чисту медичну карту пацієнта і, ніби між іншим, поцікавився, чи давно той працює на станції і яка у нього зарплата. Тільки потім оглянув травмовану руку. Поцмокав язиком. Пробубонів щось собі під ніс і, підійшовши до вікна, довго дивився на засніжену вулицю. А повернувшись обличчям до хворого, рішуче і голосно промовив:
– Різать!
Зміст цього знайомого слова до Славка доходив поступово. Що різать? Є ж якісь мазі, примочки, присипки... Але не схоже, щоб цей “м’ясник” жартував, і Славко зблід, обличчя вкрилось крапельками холодного поту. А хірург тим часом щось писав на сірому клаптику паперу.
– Ось, – подав він його Славку, – в аптеку. Там – все, що треба для операції. З усім – відразу до мене. І – різать! Тільки різать!
Похитуючись, як з похмілля, Славко вийшов з кабінету і вже на вулиці зазирнув у папірець. У перелік “всього, що треба” входили вата, бинти, різної ємкості шприци, десять метрів марлі, знеболюючі і таке інше. Останнім значились п’ятсот грамів спирту. " Він, що, цей Гіппократ, – з острахом подумав Славко, – збирається мені руку відтяти? Чи загорнути усього в марлю? А спирту, спирту! Написав стільки, що влітку вистачило б на цілий вечір під вербами! За “все потрібне”, в аптеці нарахували стільки, що довелось плентати через усе місто за грошима. Та лиха без добра не буває: Славко вперше дізнався, що таке “безкоштовна” медицина і у скільки вона обходиться для пересічних громадян. Операція пройшла під уколами вдало, і майже безболісно. Хірург показав напівгнилий видалений ніготь, як це часом роблять після видалення зуба стоматологи.
– Ну, от і порядок. На перев’язки – через день. Ось –лікарняний. До понеділка. – Потім, подумавши, хірург переконливо додав: – А турбуватиме, то ти, брат, не телись, приходь негайно.
Славка нічого не турбувало, він справно ходив на перев’язки і в кінці наступного тижня, коли рана почала трохи затягуватись, хірург чи то повідомив, чи запитав:
– Ну, що? Лікарняний... закриваємо?
– Та Ви що? Знущаєтесь? – обурився Славко. – Я ложки в руці не тримаю. А на роботі – не те, що тут, у Вас. Там треба гайки крутити, молотком гепать. Такі Ваші жарти вважаю зовсім недоречними.
– Та ти, голубе, не гарячкуй. Хвилюватись шкідливо. А робота... Знайдуть тобі там роботу, щоб, значить... без гайок, без молотка. Працювати, голубе, треба, працювати.
– Але ж... Ви ж самі бачите... Ні, я не зможу! Як, ото фактично без пальця?..
– А ти думай, голубе... Ти думай. На те Бог людині і голову дав.
– Та що тут думати? Що думати? Тут хоч сто разів думай, тут хоч думай, хоч не думай. Не знаю, що його й робити...
– Кажу ж тобі, не комизись. Ти краще сам мізками порозкинь. Подивись уважно, що поруч з лікарнею? Найближче до неї – магазин. Тож іди, голубе, і... думай. Думати – воно ніколи не зайве.
– Магазин... Магазин... – шепотів Славко, ніби пригадуючи скільки буде двічі по два. – А-а, мага-а-з-ин! – підскочив він, як ошпарений і, плеснувши себе здоровою рукою по лобі, затараторив: – Та що ж тут думати?! Я – миттю! Вже біжу. Тільки... не закривайте. Га?
– Сообразітєльний, – тільки й буркнув ескулап собі під носа і посміхнувся.
За чверть години Славко, розштовхуючи хворих, простував коридорами поліклініки до хірургічного кабінету. В поліетиленовій сумці поцокували дві пляшки улюбленого “Гетьмана”, до чорної хлібини притулились палиця “салямі” і “печінка тріски”. Лікар зустрів його посмішкою, мовчки провів у суміжний кабінет, звичним рухом взяв сумку і заходився уважно вивчати її вміст
– Ну що, голубе, – ставлячи нарешті сумку в шафу, звернувся до Славка, – як біда докучить, то й розуму научить? Чи не так? Думати, бачу, ти вмієш. Дісталося ж бо не по голові, а по пальцях. Та доведеться трохи почекати. Погуляй, поки я отой натовп під дверима розіпхаю. А потім спробуємо твій лікарняний продовжити. Самому мені з такою багатою вечерею не впоратись. Та й не алкаш я, щоб вів сам з собою розмову. Тож – тільки удвох, голубе. Тільки разом.
Разом то й разом. Адже Славко був не тією людиною, щоб таку пропозицію йому повторювали двічі. Надворі он – морозець під двадцять. Мете, в обличчя білими колючками жбурляє. Про літечко і улюблене місце на березі можна тільки помріяти. А тут – теплий кабінетик, а ще – хороша людина, хоч і лікар. Такий не тільки вдало лікує, а ще й думати навчає. Такому гріх відмовити. Та коли б знаття, яке у кума пиття. Чи вистачить отих двох півлітровок? Може збігати?..
Приємні спогади заколисували, і Славко не зчувся, як задрімав, а під дверима хірурга незабаром стало порожньо і тихо. Легкий дотик руки повернув Славка у реальність.
– Заходь, Степане, заходь, – запросив лікар, помилково назвавши його іншим іменем, – і давай – попроще. Не соромся. Тут тепер немає ні лікаря, ні хворого. Просто – добрі знайомі. А людина людині, як казав один класик, друг, товариш і брат. Он, в біблії сказано: “Возлюби ближнього, як самого себе”. Я тебе, Славко, спочатку... Ну, так... Недопонімав, чи що. А зараз... Я вже тебе, голубе, по-настоящому полюбив. Та ти проходь. А двері ми – на ключик. Он туди, в перев’язочну... Отам і повечеряємо. Чолов’яга ти, бачу, кмітливий, розумний, не гордий.
Спочатку Славко почував себе не в своїй тарілці. Не щодня ж буває, щоб отак, з лікарем. Та вже після другого тосту називав його не інакше, як Мироновичем.
Хірург, мабуть, був непоганим лікарем, бо рана у Славка заживала, як на собаці, хоч палець і залишився без нігтя, та будь-яку роботу можна було виконувати без проблем. А Миронович лікарняного не закривав: на протязі усього місяця він переконував Славка, що виписувати його на роботу все ще зарано.Так, мовляв, недовго й інфекцію підхопити, і свіжі рубці травмувати. А на останок Миронович натякнув, що одужання слід би відзначити в більш пристойній і спокійній обстановці. Лікарня все ж для хворих. А відвідини ресторану чи бару окупляться, мовляв, сторицею. Той натяк Славко зрозумів відразу, бо науку думати за час знайомства з хірургом опанував повністю. Зваживши на деякі обставини, Славко відразу запропонував свій варіант:
– Тягнути Вас, Мироновичу в кабак, якось... непристойно. Справа тут не в грошах. А вдома... Жінка у мене – зміюка. Та вихід завжди знайдеться. Є одне містечко. Котедж у мене не добудований, та одна кімната там цілком підійде. Доручу Андрієві, братану любому, і він все підготує. То, як, Мироновичу? Ну, думайте, думайте...
Зустріч призначили на вихідний. Не встигли на холодну землю впасти густі сутінки, як в чорній безодні неба засвітились великі тремтливі зірки. Снігопад улігся напередодні і погода не обіцяла ніяких сюрпризів. Та під вечір землю вкрила така ожеледь, що дороги перетворились в суцільні ковзанки. Йшли повільно, ступали обережно, та все ж Миронович, котрий ще на роботі встиг прийняти трохи “на душу”, кілька разів опускався то на коліна, то на лікті. З горем пополам дістались віддаленого, що біля самої річки, котеджу. Там на них вже чекала затишна, жарко натоплена кімнатка і щедро накритий стіл.
Ніякої розминки не було. Тости йшли один за одним. За що тільки не пили!. Чим тільки не смакували! Ніхто не заважав співати, не стримував у висловах, не застерігав у намірах поділитися крамольними і потаємними думками.
– А давайте, – Славко пошкріб свою рідкувату руду борідку, – давайте вип’ємо за зарплату. А що? У нас он цього року її підвищували двічі. Тепер не тільки сім’ю прогодувати можна. Тепер можна собі дозволити таке, про що пару років тому не варто було і мріяти Ось: приміром, я ... Простий слюсар, робота не легка, але й не каторжна. А за місяць десь близько тисячі назбирається. Та у нас, у нас навіть прибиральниці... Ну, звичайно, не так, як у Приват та Ощадбанках, не тисячі, а все ж – мають. Сотень п’ять-шість. Жити можна. Воно, звичайно... все пізнається у порівнянні. Шість сотень прибиральниці – то три місячні зарплати моєї дружини, що в гімназії вчителює. А якщо порівняти їх з заробітком мого начальника? Та тут і моя тисяча мізером покажеться...
– А у мене, – Миронович налив собі горілки, зітхнув – давайте, хлопці, за мої двісті. Бо терти підлогу ганчіркою, мабуть, у двічі важче і відповідальніше, аніж лікувати потрощені руки і ноги, оперувати на печінці, шлунку, легенях, вигрібати гній з усіх отворів людського тіла.
Він випив і, не закушуючи, налив собі знову. Хлопці мовчки наповнили слідом за ним і свої гранчаки. Миронович обвів поглядом присутніх, стіни кімнати і вже ніби сам до себе, заговорив знову:
– Не розумію. Чесне слово, не розумію, для чого було шість років по анатомках, вендиспансерах, психлікарнях бігати. На студентських харчах виразку шлунку наживати?... Невже ж тільки для того, щоб через десятки років невдячної праці бути зумушеним... вчити своїх хворих «думати» ?
– Ну, це Ви вже, Мироновичу, занадто! Чому невдячної? За Ваш труд держава Вам завжди платила. І люди Вами...


Добавить комментарий
Ваше имя:
Введите код:
Комментарий:

А сынов все несут...А ти думай... думай...А вже котра осінь
Афганская аллеяАфганский вальсАллея света
БальзамБежит рекаБелая сирень
Без названияБеззаперечна істинаБілі тумани
Білий танецьБуянБуян
Было счастьеБыть может, не желтые листьяЧаклунка
Час каміння збиратиЧас проб'єЧервоні сльози
Четверта заметільЧетвертая метельЧетвертая метель
Чи то доля?..Чи залишимось кріпаками?..Чорна помста
Чорні тюльпаниЧорний снігЧто рассказать тебе, родимый?..
Цикламенні доліЦінуймо вчасноЦветы и звёзды
Цвіт калиниДарунок від БогаДе моя родина?
Девочка, девушка, женщинаДіти наші, дітиДжерело кохання
До тебеДомашние музеиДорога до раю
ДругуДума про КобзаряДва крила душі моєї
Є, що тілом...ЭхоЕще одно слово
Есть только жизньФотографияФрески пам’яті
Гірка спадщинаГитара и яГлаза
Глазами простого украинцаГоды, годыГорицвет
Хіба я винен?..Химеры счастьяХобі
Хто кого врятував...Хто кого врятував...Хвилини мовчання
И только ночьюІду до ТарасаІстина
Из неизведанного мираЖеланиеЖелания
Життя втомилоЖорстоке милосердяК юбилею
Кажется, вчераКак будто-бы вчераКак солнце
КайфКазка про Добре Серце, Мудру Голову та ЯзикКазка про Добро і Зло
Казка про ДолюКазка про ДолюКазка про Душу і Тіло
Казка про Душу і ТілоКазка про Гріхи і ПрощенняКазка про Життя або Полюби Смерть свою
Казка про любов і ненавистьКазка про молодість і старістьКазка про Память та Безпамятство
Казка про Правду-Справедливість та КривдуКазка про РічкуКазка про річку
Казка про Розум, Пам’ять та Безпам’ятствоКазка про ЩастяКазка про Сонце, Землю та Місяць
Казка про Сонце, Землю та МісяцьКазка про совістьКінь і свиня (байка)
Коли прийде мій часКоли прийде остання митьКолись...
КолокольчикКури не винніКузьмине болото
Кузнецовський вальсКвіти посаджуКвіти запізнілі
Ласкаво запрошуємоЛебеді біліЛебідь, Рак і Щука (байка)
ЛекарстваЛинуть хмариЛисочка
Літа моїЛысочка (из книги "Преданные")Любимой
ЛюблюЛюдці і горобціМелодия одиночества(Из книги "Преданные")
Мелодия одиночества(Из книги "Преданные")Мелодія самотностіМене не в силі полюбити ти
Мені однаковоМертві бджолиМи для жінок... або гірка істина
Ми скоро підемоМіжсезонняМісто над стиром
Мне бы спеть о судьбеМоє полеМожет из сказки
МолитваМостыМой стих
Моїй земній зоріМужчины не плачутНа дереві, на дубочку
На побачення (Оповідання)На руинахНа свидание (из книги "Преданные")
На вечном постуНачало началНад обрієм
Над самотнім кленомНароде мійНас так мало осталось
Настане часНавчітьНе бойтесь, вас не потревожу
Не бросайте на ветер словаНе хлібом єдинимНе люблю
Не оставляй меня!Не пнусь ни в корифеї, ніНе про себе тільки
Не распрощатьсяНе сбывшееся завещаниеНе учите нас жить
Не забули б...Не забывайте!Негрибные дожди
НеизбывностьНелиньНемеркнущие звезды
Неньчин рушникНеньчина пісняНепрохана - некликана...
Неужели так мало осталосьНевідомістьНічна пригода
НікаНика из книги "Преданные"Ніка (Оповідання-реквієм)
Низький уклінО, человечки!..О, камни!..
О спорт, ти -- світ!Ода чаюОдній земній зорі
ОксанаОсь і друге крило...Осеніє
Отак живуОтцвела сиреньОй, не вмирай, клене
Ой, не втихає...ПамятьПамяті Євгена Журавського
Памяти сина ІгоряПерезарядивПетро - Голуб
Підкови щастяПісня про ДніпроПісня про Кривий Ріг
Піймати карасяПламя и пепелПлетью по сердцу
По ком это колокол?..По воле совестиПобачення з поліссям
ПочудилосьПодамся в артистиПодих незримої тіні
Подорож у життяПокаяниеПоліська легенда
ПолісяночкаПонад стиромПора, пора
ПорозумілисьПоследний подарокПосох
ПоспішаймоПостріли в себеПостріли в себе
Повідай, сину...ПраведникамПравнучці Олі на перші роковини
Превыше клятвыПро розумПроснись!
Прости за всёПростити не зможеРано списывать
Роки молодіРоман без продолженияРоса и солнце
Розумні дітиСе ля віСемейные альбомы
Серце матеріЩастяСхилилися верби
Сирота-тополяСкит и храмСлед
СловаСмутокСніг
Снова падают пистьяСобратьям по перуСолодкі сльози
СонСпадщинаСповідь
Стежка до серцяСударка и женаСвіте мій
Світе мій яснийСвята земляСын
Такая зимаТам брат брату не мститТатьянам
Тэдиум витэТеньТи – одна
Тисячоліття третьогоТолько бы вместеТретий тост
Троянда і шипшинаТроянди для ДіаниУ широкім полі
Уходит в прошлое войнаУкраїнці мої, українціУкраїнське село
Усім усіхВальс юностиВчора було літечко
Вечная юностьВелкам, о Евро!Вельможе
ВетерВетеранамВезе ж людям!
ВідпочиньВіє вітер в поліВийди, доню, у зоряну ніч
Вже котрий рік?..Владыки вечностиВогонь вогнем...
Восьмидесятые ХХ-го столетьяВот почему вздыхали горыВремена года
Все чаще слезыВсе попередуВсе простят
Высшая наградаЯ до вас повернусьЯ жить устал...
Я посилаю тобіЯ уйдуЯкось рано-раненько
За роки довгого життяЗа себяЗагадковий феномен
Загнанной лошадьюЗагублена красаЗакон для всіх
Законний господар або ж Ну й нахаба!ЗавистьЗайва краплина
Зеркало душиЗіркиЗнал я женщин
Золота рибкаЗоря моя вже впалаЗупиниться серце
Вы творческий человек?
У Вас есть собственные стихи или проза?
Вы имеете отношение к нашему городу - Кривому Рогу?
Мы будем рады абсолютно бесплатно опубликовать Ваше творчество в текущем разделе.
Для этого нужно просто написать нам.